Страница 30 из 91
Водяник виліз на каміння, обхопив коліна руками й зіпер на них підборіддя, глибоко замислившись. Зеленокоса втікачка роззирнулася довкруж і з подивом зауважила, що на тому березі ріки, на сході, в темний колір неба почали помалу домішуватися сірі барви, а звідкись знизу, з глибини, перло рожеве світло, підпираючи чорний колір і виштовхуючи його далі й далі на захід.
— Я тут з тобою базікаю, — наполохалася нявка, — а вже сонце сходить! Мені бігти треба!
— То біжи, — зітхнув водяник.
— Я ж не знаю куди!
— Тоді лишайся…
— Красно дякую!
Зненацька над рікою здійнялася легка хмарка туману, яка видовжилась вертикально й стала згусати, як кисіль. Нявка дивилася на диво природи на всі очі, не помічаючи, що вода підібралася їй під самі ноги й тепер легенько лоскоче прозорі пальчики. Переступивши з ноги на ногу, нявка зробила несвідомий крок назад, перечепилася через камінець і сіла на пісок, високо задерши худі коліна.
З кошлатого туману виступила висока жінка у вінку з вербних гілочок. Довга коса її, нещільно сплетена, на кінчику розвихрювалась і пасмами-струмками вливалась у дрібні хвилі ріки. Водяник скулився й поповз із камінного кругу, щоб задки, задки щезнути в кущах верболозу. Довгий хвіст його заплутався в корінні, і водяник нещадно смикнув його, лишаючи на чорній корі сиву подерту вовну. Востаннє озирнувшись, він дмухнув позад себе, і навіть маленькі сліди босих ніг із качиними перетинками магічно стерлися на піску.
Жінка з води усміхнулась, показавши предивні прозорі зуби, підняла руки до обличчя, стираючи краплі з мокрих брів, а тоді труснула широкими рукавами вишиванки й окропила нявку холодними бризками. Та голосно пчихнула.
— Водо Уляно, це ти?
— Я, — відповіла жінка. — Ти мене кликала?
Нявка швидко залопотіла щось нерозбірливо, тоді, сама себе обсмикнувши, задихала рівніше й повільно вимовила:
— Я втекла з дому, бо хочу додому…
Красна пані запитально наставила на неї вії. Нявка зовсім знітилася.
— Я в лісі мешкала, а тоді пішла жити до жінки одної, он у ту кам’яницю! — змах рукою десь позаду себе. — А тоді не витримала й утекла. Додому, до лісу хочу…
Скупана у зимній іще воді нявка тремтіла чи то від холоду, чи то від страху. Пані у віночку похитала головою, ступила до скуленого дівчиська крок (те ледве змусило себе не позадкувати боязко), а тоді змахнула руками, і нявка побачила, що над сорочкою її пливе біла пара, а тіло нарешті наливається теплом. Уляна погладила нявку по голові, від чого зелені коси, які мокрими пасмами звисали нявці на обличчя, висохли й розкуйовдилися, а бурштинові очі засвітили жвавіше.
— То що ти хотіла запитати? — мовила Уляна суворо.
— Уляно, ти… — затнулася на мить сполохана нявка, — ти всі струмки підземні, всі джерельця знаєш. Вкажи мені дорогу додому, до мого лісу!
Красна пані засміялася, лоскочучи прохачку дивним сміхом, і почала давати настанови:
— Містом тобі доведеться-таки пройтися, але тут небагато, а коли почнеться ліс, тримайся на захід сонця. Якщо заблукаєш, підійди до будь-якого струмка і послухай. Він тобі шепне, куди маєш прямувати…
— Дякую! — стрепенулася нявка. — То я побігла?
— Біжи вже! — Уляна знову весело розсміялася, повернулась і пішла по воді туди, де над хвилями гойдалася ще півсонна сонячна куля.
Нявка навшпиньках рушила вздовж підніжжя дамби, завмираючи щоразу, як нагорі пролітала рання машина, обдаючи лісову мешканку гарячим бензиновим духом. Пролопотівши босими ніжками, заки не кінчилася дамба, нявка вилізла нагору й боязко ступила на шорсткий асфальт. Вона мимоволі заплющила очі й щодуху перебігла дорогу, з жахом відчувши, як позаду неї прошелестіло щось велике й металеве, але вона вже пірнула під чорні гілки акації, які низько звисли над землею.
— Господи, чого я взагалі сюди перлася, — бурмотіла втікачка, сунучи попід деревами в напрямку, який вказала вода Уляна, — не могла тоді сховатися десь ото в хаті, щоб вона мене пошукала?.. Чого я дала себе сюди завезти? І хованець відпустив, не затримав! Ну, я йому все скажу, що я про нього думаю!..
Нявка сунула й сунула, і багато разів їй доводилося перетинати дорогу, що ставала дедалі гамірнішою, й аж нарешті вона, не вірячи власним очам, ступила на трамвайну колію, що губилася десь поміж дерев.
— Ліс! — видихнула вона з полегшенням і побігла. Назустріч їй прогуркотів трамвай, стукаючи важкими колесами, але вона вже не зважала: перескакувала через шпали, доки в ніс їй не вдарив міцний настояний пах живиці. — Ліс! — ще раз радісно повторила нявка, ступаючи крок убік і зникаючи поміж дерев.
Вона дихала на повні груди, так як іще в житті не дихала, захлинаючись густим і вологим повітрям. Коси її, які в місті чомусь потьмяніли, ураз налилися живим кольором соснової глиці й заблищали. Нявка гостро відчувала себе частиною цього чужого лісу, аж їй кортіло розплакатися. Вона торкалася руками темних стовбурів голих дубів і навіть крадькома один із них поцілувала пошерхлими губами — й була наполохана голосним реготом лісунки, яка підгледіла за нею з гущавини. Нявка зашарілась і далі вже рушила поважно, гордовито закинувши голову.
Кілька годин вона тупала навмання, не надто переймаючись тим, куди простує, впиваючись свободою. Тільки коли сонце підбилося так високо, що одна половинка почала переважувати іншу й воно от-от мало перекинутись і покотитися на захід, нявка пристала й почала роззиратися.
Ліс огортав її з усіх боків темною запоною і що західніше, то густішав. Нявка вчула далеке дзюрчання струмка. Хвилин п’ять вона рухалась на звук, радіючи, що струмок тепер чути голосніше, і нарешті спустилась у видолинок, де протікала мілка річечка. Нявка уважно послухала, що бубонить вода, й знову почала дертися нагору — туди, де чекав на неї рідний ліс.
Напіврозвалену хату, яка зяяла на ліс пустими вікнами, вона запримітила ще здалеку. Наблизившись, нявка побачила на пеньку під порогом старезного дідка із гостренькою борідкою. Неподалік паслося з десяток зайців, стріпуючи вухами й сторожко зітхаючи від кожного несподіваного звуку. Дідок грівся на сонці і шамкотів собі під ніс щось, що віддалено нагадувало мелодію, і нявка несамохіть зупинилась.
— Дівко-нявко, чарівнице,
Прийди в мою кам’яницю,
Вип’єм меду кухлик,
В танці стопчем туфлі.
— Діду, діду, сморчок,
В тебе ніс, як гачок,
Борода колюча,
Руки, як карлючки,
Не піду, не гукай,
Пару іншу шукай!
Нявка захихотіла й уже збиралася пройти повз, коли дідок-лісовик розплющив очі й запитав:
— Не підеш?
— Не піду, — весело підтвердила нявка.
— Отака старому шана, отака старому повага! — забуркотів лісовик. — Пожди-пожди, красуне, і ти старою станеш!
Нявка не могла в то повірити. Вона стане старою? Та де ви бачили стару нявку? Ото дивина була б! Нявка насмішкувато вигукнула:
— А не стану! І зрештою, я поспішаю…
Лісовик дрібненько засміявся й прошамкав:
— То біжи вже!
Він заплющив повіки, помережані зморшками, й одразу ж захропів. Нявка побігла далі на захід. Сонце перехилилося за половину неба й світило їй тепер в обличчя. Вона мружила очі, шугаючи тінню поміж дерев, і раптом її гострий носик відчув на диво знайомий запах. Утікачка з несподіванки зупинилась і глянула перед себе.
Ліс трохи порідшав, і вдалині, здавалося, проглядав високий берег ріки. Сосни розступалися, даючи нявці дорогу, і ноги її швидко, самі собою побігли, і нарешті вона зрозуміла, чому їй так легко: вона впізнала отой чорний і підгнилий покручений стовбур, який завалився позаминулої зими, впізнала ліщиновий розлогий кущ і цю галявину, де скоро розквітнуть конвалії, вона… вона нарешті була вдома! Зітхнувши на повні груди, нявка помчала ледь помітною стежкою.