Тема для медитації

... якісь дві тітки пенсійного віку, кількоро школярок з круглими лякливими очима і... Стоян, мій однокласник!

— А тебе як сюди занесло? — умостившись біля нього, пошепки запитав я.

Він витримав солідну паузу, як завжди це робив, одкриваючи комсомольські збори.

— У мене — вірші! — вагомо сказав він. І скоса глянув на мене. — А ти?..

Я знизав плечима.

— Те ж саме... Хто керує студією, не знаєш?

— Поліщук.

— Хто це?

— Прозаїк, живе в нашому райцентрі... А ось і він!

До кімнати увійшов Чумак, а за ним — високий лисий чолов’яга з квадратним обличчям.

— Щось небагато нас... — констатував Чумак, окинувши оком зібрання.

— Зате дівчата які! Ех, був би я молодшим... — Поліщук прицмокнув товстими, мов п’явки, губами й зітхнув. Тоді потяг до себе стільця й, сівши за столом, напустив на своє лице поважного виразу. — Сьогодні на засіданні літературної студії «Вітрило» присутні двоє поетів, причому, як виявилося, обоє вони з одного села і навіть навчаються в одному класі! Як бачите, наша земля щедро вродила талантами, хоч переважно це поетичні обдаровання... а шкода! Красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи... — Він помовчав. — Гадаю, першим сьогодні ми заслухаємо учня десятого класу...

— Юра! — півголосом сказав Чумак, щось пишучи у блокноті.

— От учень десятого класу Юр зараз і прочитає свій поетичний опус, — а ми послухаємо, що він там понаписував...

Я розгорнув зошита й відкашлявся.

— Ну, — почав я, — передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...

— Ти тут нам баки не забивай! — відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. — Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає — що ж, звиняй-подвинься...

— Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» — врочисто виголосив я.

Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя — виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.

— Хтось хоче висловитися? — нарешті запитав Поліщук.

Всі мовчали.

— От я не зовсім поняла... — нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. — До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?

— Яку?! — витріщивсь я на неї.

Вона ображено стисла губи.

— Я — з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?

— Цікава, цікава думка... — схвально кивнув Поліщук. — В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... — Поліщук з цікавістю подивився на мене. — Для чого ти написав оцю поему?

Я нагнув голову.

— Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...

— Та я ж не про те, дядьку! Розумієш, ти обрав дуже... як би це висловитися... неактуальну тему! Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ — або ж про кохання... більше ні про що! — Він зміряв мене оцінюючим поглядом. — Ти вже закохувався в кого-небудь?

— Уявіть собі, що ні! — сердито буркнув я.

— Треба буде познайомити тебе з якоюсь!.. Крім того, — він споважнів, — у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... — він скривився, — ...усе це відгонить чимсь не нашим, не радянським... розумієш?

— Любити свою землю — це не злочин! — відрубав я.

Чумак підняв голову, і я побачив, як гостро зблиснули його очі за шкельцями окулярів.

— Та хто ж каже, що це злочин! — вигукнув Поліщук, піднявши обидві руки. — Ні, це дуже добре, що ти так любиш рідне село... а от увагу на цьому акцентувати не слід! Не варто, розумієш? Бо в поєднанні з отими тракторами, які розорюють у тебе козацьку могилу, все це звучить досить підозріло!..

— Виходить, за вірші ще й по шиї можна заробити! — прошепотіла якась зі школярок своїй подрузі.

— Моя тобі дружня порада: пиши про любов! Он твій однокласник, — він кивнув на Стояна, — оспівує своє перше кохання. Це чисте романтичне почуття, там усе ясно — що, куди, як... Ми даємо його добірку в наступному номері газети. Будеш так писати, надрукуємо і тебе... второпав?

Я підвівся і, взявши зошита під пахву, вийшов із-за столу.

— Я так бачу, мені тут немає чого робити! — й уже в дверях обернувся: — Я сам знаю, про що мені писать... зрозуміло вам?

У середмісті мене здогнав Чумак.

— Ти куди?

— Додому! — буркнув я сердито.

— То не спіши... давай пройдемося!

Була рання весна, й по тротуарах бігли струмочки талої води. Містечко лежало на пагорбах, і з середмістя видно було греблю, ставок і сірі крижини, які пливли по річці.

— Образився?

— А чого він! — я люто засопів. — Причепився, мов п’яний до радіва... заграй та заграй! Так і стовпові можне закинути, що в нього не ті акценти...

— Ти сам винен! — повчально сказав Чумак. — Не треба було читати цю річ незнайомим людям.

— Так це що ж виходить, — обернувсь я до нього, — й у Шевченка не такі теми, як їм хочеться? Він теж не повинен був акцентувати увагу на героїчному минулому?!

— Вони вважають, що так...

— Хто?

— А такі от... — зітхнув Чумак. Тоді подивився на мене. — Прочитав збірки?

— Авжеж!

— Сподобалося?

— Не те слово! Знаєте... — я затнувся, — ...я навіть не уявляв, що так можна писати! Переді мною наче горизонти відкрилися після цих віршів!

— А що тобі сподобалося найдужче?

— Вірші Василя Симоненка! От тільки я не втямив — ув одному місці якісь крапки... це пропущено, чи як?

Чумак загадково посміхнувся.

— Редактор вилучив половину строфи... але позначив цю купюру пунктиром!

— А навіщо він її вилучив?

— Бо там ішлося про Україну!

— То й що?

— А те, що слова Україна зараз бояться! Небезпечне воно, розумієш?

— А-а... — нарешті дотямив я. — Це те ж саме, що із моєю поемою!

Ми позамовкали.

— Послухай, — озвався раптом Чумак, — я оце хтів тебе запитати...

— Ну?

— Кажуть, ти два роки тому настромив на дрюка голову Леніна й бігав по селу... Це правда?

Я засоромлено похнюпився.

— Та... було таке!

— А навіщо ж ти оце таке вчинив, скажи на милість?! — він дивився на мене крізь шкельця окулярів, і я бачив, що йому й справді незрозуміло, як це можна допуститися до такого блюзнірського вчинку.

— Сказати чесно?

— Авжеж!

— Лєнін, він разом із Карлом Марксом... — я затнувся, підшукуючи слова, — ...коротше, вони удвох породили більшовиків! А ті зробили колективізацію і людей розкуркулили... й хліб забрали в тридцять третьому, що три чверти села вимерло! Все це його ідеї були, Леніна цього....

Чумак слухав мене, і його лице мінилося.

— Ти помиляєшся друже! — гаряче сказав він. — Ленін — це один з найбільших гуманістів XX сторіччя! Але в часи сталінізму відбулася ревізія його ідей, і марксизм-ленінізм підмінили теорією загострення класової боротьби... Внаслідок цього було розстріляно сотні тисяч чесних принципових комуністів, котрі виступали проти викривлення ленінського вчення!

— А зараз теж ревізіонізм! — буркнув я.

— Чому ти так думаєш?

— У нашому селі комуністи що хочуть, те й роблять... І в районі теж! Он секретар райкому Ковалевський, казали, в одної жінки ночував, а чоловік як прийшов із сокирою, — то він через вікно без штанів тікав, гад такий...

Чумак зареготавсь, аж люди стали оглядатися біля гастроному.

— Ну, з тобою не скучиш! — він раптом спохмурнів. — На жаль, ти маєш рацію! Ревізія ленінських ідей триває, причому на найвищому рівні...