Останній шаман

Ліс закінчився, і вона з розгону вискочила на дорогу, яка вела в невелике містечко. Якби вона знала грамоту, то за сотню метрів могла б прочитати на похиленій білій табличці назву: «РЯБОКІНЬ», але їй цього й не треба було: прудко перебираючи ногами, вона летіла туди, куди тіло саме її тягнуло. З усіх боків її обступили хати, снували жовтенькі автобуси, совались люди, а нявка вишукувала поміж того гамору й гармидеру сіру хату під зеленою стріхою. Нарешті вона зупинилась під знайомими дверима та прислухалася. З-за дверей чулося стишене гарчання.

Тріпочучи всім тілом, нявка легко постукала. Двері миттєво відчинились, і на порозі виросла чорна кудлата істота.

— Ти? — вирячивши здивовані очі, прогуркотів хованець.

Розділ II

ЖИВИЙ ЛИСТ

З телевізора линула чудернацька етнічна музика. Орест любив таку, але зараз не дослухався: на колінах у нього лежало кілька кольорових світлин, і нічого, крім них, не існувало.

Поки Орест сидить із замріяним виразом обличчя, ми можемо швиденько роздивитися світлини. На одній із них молода жінка тримає на руках кошеня, яке розгублено витріщається в об’єктив, її пофарбоване в жовтогарячий колір «каре» розкуйовдилось од вітру, і кілька пасем лізуть в очі й рот, від чого жінка смішно кривить губи, здуваючи волосся з обличчя. Вдалині зимовий ліс втаємничено хилитає віттям. На іншій світлині та сама жінка притулилася лицем до здоровезної пики чорного кудлатого пса породи ньюфаундленд. По зіницях її видно, що пса вона побоюється, і той також це відчуває: глядить ув об’єктив насмішкувато. На третій світлині жінка широко усміхається, а поруч із нею стоїть чорнявий чоловік — отой самий, що зараз роздивляється фотографії. Рудокоса жінка сягає чоловікові хіба до плеча.

Орест провів пучками по світлинах, наче хотів торкнутися усмішки на жіночому обличчі й упевнитися, що вона дійсно була, що то — не мара, яка явилася йому, сновиді, аби втішити після загибелі батька й матері. Нарешті Орест відклав світлини вбік і підкрутив звук у телевізорі.

Величезний чорний пес — саме той, що й на фотографіях, — розлігся перед телевізором, вмостивши лобату голову на лапи й поводячи очима за кволою ще мухою, яка тільки-но збудилася зі сну. В такт музиці здригався кошлатий хвіст.

— Танцюєш, Хованцю? — спитав Орест. Хованець знітився й соромливо опустив очі.

Раптом пес здригнувся й повернув голову до сіней — гостре собаче вухо незбагненним чином вчуло далекий звук. Орест зиркнув туди ж, але минуло ніяк не менше п’ятьох хвилин, доки з-за дверей долинуло дивне шкряботіння. Хованець зірвався з місця й побіг у сіни. Орест почув, як двері відчиняються, й пішов зустрічати несподіваного гостя.

Замість гостя на порозі сиділо, важко відсапуючись, ніби після виснажливої подорожі, кошеня-недоросток, яке видалося Орестові надзвичайно знайомим.

— Ти хто? — спитав він.

— Няв, — сказало кошеня вимогливо й ступило в хату.

Орест відійшов на крок під натиском сміливого кошеняти та прослідкував, як воно, супроводжуване мовчазним Хованцем, потеліпало до кухні й припало до Хованцевої миски з водою. Вихлебтавши половину води (Хованець напружено шкірився, але спротиву не чинив), кошеня повернулося й поглянуло Оресту просто в очі.

— Няв, — сказало воно ще раз.

Орестові здалося, що пес насмішкувато гмикнув. Кошеня покрутило хвостом незадоволено й продовжувало свердлити Ореста жовтими очима. Той підійшов до холодильника, кілька секунд роздивлявся полички, відчинивши дверцята, а тоді витягнув пакет молока. Кошеня позадкувало. Орест похитав головою й повернув пакет на місце, а натомість витягнув холодну котлету. Котлетою маленька нахаба вдовольнилася, навіть сито затріщала й замуркотіла.

Додибавши до улюбленого Хованцевого дивану, кошеня легко заскочило на спинку й витяглося на всю довжину свого худореброго тіла, позіхаючи й заплющуючи очі. Хованець укляк на місці від такого неподобства.

— Отож-бо й воно, — не відомо до чого промовив Орест, а тоді почухав кошеня між вухами, від чого те затріщало інтенсивніше.

На столі в Ореста лежало «домашнє завдання» — графік виробництва на травень, у який ніяк не тулилося потрібне замовлення. Ось уже четвертий день він крутив той графік і так, і сяк, але виходу не знаходив: всі замовлення в травні виконати не вдасться, хіба що подовжити добу до двадцяти шістьох годин. Сердитий на себе, свою роботу, замовників, яких то пусто, то — невчасно — густо, він виклав згори на графік три світлини й підпер рукою голову. Рудокоса жінка принадно посміхалась і час від часу, здавалося, підморгувала йому, але він ніяк не міг упіймати цей момент, коли обличчя її оживало й у кутиках вуст збиралися веселі зморщечки.

На кухні зашумів чайник, якого Орест принагідне поставив, доки мала приблуда поралася з котлетою, і першим на нього, звісна річ, зреагував Хованець: сердито попирхуючи, він побрів до плити, а за ним почапав господар.

Несподівано в кухонному вікні, що було розташоване на одній із сінцями лінії, майнула якась тінь, ніби хтось намагався зазирнути крізь шибку до хати. Орест застиг на місці. Хованець теж завмер, але не загарчав, а зацікавлено втупивсь у вікно. Господар прослідкував за псом і розслабився: Хованцевому нюху можна було довіряти, але все одно чомусь навшпиньках посунув до сіней, обережно, аби не клацнути ручкою замка, прочинив двері й визирнув назовні. «За кошеням припхався законний власник, і зараз ми дістанемо на горіхи», — зринула йому в голові дика думка.

Під вікном, поклавши руки на відлив, прихилився до стіни якийсь старий і сивий, що тяжко дихав і був помітно розгублений через те, що Орест захопив його у такий двозначний момент.

— Добрий день, — привітався Орест автоматично, а тоді додав: — Ви хто?

— Ви — пан Орест? — у свою чергу запитав незнайомець із придихом, ніби кожне слово вимовляв він над силу.

Паном Ореста ніхто ще не називав: на роботі здебільшого на ім’я й по батькові, тих же, хто його вперше бачив, вводило в оману щось юнацьке в його обличчі й поставі, тож, підсвідомо відмінусувавши п’ять-сім років від його справжнього віку, люди автоматично зверталися до нього просто на ім’я й на «ти». Як би там не було, після секундного здивування Орест таки підтвердив незнайомцеві, що він пан.

— Перепрошую, що я так… — заговорив чужинець хрипко, — що я у вікно до вас… Просто… якби це вам пояснити… Хотів упевнитися, що я втрапив, куди треба…

— Заходьте в хату, — оговтався Орест і перетворився на того завше гостинного господаря, до якого сусіди бігали по кожну дрібницю.

Старий виліз на високий ґанок, переступив через поріг і опинився в сінях.

— Бачу, у вас кіт із собакою уживаються, — усміхнувся він. — Люблю, коли в хаті багато тварин. І собак таких люблю — вайлуватих, лінивих. Вівчарок тільки не люблю — не склалося…

Чайник продовжував кипіти.

— Чаю? — запропонував Орест. — Саме зібрався пити…

— Я спершу маю відрекомендуватися, — мовив на це незнайомець. — Шкварченко Олександр Остапович до ваших послуг, — і подав поорану зморшками руку з покрученими від тяжкої праці пальцями.

— Омелянич Орест… Святославович, — простягнув і собі руку Орест.

— Як добре, що я вас знайшов, — сказав літній гість і погладив по голові чорного пса. — А тебе як звати?

— Хованець, — озвучив Орест виразний собачий погляд.

— Значить, добрий дух господи… Таж чай википає! — і гість перший метнувся до кухні, щоб загасити газ під чайником. Голосно відсапуючись, Олександр Остапович крутнувся по кухні, миттєво знайшов носатку[3], чашки, запарив чай, навіть цитрину витяг із холодильника, наче бував у хаті раніше. Орест тільки й кліпав очима.

За мить чайник був на столі, паруючи тонкою цівкою крізь носик, а гість, винувато посміхаючись і натужно дихаючи, пояснював:

— Та ви не дивуйтеся, що я так хвацько… Звик за роки, переїжджаючи з місця на місце, швидко з усім поратися. Вибачте, коли що не так…