Тема для медитації

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...

Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції — поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.

Заступник редактора Чумак

... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.

— Он ти який... — сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. — Присядь, голубе!..

Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.

— Я приніс іще віршів, — несміло сказав я, — і...

Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.

— Віршів, значить... — повторив він, видихнувши цілу хмару диму. — Послухай, а як це ти написав отаку поему?

— Що? — витріщивсь я на нього.

Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.

— Мабуть, я неточно сформулював запитання... — озвавсь він по хвилі. — Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми — козацтво, минуле України... га?

— Ну, — почав я, бгаючи в руках шапку, — це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...

— А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? — раптом перебив мене Чумак.

— Цього... — я подумав. — Ну, Шевченка... й Франка!

Він посміхнувся.

— А ще?

— Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.

— Вольтер, чи що?

— Еге!

— Й тобі сподобалося?

— Ще й як!

Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.

— Ти вибач, — сказав він, утираючи сльози, — але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...

— Тю! — здивовано вигукнув я. — А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... — я подумав і на весь голос зацитував: — «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!

Чумак покрутив головою.

— Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?

Я старанно подумав.

— Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?

Він зітхнув.

— Тут, — сказав він, висовуючи шухляду, — я приготував тобі кілька збірочок... Прочитай уважно, добре? Цих авторів не можна не знати, надто ж якщо ти сам пишеш вірші. Це — краса і гордість нашої літератури! І приїжджай на засідання літературної студії — ми збираємо її через два тижні. О, — похопився він, — ану покажи, то ти там притяг?

Я добув із-за пазухи грубого зошита.

— Це моя творчість за останні два роки! — значуще сказав я. — Тут багацько віршів. Не всі вони мені подобаються, бо це пройдений на сьогодні етап, але...

— Воно й видно, що багацько!.. — пробурмотів Чумак, гортаючи зошита. — О, тут і про кохання є... «Купальська ніч», ти диви! А загалом, які теми тебе приваблюють?

— Ну... про любов! — нерішуче сказав я. — Про звірів іще...

— Як-як?..

— Ну, це... ну, в мене є така поема... Коротше, люде полювали на вовка, й коли вони хтіли взять його живцем, то він плигнув у яр і вбився. Щоб у неволю не потрапити, розумієте?

— Гм!.. — буркнув Чумак. — Ну, а про партію ти пишеш, про комсомол?

Я нагнув голову.

— Та... нащо воно мені! Про них і так оно понаписували... та ще й напам’ять учити заставляють! Учиш, учиш, аж сорочка мокра...

Він постукав пальцями по столу.

— З тобою все зрозуміло... Одне слово, прочитай ці книжки, чув? Поговоримо потім... а зараз забирайся, бо ми здаємо номер!

Я надів шапку й почвалав до дверей.

— Ага, — згадав я, уже взявшись за клямку, — а що ж із моєю поемою?

— Потім, потім! — відмахнувся він. — Про неї треба говорити окремо...

— Ну, а вам вона як?..

Чумак подивився не мене.

— Якщо чесно, то — він раптом посміхнувся, — силенна поема! Однак...

... темно, хоч в око стрель. Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири — ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев’яними цямринами й від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур’янах. Поночі вся ця місцина виглядала непривітною і ворожою, тож піднімаючись нагору, він мимоволі насторожився, неначе там, біля обійстя, на нього могла чигати якась небезпека; це відчуття зростало, поки він із тріском чвалав крізь густе височенне хабуззя, в якому й стежки не було знати, й лише тоді, коли перед ним постало дворисько з темною плямою згарища, він відітхнув з полегшею і, підійшовши до хати, спинився перед порогом.

Допіру стихли звуки його кроків, як на нього знову навалилася непроглядна темрява, в котрій ледве чутно було далеке лолотіння води в берегах; трохи постоявши, він узявся було за клямку й торгнув дверми, — аж у вічі йому кинувся замок, і він раптом збагнув, що свідомість знову зіграла з ним один зі своїх злих жартів: піднімаючись городом, він почувався так, наче ніколи в житті не покидав цього двориська, і геть забувся, що люди на кутку вимерли до одної душі й у хаті на нього ніхто не чекає. Він пошукав у кишені й, брязкаючи ключами, почав одмикати замок. Двері поволі відчинилися, загримівши численними клямками і защіпками, які теліпалися з того боку; він ступив у сіни, помацки пройшов передпокій і, опинившись у світлиці, натиснув вимикача.

Сліпуче сяєво різонуло увіччю, ніби вогонь. Він мимохіть одступився на крок, затуляючись долонею, а тоді обережно розплющив повіки — і вздрів тісну світлицю з білими-білими стінами... Це був покій, у якому він із самого малку знав кожен цвях і кожну шпарину; значить, він повернувся додому; але чому ж такий безрух панує в цій хаті, де колись і двом не ставало місця, щоб розвернутися? Він прислухався; ні в передпокої, ні в сінях ніщо й не зворухнулося, й лише серце калатало й калатало, шумуючи у вухах натужною пульсацією крови. Свідомість його знову попливла, розмиваючи відчуття реального часу; рухаючись мов сліпий, він ступнув кілька кроків уперед — і знову зупинився, не в змозі утямити, де ж він таки перебуває, і...

ГЛОСАРІЙ. ...нездорові тенденції, що спостерігаються в творчому доробку цілого ряду авторів. Поряд із формалістичними пошуками, де виразно проступають намагання реалізувати горезвісний принцип «мистецтво для мистецтва», у їхніх творах отруйним цвітом розпускаються мотиви, які відгонять націоналістичним душком. Оспівування патріархального села з його тинами і колодязними журавлями, хворобливе любування епохою козаччини, культ якоїсь абстрактної батьківщини, яка протиставляється нашій соціалістичній Вітчизні, — усе це дозволяє зробити висновок, що дані автори все глибше й глибше грузнуть в болоті українського буржуазного націоналізму. Збочивши із магістральних шляхів нашого сьогодення, вони забули про народ, котрий чекає від них ідейно виважених, по-корчагінському бойових творів, покликаних відстоювати комуністичні ідеали. В обстановці напруженої ідеологічної боротьби така література об’єктивно ллє воду на млин наших ворогів, зокрема на млин міжнародного імперіалізму, який веде проти нас війну, використовуючи цілий арсенал хитромудрих засобів. Цей підступний, хитрий і, не побоюся цього слова, розумний ворог передовсім намагається заволодіти умами молодого покоління, й тут у пригоді йому стає писанина авторів, які збилися на манівці формалізму й націоналістичної маячні. Не допустимо цього, товариші! Партія довірила нам найвідповідальнішу ділянку роботи...