Тема для медитації

— Це як?..

— А так, що найвище партійне керівництво проводить зараз політику, яка йде врозріз із вченням Володимира Ілліча! Саме тому треба, щоб отакі, як ти, не хуліганством займались, а вивчали марксизм-ленінізм і вступали в КПРС...

— А якого хріна я там забув?!

— Потрібен приплив молодих сил, котрі очистять партію від тоталітарних збочень... Ну, та про це ще якось поговоримо!

Ми підійшли до греблі. Віяв холодний вітер, і чутно було, як у шлюзах реве нестримна весняна ріка.

— До речі, я вибрав із твого зошита кілька поезій... Гадаю, ми дамо їх у наступному номері! Слава Богу, поки що я заступник редактора в газеті, а не Поліщук... — Він розстебнув портфеля й дістав якусь книжку. — А це на... прочитаєш!

На чорній суперобкладинці золотими літерами було витиснено: «Богдан-Ігор Антонич. Пісня про незнищенність матерії».

— Марксизм якийсь, еге? — скрививсь я.

— Ні, це поезія... — Чумак подав мені руку. — Ну, бувай... Заходь частіше, чуєш?

— Зайду! — твердо пообіцяв я. Тоді раптом зупинився. — До речі, а ви знаєте оті рядки, що вилучили з вірша?

— В кого?

— Ну, в Симоненка ж!

— Та знаю...

— А прочитайте, га?

Чумак мовчав, дивлячись на ріку, де пливла за течією брудна мокра крига. Тоді перевів погляд на мене і побожно, неначе молитву проказав оті слова, які огненними літерами й досі горять і горять у моїй пам’яті:

... глухий чорний морок. Опинившись у цій пітьмі, його свідомість почала хаотично метатися, намагаючись знайти видиму точку опори, аж врешті облишила свої потуги і, завмерши, стала напружено вслухатися в матеріялізоване чорне ніщо, де вона очікувала кристалізації чогось незнаного, небаченого, того, що приходить лише уві сні або ж тоді, коли душа опиняється на грані небуття. Саме в цьому непроглядному просторі, який густиною скидався на вугіль і не містив у собі жодних контурів чи форм, зродитися могло те, що зветься об’явленням і несе відповіді на запитання, від яких може залежати ціле людське життя. Юр лежав, затамувавши подих, і вдивлявся в темінь; збігав час, неначе вода крізь пальці, й що далі, то глибше й глибше занурювалося його «я» в цю позбавлену кшталтів порожнечу, — та знову і знову знаходило в ній тільки себе, а більше не знаходило нічого. Це був той рівень часу і простору, який характеризується показником цілковитого нуля й не може видати з себе нічого, крім абсолютного інформаційного вакууму, в якому свідомість знову й знову повертається туди, звідки почала свій пошук, — аж знесилівши від марного кружеляння в замкненому колі, згасає, мов падуча зоря, що сягнула кінця своєї траєкторії. Врешті-решт він відчув, як його охоплює м’яка скрадлива дрімота; намагаючись утриматися понад межею, де розум розчиняється в сновидіннях, він зробив ще одне зусилля — і в останній момент якимсь внутрішнім зором устиг побачити: сіра гладінь ріки, де пливе ніздрювата крига, шлюзи, в яких реве тала вода, і дві постаті, які...

Полотняччин Василь на жовтневий празник вступив у КПРС. А робив же він у міліції й дурний був... ну, як ступа, не інакше! Приїжджає в село, тільки на поріг — та й ні «здрастуйте», ні «добридень», а як закричить схвильовано: «Мамо, мамо... я в партію вступив!» Стара Полотнячка саме діставала щось рогачем із печі. «То чого ж ти до хати прешся, собача кров, коли в партію вліз!.. — крикнула вона сердито. — Ану мерщій надвір та чоботи помий у ночвах... а то як дам зараз оцим рогачем! — І до сусідки, яка сиділа коло столу: — Ви вже йому не дивуйте... воно в мене ще змалечку якесь дурновате — завжди, було, як не в партію[2] вшелепається, то у гівно!»

IV

... який вирвав його із забуття. Звагом добрівши до тями, він розплющив набряклі повіки й наче крізь мутну завісу, побачив, що сліпі квадрати вікон починають сіріти, займаючись осіннім досвітком, але в світлиці стоїть все та ж таки пітьма, яку, здавалося, рукою можна помацати, до того вона була чорна й густа; й у цій пітьмі тихо, але напрочуд виразно прозвучав глухий уривчастий стукіт. Відганяючи сонну змору, він струснув головою, а тоді звівся на ліжку й став наслухати. За хвилю цей звук знову повторився — він скидався на токіт крихітного молоточка по старому зотлілому дереву, од чого воно дудонить глухим резонансом, і тепер було знати, що лине цей гук десь із-за лежанки, відтіль, де хату держить здоровецька дубова ошула.

Юр звів подих; його пройняли дрижаки, тому що груба за ніч вичахла, й у світлиці зробилося, мов у погребі; знову вклавшись горізнач, він по самісінькі очі вкрився тяжкою ковдрою й зразу ж почав занурюватися у млосне провалля сну, де було тепло й затишно, мов у купелі. Він добре знав, що це за стукіт; знав, про що воно сповіщає; знав, що це ніяка не галюцинація; але...

... снилося: безкрає чорне поле. Він стоїть на дорозі й держить у руці білого вузлика. Баба Лепестина спекла пиріжків, зав’язала у хустку і вирядила його за село. Як спустишся з гори, напучувала вона, то переходь сошу — і зразу ж іди стерновищем. А там тобі буде й нивка, де твоя бабуня буряки копає! Тепер він стовбичить покрай того поля і не знає, що ж робити. Стерню допіру зорали, й перед ним чорніють здоровезні скиби, сторч поставлені плугом. По ріллі ходить гайвороння і збирає черв’яків. Небо низьке-низьке, і по ньому повзе кошлате хмар’я. Нарешті він рушає з місця і заходить у ріллю. Йому не хочеться йти твердим польовим прослідком, який поведе його манівцями. Він попростує навпрямки і перейде це поле в однісінький мент. Рілля громадиться, неначе хвилі, та він її здолає. Адже він козак... це всі кажуть, хто б його не побачив!

Крихітна постать з білим вузликом гостро вирізняється на тлі чорної ріллі. Вона вилазить на скибу, спотикається, але, вдержавшись на ногах, перелазить на другий бік. Їй трудно брести цим бездоріжжям — вона провалюється в борозни і падає, та щоразу видно, як вона підводиться і продовжує вперто дибати поміж здоровезними скибами, які вивернув леміш. Вона перейде це поле. Вона здолає цю тверду черству ріллю, де плигає чорне птаство. Хилитаючись і падаючи, вона знай віддаляється. Зривається холодний вітер і куйовдить їй чубчика. Але вона продовжує рухатися. Оддалека здається, наче вона помалу занурюється в землю. Її чубчик уже ледве мріє над чорним груддям. Ось вона пройде іще трохи...

... біль, який змусив його знову розплющити очі. Сівши на ліжку, Юр сягнув у бокову кишеню наплічника, що стояв долі, й добувши грудку липкої темної маси, хапливо відірвав од неї кавалок і вкинув під язика. Допіру він почав зі свистом видихати повітря, у носа вдарило таким потужним духом екзотичного зела, що його, здавалося, незмога було й витримати; затим губи, піднебіння і язик заціпли, наче від новокаїнової блокади, а відтак біль почав згасати, заміняючись якимось чудним почуттям відрубности од свого тіла: був такий момент, коли він подумав, що от-от — і зможе побачити себе збоку; однак процес почав переходити в наступну стадію: серце, яке до того ледве скидалося, виконуючи насилу двадцять ударів за хвилину, почало битися хутчій, гучніш та жвавіш, увіччю поясніло, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, й він із подивом утямив, що у хаті можна вже розрізнити стіл, образи на покуті та двері, що провадять у передпокій.

Сон геть одбіг його віч, і відкинувши ковдру, він зліз додолу і почав одягатися. У вікнах усе дужче зоряло, й над хвіранками вже стали вирізнятися голі верхівки яворів і хмари, що скидалися на темну ріллю. Днина заповідалася похмура й безвітряна, як і вся оця пізня осінь, яка от-от має стрітися із зимою, тож, виходячи у сіни й відкидаючи тяжку залізну клямку, він знову подумав, що слід було б запастися дровами, бо як не сьогодні, то взавтра може упасти сніг. Коли він переступив поріг, то побачив, що його побоювання починають справджуватися — над ранням ударили зазимки, і крізь віття старого занедбаного садка видно було, що недосвіт лежить по всенькій долині, тонкою шерхлою кригою скувавши навіть річку, яка проглядає поміж вербами. Од цього холоду цілий світ видавався неначеб виллятий зі шкла: повітря заціпло й було студене та прозоре, земля наче дзвеніла під ногами, а на тлі розмитого хмар’я не рухалося жодної цяточки. Усе довкруги принишкло, і в ньому знову поворухнулося відчуття, наче ця гора, і небо, і хата, обставлена потрухлим кияшинням, заклякли в очікуванні чогось такого, що прозвучить наче грім і розметає на кавалки увесь оцей світ. Він знав, що враження це хибне і виною всьому безлюддя, котре од якогось часу панує на кутку, де колись од самого світу вищали колодязні корби, ревла худоба та грюкали двері; однак тривога не покидала його, і коли він заніс до хати здоровий оберемок ломаччя, то йому здалося, ніби речі й предмети неначе висять у густій прозорій речовині, яка рухаться, змагаючи до якоїсь визначеної мети; він розпалив огонь, поставив чайника й коли од груби стало тхнути нагрітою крейдою, старим перепаленим залізом і сушиною, що лежала на комині, йому зненацька пригадався вранішній сон. Уся ота мара з її барвами, запахами та відчуттям замкнености отого містичного кола, яке зветься життям, настільки реально постала перед ним, що він завмер, безтямно дивлячись ув огонь і не в змозі скинути з себе очікування, що зараз у передпокої хтось загупає, а тоді переступить поріг світлиці. Тієї ж миті на грубі пронизливо засвистів чайник; Юр випростався — й допіру він узявся було за металеву дужку, як у сінях щось завовтузилося, а тоді брязнуло і з гуркотом розчахнуло двері. Він закам’янів; ось задудоніли повільні кроки, стало чутно сапання, чиясь рука стала мацати, шукаючи клямку, ось гримнув залізний язичок — і ще одні двері відчинилися навстежень, й у прозорі спочатку з’явився ціпок, а потім до світлиці помалу пропхалася баба Лепестина.

2

Партія — це так у нашому селі казали на свіжий коров’ячий млинець. Пам’ятаю, йдемо з бабою ввечері на молочарню, то вона гримає: «Дивись, обревку, в партію оно не вступи... а то потім не одмиєшся!» — прим. автора.