Останній шаман

— То нічого, — Орест налив собі чаю й передав носатку гостеві.

— А я дещо прихопив, — літній витяг із внутрішньої кишені піджака пласку й високу пляшку горілки, — хоч воно до чаю й не надто пасує… І дозвольте ще раз представитися. Шурик. Я сидів зі Святославом Пилиповичем.

В Ореста все закрутилося в голові. Святослав Пилипович — батько, який загинув так трагічно й незрозуміло і про якого Орест нічого не відав довгі роки, доки не набрів припадком на дбайливо сховані покійною матір’ю листи… І саме в цих листах згадується Шурик, іще один в’язень сумління з мордовських таборів… Але чому він прийшов тільки зараз, чому не тоді, коли Святослав Пилипович був живий?

Першу чарку, саме собою, перехилили за упокій, і тільки Другу вже — за знайомство. Орест вигріб із холодильника все, що мав, навіть якість консерви, що їх беріг не відомо для кого, але Шурик, тобто Олександр Остапович, їв надзвичайно мало, натомість чай сьорбав із задоволенням, щоразу голосно віддихаючи й зітхаючи.

— Я, — пояснював він між ковтками й зітханнями, — допіру дізнався про загибель вашого батька. Розумієте, останнім часом ми мало спілкувалися, якось так утратили зв’язок і все не було нагоди його відновити. Хоча я знав, у якому містечку він мешкає, та й він, якби дійшли руки, легко міг би мене розшукати. А зрештою, може, й добре, що ми з ним не бачились давно: все колишнє травою поросло… ніхто не міг би мене запідозрити…

Він замовк і знову взявся до чаю, час від часу позираючи на Хованця, який розлігся коло столу так, що пика притисла Орестові мешти, а зад собачий вистромлювався на півкухні. Орест мовчав, хоча питання облягали його, і чекав продовження. Нарешті гість знову заговорив.

— Не знаю, чи він розповідав вам… — гість зітхнув, — у таборі був у нас якут Мічилла. Шаман. То він сам так себе називав. Батько ваш, Святослав Пилипович, коли захворів, то Мічилла його виходив, шаманськими методами лікував. А потім Слава все підсміювався, що зовсім і не хвороба то була, а посвячення, ініціація — так звані шаманські сни. Що він і сам тепер — шаман…

Олександр Остапович витяг із кишені важкий металевий портсигар, дістав цигарку.

— Можна, я куритиму?

Орест кивнув. Гість довго розкурював дешеву цигарку, тоді одним ковтком допив чай і продовжив розповідь, час від часу хрипко відкашлюючись і струшуючи у чашку попіл, коли той загрозливо сірим стовпчиком зависав над столом.

— Воно, звісно, дивно звучить, але шаманство — таки складна й серйозна наука. І головне, Слава до цього напрочуд серйозно ставився. Я пам’ятаю, зошит у нього був, сто разів під час шмонів його забирали, але завше повертали. Він з отим одним зошитом на волю й поїхав…

Олександр Остапович докурив (Хованець бридливо морщив носа від міцного запаху тютюну, але чемно мовчав), загасив недопалок у чашці, тоді подався до мийки, щоб не лишати чашку брудною.

— Прошу вас, сідайте, — хотів зупинити його Орест, — я потім сам…

Але гість неспішно з милом вимив чашку й виставив її на сушку. Тоді повернувся до столу й нарешті знову заговорив, покашлюючи.

— Не дивуйтеся моїй багатослівності — просто мене вразила звістка… Ви читали ту розлогу статтю в «Речовому доказі»? Дивуюся, як вона взагалі мені до рук трапила — я ж газет практично не читаю: очі слабі, швидко стомлюються, а того дня племінник до мене заходив та й лишив газету на столі. Так і повіриш в усе те, у що Слава вірив, — у «чорну віру» якутів, проскопію, психокінез… Але менше з тим. Як до мене та звістка прийшла, то вже таємницею лишиться, доки я сам на тому світі не опинюся. Але звістка для мене була — наказ.

Олександр Остапович знов винувато усміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака. Хованець зацікавлено підняв голову, і навіть приблудне кошеня, яке до того мирно посопувало на спинці дивану, скотилося вниз і причеберяло до кухні.

У вікні швидко повечоріло, і край неба взявся темно-червоним кольором. Вітер шарпонув дерева в садку, й білий абрикосовий квіт сипнув у шибку. Вітер нагнав хмари, які загрозливо скупчилися й затягли небо, перетворюючи квітневий вечір на темну ніч, а тоді садок зіщулився, приймаючи перші краплі холодного весняного дощу. Абрикосовий квіт ще рясніше посипався на землю, поодинокі краплі перетворилися на струмки, й от уже шибку заливає сірою рікою, змиваючи задавнений бруд, який Орест готувався відмити перед Великоднем.

Гість мерзлякувато здригнувся, наче на мить опинився надворі, під сердитою зимною зливою, й опустив голову. Орест бачив, як він намацав щось у кишені, але не дістав одразу, а спершу пояснив:

— Може, місяців чотири тому отримав я від Слави листа. Дивного листа, хотів навіть подзвонити йому, але телефону не мав, а в довідці районній чомусь сказали, що номер не значиться… Отож, отримав листа. І мені здалося, що від небіжчика його дістав, хоча на той час Слава ще був живий. Може, тому я не здивувався, коли з «Речового доказу» про його смерть вичитав.

Гість нарешті витяг пожмаканий конверт і поклав його на столі.

— Слава мені наказ лишив: після його смерті передати вам одну річ. Я наказ виконую. Це моя остання шана єдиному моєму другові за все життя… Налийте ще по одній — і вічная йому пам’ять.

Орест налив по вінця, мимоволі проливши кілька краплин на матову поверхню столу. Горілчана калюжка розлилася рівним кружечком — наче віддзеркаленням старого шаманського бубна, що висів над столом. У калюжці плавали розмиті контури маленької людської фігурки, що піднімалася темною оленячою шкірою з землі на небо.

Господар і гість мовчки випили, і тоді гість узяв до рук конверт і витрусив на стіл маленький блискучий ключик.

Розділ III

СТРАЖДАННЯ ЮРАСИКА БУЛОЧКИ

У редакції газети було гамірно й радісно: день авансу святкували всім колективом, і галас у натоптаній журналістами кімнаті стояв такий, як на мітингу під Верховною Радою. Редактор відділу новин Вальтер Тадейович сидів за столом набурмосений, а навпроти нього в чорному кріслі з металевими ніжками гойдалася рудоволоса журналістка, щоразу загрозливо перехиляючись назад так, що якби ще один градус, ще один сантиметр — збирали би по підлозі кістки усією редакцією. Жестикулюючи й підносячи голос, аби перекричати інших, журналістка доводила Вальтеру Тадейовичу, що газета потребує деякого оновлення.

— Зрозумійте мене правильно, я не тому це пропоную, що хочу власну писанину в газету втулити. Але ж ви бачили редакційну пошту? Щодня по двадцять листів приходить, і всі кримінально-фантастичні історії розповідають. Скільки ми того використовуємо? Доки просієш інформацію, вона вже неактуальна. А те, що я пропоную, провірене вже сотнею років. Робимо колонку літераторів-аматорів, друкуємо — після деякої обробки — найкращі, найцікавіші історії. Нічого вивіряти не треба, бо ж завжди можна послатися на те, що це — художня вигадка. Колонку назвемо «Українські химери» абощо.

— Ліночко, — заперечував Вальтер Тадейович, — треба людину буде тримати, щоб вона ці всі тексти читала, відбирала й обробляла. Бо щойно колонка з’явиться, листами нас завалять…

— Завалять поза всяким сумнівом. Але воно того варте. В Україні ж тепер читають тільки ті, що самі пишуть. Отож, купуватимуть газету хоча б для того, щоб дізнатися, чи випадково у цьому числі не їхній опус надрукували.

— Але ж треба буде платити гонорари, а наша бухгалтерія навіть позаштатних не любить. А тут і взагалі — окремі угоди, труднощі…

— Жодних гонорарів, — відповідала Ліна, і видно було, що вона продумала свою ідею до найдрібніших деталей. — Точніше, гонорар буде, але тільки один — скажімо, раз на півроку. Влаштуємо щось на кшталт конкурсу, і головний приз, приміром, тисяча гривень. Раз на півроку найкращій історії присуджується приз. А всі решта — просто учасники…

— Ох, Ліночко, — гудів Вальтер Тадейович, — щотижня у тебе нова ідея. Не так швидко. Дай мені подумати.

— Думайте, шефе, але швидше. Бо я маю ще один проект у голові. Додаток до газети… — Ліна виразно глянула на редактора відділу новин, і Вальтер Тадейович приречено зітхнув.