БАРДО online

До ранку ще є час. Небо у плівці свіжого павутиння з камінчиками зірок — відбитків крапель нічної роси поміж хмарами. Ніч світла, бо мегаполісна заграва блідо стелиться хмаристим сподом — у кутку Землі довкола будинку видно листя, гілля, і малі рослини, і їхні тіні, і стежки, і каміння, і невловні хвилі на воді. Тиша завивається у лялечки нічних звуків по найтемніших заглибинах простору: чутно кожну далеку баржу, кожного сюрчка, їжаків, кожного собаку, сову, навіть павуків. То жабу, то якусь схарапуджену денну пташку. Замість відстаней на площині відкривається матка глибини світу. Вночі зникають людські орієнтири, керуватися можна тільки страхом або любов’ю. Вночі можна погладити простір своєю тишею. Кожна думка гримить, як фіра на кам’янистій дорозі — спалах — світлина смерти. Смерть любить фотографуватися на згадку. Але про неї все одно ніхто не згадує. Навіть уночі.

Ніч сіється, немов пісок або дощ. Моя печаль проростає відчаєм, а тоді розквітає на всю неосяжність темряви пуп’янок злості — густо-червоний вибух висаджує сірий нетлевий попіл нічного шепотіння. Гонор жене хвилі вибухлої квітки в осердя вітру — того, що мене часто будив опівночі. Легка моя голова сіпається, наче я спала поруч з водієм, коли той різко загальмував машину за подих від пса. Клацає у шийних хребцях, я підстрибую, змахуючи крильми. Біль ще розлючує мене аж до білих цяток перед очима — така напруга. Я перелітаю на болото і бехаюся в холодне багно долонями і коліньми. Це і є те, що називають кошмарним сном. Кволо видибую з болота, видряпуюся на кручу, нашпиговану сонними стрижами, як міські багатоповерхівки — людцями. Занурююся у вогкі трави.

Тінь, темніша від ночі, плавко і безшелесно приносить блискавичну смерть маленькій польовій мишці. Смачного тобі, велетенська сово!

Куди зникла? Тільки туристи таке запитують.

Я переступаю своїми цибатими ногами, зупиняюся, аби сторожко і судомно всотати насолоду. Сова полює тут і не лізе в моє болото. Удачі тобі, велетенська сово! Я вже лечу полювати на болото. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.

РІКАРДО: Я не знаю, куди зникла Електра, я давно її не бачив. Але варто мені лише подумати про її прихований хвостик, як у мене встає, і я мушу хоча би на десять хвилин де-небудь зачинитися. Усамітнитися.

ЕЛЕКТРА: Пристрасть робить людей діткливими, вони шизіють і ображаються на такі, здавалося б, неймовірні речі — приблизно так можна образитись на вербу за те, що вона зелена, а не синя. Пристрасть робить людей пожадливими — приблизно так можна бажати зжерти всю землю, якою ходиш, і після того ніколи не какати.

Не було ніякого чоловіка, що дарував би мені будинок, або хоч халупу, я — сквотер. Сквотер — це мисливець. Він вистежує будинок за павутинням. Павуки по-різному заплітають будинок всередині, ззовні і довкруж. Покинуті будинки, іноді мертві, заплетені не так, як будинки, зачинені на кілька днів, з цими плавками і купальниками, рушниками і футболками на мотузці, із забутою навстіж, наче крило у павутинні, віконницею, немитим горням з квіткою плісняви у засохлому ґрунті кавової гущі. І завжди цей звук, схожий на рідний голос, їжачково-затишне нічне буркотіння буксира, який веде річкою баржу, випрасовуючи тиху воду, неквапом огинає поплющені іржаві бакени. Теплий голос рідного тіла, куди тягне вкластися, як лягає фамільна срібна ложка до оксамитового футляра, як зародок у матку — з беззастережним знанням ідеальної підігнаності усіх заглибин і виступів. Голос рук, що дають ритм тілам. Густо-золоті очі, які всюди у просторі є, зі своїми світаннями і спаднями, з поглядом батька крізь річкову хвилю, в глибині все суще — упізнаване, нероз’ємне, можна тінню пірнути крізь усю товщу, власним відбитком, іскрою з неосяжної ватри Всесвіту. Космічна метафора, перетворена усілякими фройдами на смисловий шлакоблок у піраміді людської муки. Є така істота — жінка чоловіка-отця, його струна і звук. Чоловік — величина довільна, він найчастіше не схожий на батька жінки нічим. Так можна приплести який-небудь ідіотський «комплекс Електри» переплетеним соснам чи в’язу, який проростає зсередини бука.

Трохи шкода, що жодного помешкання не вдалося завоювати так, аби воно почувалося моєю власністю, моєю мушлею, моїм прихистком — як людське тіло. Але для мене всюди дім. Справжня небезпека — це дозволити будинкові тебе привласнити, прив’язати настільки, аби позбавити волі. Коли ти не зможеш з ним розлучитися, покинути його навіть у поліційній облозі, в умовах військового конфлікту, в пожежі…

Кульова блискавиця запливла в гості до моїх горнят. Я думаю, це все через Рікардо. Ми з кішкою сиділи на ґанку порожнього сусідського будинку і дивилися на полум’я. Я відчувала себе вороною. І так воно й було. Ми подалися з кішкою до міста, але нехай — все одно скоро осінь. Я не побачу своєї ріки. Я — цвинтарна ворона. Серпанковий слід чийогось сну. Я живу сном, забуваючи попередній, лише округлий блакитний камінь у горлянці примушує мене не засинати глибоко, знову згадувати про те, що позаду були сни, тож і зараз є сон, і надалі ще будуть сни. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.

2. Сон у бетоні

Бувають сни, від яких довго не можеш оговтатись. Навіть коли вже вийшов з хати, думаєш про те, що наснилося. Переживаєш окремі сцени сну, навіть не помічаючи, як опинився в місті. Виявив себе на вокзалі, а як добирався сюди — не пам’ятаю. Стою біля виходу метро і катуляю в голові один вислів — «реальний сон». Так говорять, коли уві сні ти не розумієш, що спиш. Але хіба щоразу, коли засинаєш, опиняєшся поза «реальністю»? Вмираєш, чи що? Чи це якась типу інша реальність, або не твоє життя? Маячня оце розділення на сон і не-сон. Трохи спостережливості, — і можна помітити, що ти просто блукаєш снами, чи блукаєш реальністю — один хрін. Коли згадую, що бачив уночі, то одразу ж замислююсь, чи хтось із нас прокидається коли-небудь. І що таке насправді прокинутись? Не просто перейти з однієї сцени до іншої, як герой фільму. Я згадую, як мені, одному з таких героїв фільму, особливо кострубаті склейки між епізодами муляють, наче шви лляного простирадла, — крутишся, чухаєшся, але не прокидаєшся.

Я купив собі нарешті байк і два тижні його обкатував. У таких випадках теж говорять щось типу «я почувався щасливим, наче уві сні». Можна подумати, що уві сні колись буваєш щасливим. Або якщо навіть і буваєш, то що? Це хтось інший переживає уві сні твоє щастя? Нарешті сьогодні мені наснилося, ніби я їду на вокзал зустріти Елю, сонце тільки вибралося на дахи, мало машин — можна розігнатися, для повного щастя скупатися у ранковому вітрі, і я розганяюся, просто перед собою бачу фіру, котру зараз обжену, аж тут — спалах, біле світло, брязкіт, гуркіт, просто обісратися можна від такого — ніби весь світ вибухнув, я ще встигаю зрозуміти уві сні, що врізався у якогось депутатського урода, котрий вилетів на поворот з бічної вулиці, бачу, що це я втелющився у джип і помер, і лечу, і мій байк понівечений летить — ніби ми сміття у космосі. Я прокинувся у такому шоці, що навіть не розумів спершу, де я — ну, це відчуття після нічного кошмару багатьом знайоме. І я чогось так перестрімався, що поїхав зустрічати Елю на метро — просто не зміг себе змусити відкинути ці забобони про віщі сни. А перед виходом з ескалатора я підняв голову і глянув у відеокамеру спостереження, я так завжди роблю, намагаючись уявити себе по той бік: як я годинами, днями дивлюся на невпинний потік людей: вони сунуть і сунуть, в одному темпі, наче продукти на касовій конвеєрній стрічці в супермаркеті, може, десь там на виході між дверима їх пробиває по штрих-кодах. Інколи дехто підніме лице і гляне в камеру. Чи почувався би я їхнім богом? Таким їхнім богом, котрий лише спостерігає і ніфіга не може зробити.

І ось я стирчу на вокзалі і не доберу, навіщо і як я тут опинився. Слова «щоб зустріти Елю» мені ні про що не говорять — це якийсь глюк зі сну. Я вже починаю панікувати: може, це я зараз сплю, але тут повз мене проходить засмагла юнка, з гуркотом тягнучи за собою валізу на коліщатках, і я ніби усвідомлюю, що ось це і є «реальність». Від її плечей і спини так потужно війнуло кримським запахом, наче вітер з моря потерся писком об моє лице. Її шкіра, топ, волосся, навіть її валіза пахли гарячою сіллю, кипарисом, скелями, травами і тим стерильним дорожнім пилом, котрий буває тільки в горах.