Останній шаман

— І знаєш, — говорив Орест, — я… я ще одне ненавиджу в цьому диску… Ще одне… Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили…

— Ну, — ніяково мовила Ліна, — я журналістка, а це сенсація…

— Ти напишеш цю статтю — і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А… я… цього… боюсь…

Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась.

— Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить…

У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна, Орест і кошеня. Коли вони добігли до сіней, Хованець уже відчинив пізньому гостю. На порозі виросла тонка постать Юрасика Булочки.

— Ліно! Ліно! — загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. — Скоро треба їхати! Я, — він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, — щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть!

Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку.

Частина друга

ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ

Розділ І

УТІКАЧКА

Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало.

Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде — майже червоне у полиску вогню — волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері.

Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) — сім поверхів — і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів:

Водичко Уляно,

Красная панно!

Біжиш, водо, з гір-долин,

Із найдальших україн,

Розмиваєш береги,

Напуваєш берегинь,

Очищаєш-освящаєш,

Подорожнім приспоряєш,

Спрямуй, водо, мої ноги

На вірну дорогу!

Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй.

Нявка розвела руки, ніби зараз попливе за водою світ за очі, запливе далеко-далеко, де грізно б’ється в ламану лінію берега Чорне море, де вона відростить собі лускатий довгий хвіст і зробиться вільною рибиною. Вона замріяно зітхнула, білу пелену сорочки підхопив вітер і потягнув уперед, нявка хитнулася за ним, підштовхувана невідомою силою, незграбно закинула руки — й шубовснулась у зимну ріку.

— Ги-ги-ги! — почулося ззаду неї. Незвична до купання нявка швидко замолотила руками, розсипаючи бризки на всі боки, доки нарешті не спромоглася вистромити голову над водою й розплющити очі. На березі на складених у кружечок камінцях, де ще лишалися сліди спаленої якимись затятими туристами ватри, сидів маленький чоловічок із сивими вусами й цапиною борідкою, з зализаним чубом. З-під чорного сурдута зміївся довгий хвостище. Чоловічок весело гигикав і тицяв пальцем у мокрі зелені нявчині коси, в яких заплуталися вербні котики.

— Ти хто такий? — сердито вигукнула нявка, загрозливо підняла п’ястук — і віддразу з бульканням знову зникла під водою.

— Ги-ги-ги! — ще більше звеселився чоловічок, спостерігаючи, як вона борсається у воді, а довкола неї великим риб’ячим міхуром плаває пелена сорочки. Нарешті нявка відчула під ногою камінь, стишила шалене борсання, вирівнялась і почала потроху гребти до берега.

— Ти хто такий? — знову запитала вона, скачучи босими ногами на піску, щоб витрусити воду з вуха.

— Я — водяник.

— Ти чого мене у воду скинув? — уже не так сердито спитала нявка, викручуючи воду з сорочки, яка безсоромно липнула до прозорого тіла.

— А того! — набурмосився водяник. — Уночі до води йдеш — говори не до неї, а до мене! Я тут господар!

— Тю на тебе! — з серцем плюнула нявка, пригадавши, як кумедно ляпала руками й ногами по воді, аби не потонути безславно на самому початку свого неблизького шляху. — Оце так господар гостя стрічає?

— А я що… — знітився одразу водяник. — Та я… — і він умить зник під водою, тільки кола пішли, але вже за хвильку виринув на поверхню, тримаючи гостренькими жовтими зубами велику рибину, яка чинила відчайдушний спротив. Знов заплигнувши на каміння на березі, водяник перехопив рибу руками, аби не так била хвостом і тріпала плавцями, і з гостинною посмішкою простягнув її нявці.

— Тю на тебе ще раз! — махнула рукою нявка. — Ти хіба не знаєш, що нявки риби не їдять?

Водяник знизав плечима, а риба, вирячуючи банькаті очі й плямкаючи круглим ротом, почала помалу випростуватися з його чіпкої долоні. Нявка простягла руку, висмикнула безталанну здобич й кинула в ріку. Риба каменем впала на дно, пройшовши всю товщу води, і зачаїлась поміж затоплених корчів, доки водяник не оговтався. Вода рівнесенько зійшлась у тому місці, де зникла визволена полонянка, не лишаючи й знаку.

— То як мені ще виявити гостинність? — знизав плечима водяник, підскочив на місці, перекинувся через голову й красиво пірнув у воду. За мент його сива борода з’явилася над водою на півдорозі до човнярської станції. Широко вимахуючи руками, він швидко догріб до станції, перекусив зубами тонку металеву линву, за яку крайній човен був прип’ятий до дерев’яного пірсу, і повернувся вже на човні, підгрібаючи руками замість весел. Заки він доплив до берега, з чорного сурдута на дно натекла калюжа, і водяник мерзлякувато підібгав маленькі ноги й ворушив білими пальцями, що між ними здивована нявка запримітила качині перетинки.

— Човном — то за водою, — мовила гостя дещо збентежено, бо знов доводилося відмовляти наполегливому господарю, — а там, де я мешкаю, такої широкої води немає…

— То й біс із тим човном! — радісно вигукнув водяник, ніби тільки й чекав тої відповіді, та закинув човен далеко на берег, аж під саму дамбу. Весла полетіли навздогін. Нявка уявила, як клястиме завтра злий човняр невідомого розбишаку, який човна побив, а одне весло потрощив на тріски.