Страница 25 из 47
ЕЛЕКТРА: Колись мені наснився маленький клаповухий чоловік у червоному — з’явився і сказав: «Не квапся на пляж, а то скоро народишся рибою і житимеш у воді. Вода — це теж одне з твоїх постійних помешкань, тож не поспішай…» Сьогодні я згадала ці слова, і вони вже не йдуть з мене, як причеплива мелодія. Мені хочеться думати над сенсом цієї фрази, але я не знаю, як це зробити, у мене немає ключів до міркування, так мені здається. Сьогодні моє помешкання — не «мій будинок», а «моя халупа». Вона майже надійно закамуфльована з боку ріки старою греблею — це покинутий водогін. З бетону. Субстанції, котра ідеально придатна для маскування. Коли бачиш бетонні конструкції, розумієш, що нічого живого, окрім комах і ящірок, тут бути не може — тільки мертвотне запустіння. Довкруж збереглися старі поіржавілі знаки і таблички — попередження про те, що на територію стратегічного державного об’єкта вхід суворо заборонено. За порушення — штраф. Усі шпари можливого доступу захаращено давнім індустріальним брудом, серед якого найприємніша річ (у сенсі безапеляційної надійності) — іржавий гамуз сплутаного колючого дроту. Над усім цим щастям гудуть високовольтні лінії електропередач. Серед горнят моєї халупи — парочка велетенських керамічних ізоляторів, із цих самих ліній. Правда, вони більше схожі не на горнята, а на кошмарні коричневі вази суворої епохи Потворного в імперській легкій промисловості. Уздовж води на пружній смузі вологого піску молоді ворони видзьобують равликів з мушель. Проста, як вправа з сольфеджіо для першого класу, мелодія, записана цілими і половинками на нотному стані — ці ворони, залиті сонячним сиропом на прибережному піску, покресленому тяжами і жмутами підсохлої твані.
Я багато чого ховаю в шухлядку млинка для кави. Він схожий на старожитну швацьку машинку з ручним приводом, а його шухлядка — на прикордонний контрольно-пропускний пункт, де все зникає. Все кудись зникає. Може, це не шухлядка кавового млинка, а пащека якогось духа і я його годую? Сьогодні я даю йому річкової м’яти, котра пахне мулом і тванню.
Сьогодні я вкотре не наважуюся обрати собі горнятко для користування, аби з нього пити. Жодне з горнят не є моїм. Спочатку я думала, що мене спиняє розмаїття вибору. Тоді я стала заповнювати горнята всім, що потребувало власного місця зберігання:
перснями,
намистами,
браслетами,
сережками,
дримбами,
монетками,
амулетами,
ланцюжками,
усе це бралося нізвідки, прямо з простору,
камінцями,
мушлями,
яшмово кольоровими сухими квасолинами,
мертвими комахами,
старими блешнями і гачками на рибу,
горіхами,
висхлими клешнями невеличких раків,
насінням чорнобривців та айстр, гарбузів і кавунів, мальви і календули,
поламаними манікюрними ножицями,
гребінцями,
сухими травами на чай та відвари,
гречкою і рисом,
кавовими зернами,
випадковими дрібними знахідками, серед яких були:
старі ключі,
годинникові коліщата,
значки з емблемами організацій суворої доби тоталітаристського Маразму,
розпаровані пластмасові кліпси,
дерев’яні (з іржавими пружинками) і пластмасові прищепки для прання,
залізні прищепки-крокодильчики для фіранок,
бозна-чим,
наприклад: водою — річковою, дощовою, болотяною, денною, нічною, липневою, червневою…
все одно купа горнят по найнесподіваніших закамарках моєї халупи лишалася порожньою. І це вганяло мене у такий азарт, що я всерйоз подумувала про річковий пісок, зрізані нігті й жмутки волосся як про наповнювачі.
І сьогодні раптом щось, мов порожній хітиновий панцир, хруснуло в мені: «Слухай, та візьми собі будь-яке! Та хоч з усіх по черзі пий! Це ж твоя халупа і твої горнята! Навіщо ти псуєш акустику, заповнюючи порожнини? Ти не чуєш хіба, як тепер глухо Повня ходить — мовби у вовняних шкарпетках? А раніше бриніла, як липнева гроза».
Кішка раптом зірвалася з місця й помчала в ожини. Я отетеріло втупилася у свою підсліпувату халупу. Це мій будинок. Може, у нього на дощ чи перед грозою трапляється місячне, і тоді він перетворюється на вередливу халупу. Яка ж я дурна! Мені так до лоскоту смішно своєї тупості, що аж любити себе починаю. Просто з простору виліплюються в трубочку губи однієї давньої знайомої, котра часто говорила на мене з ніжним захватом: «дууууура!» Ну, мяв.
Я беру в кухні з підвіконня біле фаянсове горнятко з двома червоно-жовто-синіми їжачками на боці й запарюю в ньому річкову м’яту.
Горня тут-таки розколюється навпіл.
Сьогодні ватяний день. Присмеркове літо. Як чоловік.
Вночі тихо сіявся дрібний дощ — як пісок у клепсидрі. Дощило і на світанку, тому він пройшов десь поза часом. А може, це час пройшов — назавжди, минув, скресався.
Сьогодні я сиджу на вогкому піску, прошитому пташиними слідами, і втикаю довкола себе і пташиних слідів гострі риб’ячі кісточки. Моя рука гоїться. Моє крило.
Коли купа голчастих білих риб’ячих кісточок зникає, я підводжуся й обтрушую з дупи пісок. Крихітне плесо, де я сиділа, нагадує кістяк покинутого стійбища древніх людей періоду Мамонтів. З висоти пташиного польоту воно виглядало б так. Печаль пронизує мене риб’ячою кісткою. «Пташиного польоту». Коли люди так висловлюються, вони мають на увазі політ яких-небудь кондорів, орлів або грифів. Може, гусей. Чаплі зазвичай влітку так високо не літають — аби кістки і бивні мамонтів здавалися риб’ячими.
РІКАРДО: Мій звір втискається під водою крізь плавки у мокрий пісок — мабуть, залишає борозну, наче велетенський молюск. А може, і не борозну, а свердловину — до земного ядра.
«Можна тебе погладити?» Ні, я цього не говорю — не остаточний же ідіот, — я пожираю, всотую шкірою усього тіла простір довкола Електри — повітря, що обтискає її шкіру, насичуючись її запахом, електрикою, ревербераціями молекул.
Небо звідусіль згрібає на купу білі хмари над нашими головами. Вітер приходить непомітно, принаймні, я мить його появи пропустив, поглинутий близькістю Електри і абсентом. Моє бажання повільно і зі смаком випилює лобзиком хитромудру сув’язь у моїх м’язах, кишках, легенях, яйцях, серці, мозку — всередині мого засклілого тіла. Хочеться вигрібати з себе пригорщами ці випиляні тельбухи і підносити у простягнутих долонях цвинтарним духам.
— Можна тебе погладити? — запитує з річкового дна мій голос.
— Можна, — просто говорить Електра.
Я наче вві сні розгинаю затерплу руку і кладу долоню на гарячу Електрину спину. Тіло Електри спокійне, розслаблене, я веду пальцями уздовж хребта — повільно, ледь торкаючись шкіри, до самої води. Зупиняюся на кібчику, трохи вминаю плоть і раптом намацую кілька згорнутих набік (як ембріончик) зайвих хребців — саме там, углибині, під м’якушем шпарки між сідницями (розмежованої чорною нейлоновою смужкою).
— Залиш мій хвіст у спокої, — безвиразно говорить Електра.
— У тебе що, є хвіст?
— Нє, то в мене крила з дупи ростуть.
— Який чарівний хвостик!
— Кажу тобі, дай хвостові спокій, я терпіти не можу, коли хтось його торкає!
Все! Я перестаю будь-що тямити і контролювати себе — також.
Рвучко перекочуюся торсом на Електрині ноги і припадаю до кібчика губами — починаю лизати під ним гирло ущелини.
— Припини, я сказала!
Добре, добре, гаразд, я вже опускаюся нижче, відгинаю смужку, тоді просто стягую чорну павутинку геть — на стегна, занурююся лицем, язиком, писком, пальцями, захлинаюся водою — усім, про що я мріяв. Але той хвостик не дає мені спокою. Я виринаю — дихнути повітря і веду язиком угору. Електра повертається на бік, перекидає ногу через мою голову і сідає, опершись на лікті, відкинувшись назад, — її спортивні вузькі стегна опиняються на моїх плечах.
— Ще раз торкнеш хвоста, більше на постріл до мене не підійдеш! — констатує Електра, дивлячись мені прямо у вічі поглядом левиці, котра хряцає упійману антилопу і водночас сканує простір, напоєний спекою, завмерлими в очікуванні грифами, осідаючою після втечі антилоп курявою, комахами, духами, іншими левами з прайду.