Страница 26 из 47
Відкидає з чола темне пасмо і навзнак опускається у воду. На мілині пісок ребристий — так його викладають дрібні хвилі.
Та до дідька той хвіст! — я стягую стрінґи з Електри, вижбурюю їх на берег і знову пірнаю в абрикоси і персики, у молюскові пелюстки, дістаюся кінчиком язика до такого ж ребристого, як піщане дно на мілині, горбика, стискаю Електрині сідниці, навіснію, — Електра не приховує свого кайфу, дозволяє мені тішитися ним, я відчуваю: робити я можу все, що мені заманеться — аби не чіпав хвостика!
Хвостик займає мою уяву (я вже на Електрі, я, розсунувши, наче фіранки, на боки чорні трикутнички її купальника, пожираю невеличкі груди — такі, що хочеться негайно згризти, як паперівку). Я не пам’ятаю, як стягнув плавки — я лише розумію, що уже маю Електру, — думаю, думаю про хвостик, це як електричні розряди, — саджаю на себе Електру, на стегна (хвостик), рухаю її за сідниці (хвостик), верхи на собі, притискаю до себе (хвіст), відчуваю її пипки, цілую, вона зараз скінчить (хвіст), я відчуваю, як скорочуються її м’язи (хвостик), зараз вона скінчить, і тієї миті я трошки посуну долоні вгору і торкнуся хвостика, просто торкну пальцями. Електра з несподіваною силою хапає мене за зап’ястки, розводить на боки мої руки, і так, розіп’ята на мені, вигнувшись луком, притискаючись щосили найсолодшими, найчуттєвішими, оскаженілими своїми горбиками, складочками, бубкою до мого випнутого живота, нап’явшись на мене по саме руків’я, кінчає з хрипким, мов у чайки, пронизливим скриком. Судома її така сильна, що я не витримую, вириваю руки, зіштовхую Електру з себе, готовий запліднити ріку з її кисільними берегами і мушлями, що перлів чекають на дні — я їхній бог, але Електра миттєво нахиляється і хапає напнуту боєголовку ротом… БУУУХ-ВИИИБУУХ… я в шоці! Я стікаю в її розпружену горлянку. Вона ковтає всі ваші перли, чуєте, мушлі?! Ковтає, навіть не похлинувшись, — тільки горлянка спазматично стискається.
— Я в шоці! — тільки і можу вимовити я, падаючи у воду з Електрою в оберемку.
Електра лежить на мені. Я лежу на дні. На мілині. Нас облизує річка. За кілька метрів у прибої прокволо катуляється порожня пляшка з-під абсенту. Я цілую Електру, цілую кутики її маленьких невиразних губів, вона сито усміхається, треться писком об мою шию, а тоді підводиться, підчіплює на ходу свої скручені в мокрий джґутик стрінґи і прямує до спальника — курити. Обабіч її цицечок так і лишилися скачані у смужки трикутнички бікіні. жжСонце запам’ятало її такою!
ЕЛЕКТРА: День у день збирається на грозу, і день у день мені здається, що десь, зовсім поруч, сонце пропікає небо, геть безхмарне, що для інших людей у їхньому часопросторі триває чиста спека. Не ця попеляста каламуть. Я йду по асфальтовій дорозі, що крає навпіл похмуре поле. Гуляю босоніж, у безпорадній нудьзі. Я вже ніколи не літатиму, навіть як поліетиленовий пакет чи стара газета. Я гірша за сміття на цьому шляху. До моїх ніг підкрадається пожмаканий газетяний клубок. Я чомусь підбираю його і розгортаю. Прочитую на ходу викривлені, затерті на згинах рядки:
Заява прем’єр-міністра уряду у вигнанні Самдонґа Рінпоче.
З десятого березня у всіх областях історичних провінцій У-цанг, Кхам і Амдо, а також у різних містах Китаю, населених тибетцями, проходять масові демонстрації протесту. Причина цих протестів криється в глибинному невдоволенні, що накопичилося в серцях тибетського народу протягом п’ятдесяти років репресій, а також у силових методах, якими відповів китайський уряд на мирні виступи невеликих груп ченців і простих тибетців усередині автономного району Тибету (ТАР) та за його межами 10 березня 2008 року.
Для тибетського народу 10 березня — це особлива історична дата. Щорік 10 березня проходять мирні демонстрації, які зазвичай обмежуються одним днем. Проте цього року через невиправдано жорстку реакцію властей і застосування сили протести продовжилися і в наступні дні.
Якби метою застосування сили було бажання китайської влади підтримати мир і порядок у Тибеті, для наведення ладу вистачило б і одного дня. Але минуло вже більше п’яти тижнів, а ситуація так і не нормалізувалася, протести спалахують практично щодня, а у відповідь — нові репресії. Виникає сумнів відносно дійсних намірів китайської влади. Після аналізу багатьох подій найбільш підозрілими виглядають наступні факти:
1. 14 березня влада допустила надзвичайно потужні народні хвилювання у Лхасі, впродовж декількох годин не вживаючи жодних запобіжних заходів.
2. Більшість учасників насильницьких дій не були знайомі місцевому населенню. Зокрема, місцеві люди упізнали в деяких найбільш активних учасниках безладів китайських поліцейських, переодягнених у національний тибетський одяг або ж ченцями.
3. Китайська влада заявляє, що в деяких монастирях Тибету знайдено зброю і боєприпаси. Підставою для таких заяв стала наявність старих, не придатних для бою саморобних рушниць і мечів, котрі зберігалися, як підношення в кімнатах захисників (гонкхангах) деяких монастирів. У інших випадках зброю і амуніцію принесли військовослужбовці, а потім ченців звинуватили у незаконному зберіганні зброї на території монастиря.
4. Китайська влада заявляє, що борці за незалежність Тибету готують атаки терористів-смертників.
5. Китайська влада звинувачує ченців у вибуху бомби, який зруйнував будівлю в Чамдо у східному Тибеті. Проте переконливих доказів цієї версії надано не було.
6. Знов розгорнуто кампанію патріотичного перевиховання ченців і черниць, а на всіх житлових будівлях і монастирях має бути вивішений китайський прапор.
7. Всюди проводиться образлива для почуттів тибетського народу кампанія з дискредитації Далай-лами.
8. Китайська Народна Республіка (КНР) наполегливо і цілеспрямовано вносить розкол у стосунки між тибетцями і китайським народом. Це пропагандистська кампанія з роздмухування націоналістичних настроїв та ненависті до «кліки Далай-лами» серед китайського населення.
Ці дії ніяк не сприяють відновленню спокою і громадського порядку в Тибеті. Навпаки, тибетці сприймають їх як украй провокаційні, глибоко образливі для почуттів тибетського народу. З вище названих фактів можна зробити висновок, що справжньою метою китайської влади є вичерпування терпіння тибетського народу і провокація його до насильницьких дій. Ці факти також вказують на те, що різні силові структури КНР планують нові вибухи та інші руйнівні дії, відповідальність за які буде покладено на безневинних тибетців.
Ми глибоко стурбовані тим, що репресії, жорстокі побиття, тортури і вбивства не припиняються, людям відмовляють в їжі і воді, внаслідок чого деякі тибетці вже померли з голоду. Ми також стурбовані тим, що репресії можуть затягнутися на багато місяців. Нині Тибет практично ізольований від зовнішнього світу, і китайцям знадобиться зовсім трохи часу, аби знищити всі докази страт невинних тибетців. Міжнародне співтовариство має негайно втрутитися і переконати керівництво КНР зупинити жорстокість і насильство. Непроста ситуація в Тибеті бере початок в 1957–1958 роках, коли ультраліва політика китайських комуністів призвела до народного повстання 10 березня 1959 року. Відтоді тибетський народ нестерпно страждає. Більше мільйона тибетців загинуло, а ситуація і далі залишалася украй напруженою. Пізніше уряд в материковому Китаї визнав помилковість такої політики. Але для тибетців нічого не змінилося. І сьогодні жодна сила не зможе утримати тибетців під контролем, якщо КНР не змінить свою політику відносно Тибету. З одного боку, керівництво КНР закликає Далай-ламу використовувати свій вплив для відновлення спокою в Тибеті. З іншого боку, воно не робить нічого, аби Далай-лама міг на практиці виконати це завдання. Навпаки, китайці дедалі наполегливіше упроваджують в Тибеті кампанію з дискредитації Далай-лами.
Дивлюся на фотографію Далай-лами. В цю газету, мабуть, загортали якийсь змащений солідолом інвентар, щоб не забруднилося дно багажника. Дивлюся під ноги. Асфальт такий самий сірий і потрісканий, як і надрукована фотографія. Дрібні камінці і труп маленького вужика, бездоганного, як усі немовлята. Ця смерть може згорнутися шовковим сріблистим вузликом у квітці латаття, якщо я покладу малого всередину мертвої квітки. Запах подвійної смерти потягнеться до імлистого сонця павутинням, тінню вужа з камінчиком у крихітній пащі. Цей камінець нагадуватиме про сіру простоту і мізерність тілесного болю у мить помирання. Я могла би стати для вужика такою ж машиною-убивцею, тільки безгучною — він однак не втямив би, що відбулося. Я також не стала би попереджувати: зараз я тебе вб’ю. Різниця тільки в тому, що машина його навіть не помітила, але для жертви це нічого не міняє.