День шостий

Козак не відкривався про свою хлоп'ячу пристрасть до Саньки жодній живій душі, він і собі міг признатися хіба що вві сні, але незабаром мав переконатися, що ніщо на цім світі не може зостатися непоміченим, і вже хтось запримітив, які погляди кидав він на Саньку, як дрижав його молодий голос, вимовляючи її ім'я, що казав він про тих, кому Санька дарувала свою увагу, як стежив за тим, з ким вона танцювала в сільбуді, якому уповноваженому усміхалася, з ким перемовилася словом, кому усміхалася, за ким зітхнула.

У них був Петро Левків, насмішник, гостроязикий, нещадимий і вреднючий, він давав усім образливі прізвиська, переслідував кожного, безжально викриваючи його вади, закоханість для нього теж була вадою і предметом осмішнення, і коли він якимсь чином здогадався про затаєне почуття Веніаміна до Саньки, він одразу продражнив Козака Санюнею. Козак вважав, що лізти в душу людині — це найбільша несправедливість на світі, йому було кривдно до сліз, але Петро не знав і не хотів знати таких переживань і переслідував Козака так, ніби це бра якась дичина для мисливця. Веніамін і досі не міг забути, як уже цього літа, за тиждень до того, як вш мав кінчати десятирічку, Петро Левків познущався з нього, а Санька, хоч теж здогадувалася про Веніамінову закоханість, не захистила його, а ще мовби чорно відплатила за його чисте почуття.

У школі вже йшли випускні екзамени в десятому класі, Козак мав готуватися до математики (був завжди першим учнем у цій дисципліні), але батько сказав, що завтра починають закладати силос у ями, і він кинув підручники, кинув математику і все своє майбутнє, і побіг до силосних ям, бо знав, що там топтатимуть силос дівчата і серед них — Санька.

Петро Левків, перший їхній механізатор, возив січьку до ям. Побачивши Козака, він виявив усю ту радість, якою живуть мстиві душі, кинув свою машину, підбіг до Веніаміна, удав, ніби обнімає його за плечі, і штовхнув до ями, де топтали силос дівчата, а між ними й Санька. Штовхнув його Петро так уміло, що Козак упав саме біля Саньки, він ще підводився незграбно і зніяковіло, а вона не підскочила, щоб йому помогти й поспівчувати, а вхопила повні пригорщі силосної січки й сипнула йому межи очі з Відьмівським якимсь сміхом. І поки він протирав очі, Санька сміялася дужче й дужче, заохочуючи всіх Дівчат, ЯКІ топтали силос, і собі сміятися з цього незграбного завтрашнього випускника, а він не міг ні образитися, ні крикнути всім їм, а передовсім Саньці, як він її кохає і що він готовий життя віддати за неї, за один її погляд, за саме скинення її лінивої брови. Образа і блаженство.

І ніхто з них тоді не знав, що за десять днів почнеться страшна війна.

Де тепер ті хлоп'ячі образи, але ось біль наздогнав його і тут, і ця Санька своїм лінивим тілом і лінивою зневагою нагадала іу Саньку, і він утікав од них обох, утікав од спогаду і від нагадування, плутався у кукурудзі, немов у непролазних хащах, ніби в безконечному лісі, не знав, чого йому більше хочеться: відбігти якомога далі від хати й двох сестер, чи вернутися назад, щоб ще раз зазнати зневаги, але й блаженства, болю, та не гіркого, а солодкого.

Вискочив просто до погрібника, біля якого на снарядних лотках сидів Султанов і голився бритвою «Труд. Вача», безжально обшкрібаючи свої мужні щоки до синюватого блиску.

— Дозвольте доповісти! — крикнув Козак.

Султанов недбало змахнув вільною від бритви

рукою, слухав чи й не слухав, що доповідає йому Козак, ні здивування, ні запитань, так ніби знав уже все й без цієї розповіді, зате Палярус, почувши про двох молодих сестер, одразу накукурічився і закружляв довкола Султанова й Козака, наспівуючи:

— Красавица моя талантами полна, имеет потрясающий успех… Товаришу сержант, дві дівчини — це ж пожвавлення у залі!

— Одставити, Палярус, — спокійно кинув Султанов, але на Паляруса це не подіяло, він покружляв собі далі, доспівуючи свою безглузду пісеньку:

— Моя красавица всем очень нравится походкой нежною, как у слона, та-ра!.. Танцует, как чурбан, поет, как барабан, а все-таки она милее всех!..

— Приготуватися до сніданку! — гукнув сержант, обполіскуючись з брезентового відра дніпровською водою (хтось уже встиг принести, поки Козак «встанонлював зв'язки з місцевим населенням») і витираючи обличчя, шию, груди білим вафляним рушничком.

Ардаб'єв, який любив попоїсти, уже привіз від ротної кухні з села їхні котелки з кашею, снідати сіли біля погрібника на траві, підставляли обличчя сонцеві, що викочувалося з-за Дніпра, перекидалися поглядами з-над котелків і алюмінієвих кухлів з чаєм, вдоволено позирали на зроблене їхніми руками вночі, на вдало вибране місце, на окопчики, на маскування, на прибраність і затишок.

— Порядок на вогневій! — вдоволено промовив Султанов і цим ніби подякував усім за безсонну ніч.

— Як на парадній лінійці в полковій школі, товаришу сержант, правда? — лукаво позирнув на Султанова Боря Тетюєв.

— Одставити полкову школу, — незлобиво пробурмотів сержант.

— Зараз головне — що? — сказав Палярус. — Головне — поспати хвилин шістсот! А тоді — до дівчаток…

— А мені б чоботи скинути, щоб ноги не тужили, — простогнав Ардаб'єв. — Товаришу сержант, дозвольте спати не в повній бойовій, а хоч без чобіт.

— Одставити сон! — Султанов підвівся, — Кінчати сніданок і приготуватися до бойових навчань!

— Товаришу сержант, — благально склав руки Грановський. — Ми ж не спали вже двадцять чотири години! Я все-таки звик спати щоночі.

— Забувайте свої звички, Грановський, і пам'ятайте тільки статути, — спокійно порадив йому Султанов. — Ардаб'єв, Будник, Планкін, почистити коней і пустити пастися. Обслуга — до гармати! Ардаб'єв, де ваш протигаз? Рядовий Грановський, знову ви заправляєте гімнастерку в штани? Це вам не на гражданці. Затягніть пояс! Струнко! Бігом марш! Лягай! Встати! По-пластунськи!

Ясний літній день розпросторювався над землею, розлітався попід небесами далі й далі, а для них він безжально звужувався до суворого сержантового крику, до команд, які вони вже знали, як таблицю множення, до тисячократно повторюваних примітивних, але яких же виснажливих рухів, до безглуздого борюкання з власним тілом і з залізом, тяжким і набридливим. «Танки зліва! Хобот вправо! Танки праворуч! Хобот вліво!.. Танки!.. Хобот!..»

Болять руки, болять ноги, болить усе тіло, але Султанов не знає милосердя, та над ними невидимо простирає всемогутні руки молодість, і досить лиш миттєвого перепочинку — і вже душа рветься кудись, нестомна, непогамовна, легка, як вітер.

Султанов точно вичував ту межу, за якою уже вичерпувалися всі сили, і завжди вчасно командував:

— Перекур!

Вміло скручував величезну «козячу ніжку», всипав у неї мало не жменю чорної міцної махорки, викрешував кресалом, яке Ардаб'єв по-казахськи ласкаво звав «чик-пак», вогню, прикурював, пахкав, мов вулкан, добродушно питав:

— Кому прикурити?

Козак не курив (хоч у школі на кожній перерві бігали в дерев'яний нужник у кінці двору й похапцем смалили там дешеві цигарки не так для приємності, як для форсу), але ж махорку давали всім солдатам, а він не хотів відставати від інших ні в чому — і ось давився гірким димом, кашляв, витирав сльози, терпів насмішки Паляруса і… відчував себе мужчиною. Не Султановим, — куди там! — та все ж. Хотів бути дозрілим, сильним, мужнім, як їхній сержант, і готовий для цього на все.

Боря Тетюєв не курив. Для його глевтякуватого тіла сержантська наука давалася найтяжче. Сидів на станині гармати, постогнував, пробував підняти руку, щоб витерти піт з обличчя й шиї, і не мав сили.

— Товаришу сержант, — ледь ворушачи засохлими губами, промовив він, — я не бачу користі від нашого так званого навчання. Пристріляти дорогу, по якій може просуватися ворог, — ось що нам треба зробити!

— Пристрілювати не будемо, — твердо заявив Султанов. — Я не можу витрачати снаряди. Хто їх нам підвезе? Може, ви, Тетюєв? Мовчите? Можна не відповідати. А прострілювання ви, як навідник, повинні зробити й так.