День шостий

День шостий

Пам'яті товариша мого дитинства

Веніаміна Роботи, який не повернувся з війни.

Тяжкі тіні ламливо виникли на краю балки і затулили сонце. Вони поглинали світло й тепло, яке лилося з неба на обличчя й на груди Козакові, і він, хоч не міг бачити їх, одразу відчув і здригнувся, немов од холодного гадючого дотику. Автомат Султанова впирався Козакові у груди. Ліва рука, яка підтримувала автомат за диск знизу, дрижала від утоми, Веніамін ворухнув плечем, щоб утишити той дрож. Зігнута в лікті права рука зависла в повітрі, вказівний палець лежав на спуску автомата.

Автомат Султанова. Здавалося, він ще палає сержантовою кров'ю, говорить голосом їхнього сержанта, останніми його словами: «Візьми, Козак! Бий і держись! Бий!..» Султанов мертвий, але автомат його живий. Усі мертві, а він, Козак, живий, і треба жити далі, хоч і наповзають на нього оті холодні тяжкі тіні.

Він зціпив зуби і натиснув на спуск автомата.

Перед тим довго йшли степами. Куди йти, знав хтось попереду, незрима сила вела їх далі й далі, ішли ночами, не запалюючи навіть сірника, день маскувалися у посадках, в балках, заквітчували зеленими гіллячками гармати, коней, зарядні ящики, вози, затикали собі гілочки за пілотки, за шинельні скатки, — уже й не маскування, а сміх, але наказ був твердий: маскуватися всіма можливими й приступними засобами — і командири суворо стежили за його виконанням.

Козак опинився у протитанковій батареї старшого лейтенанта Храмцова неспогадано для себе. Поїзд, на якому він їхав, удосвіта попав під бомбування, розбило паровоз, потрощило кілька вагонів, горіла вся станція, метушилися безладно цивільні й військові, два фашистські літаки, які налетіли на станцію, мабуть, викидавши всі свої бомби і вистрілявши по нещасних людях запаси патронів, спокійно вивернувши свої черева у високому чистому небі, подалися геть, а внизу заколотилося ще дужче. Кожному, хто вцілів, кортіло мерщій втікати з цієї проклятої станції, їхати далі, загубитися у степових просторах, опинитися в чистому полі, де не буде загроз, нападів і смерті.

Згодом Козак збагне, що від смерті порятунку тоді не було ніде, але те станеться згодом, а тоді він разом з усіма бігав по станції, сам не знаючи, чого шукати і на що сподіватися, аж поки побачив вивіску «Військовий комендант» і кинувся туди, хоч, властиво, до військових не належав.

Комендант — невисокий майор, у пропітнілій під ременями гімнастерці, був, здається, єдиним тут спокійним чоловіком. Об нього розбивалися усі пристрасті, його не зачіпала ніяка колотнеча, він не знав ні жалів, ні співчуття. Спокійно стояв в оточенні ще кількох офіцерів, виловлював із розклекотаного натовпу людей, що штурмували його невелике приміщення, то того, то іншого, щось питав, щось казав, коротким рухом руки показував на якогось з офіцерів довкола себе, і люди поволі втишувалися, групувалися, у безладі запановував видимий лад, аж не вірилося, що таке може відбуватися ось тут у тебе перед очима. Козака винесло на майора сліпою силою, яка й далі тиснула знадвору, майор владно простягнув руку до хлопця по документи, Козак мить завагався, але ззаду закричали й заштовхалися, тоді він дістав з-за пояса з-під сорочки великий конверт у сургучових печатях, подав комендантові. Той глянув, не здивувався, сказав коротко:

— В Одесу не попадеш.

— Але мені ж в Одесу.

— Оточена Одеса, — сказав майор і рвонув обгортку пакета.

Козак не встиг і зворухнутися, щоб захистити свій пакет, а майор уже читав папери і вже повертався до високого старшого лейтенанта.

— Ось, Храмцов, тобі артилерист.

— Я ще тільки їхав в артучилище, — спробував пояснити Козак.

— Давай, давай, артилерист, не затримуй! — звелів майор і попхнув Козака до старшого лейтенанта.

Храмцов виловив ще кількох артилеристів (може, такі самі, як і Козак), тоді скомандував їм іти за собою, вивів за станцію, показав на довгу глибоку балку, порослу берестками й тернами, пояснив:

— Розташування батареї.

Артилерія тут була — курям на сміх. Козак їхав вступати до училища берегової артилерії. Ніколи не бачив і не знав, що воно таке, але уява малювала велетенські бетонно-сталеві каземати, а в них гармати такі, що дострелять до самої Туреччини, не стріляють, а ревуть, рикають, спалюють пекельним вогнем усе живе й мертве, неприступні й переможні, закували берег навіки, бо й звуться ж: берегова артилерія.

А тут щось зелененьке, мов жабенята у траві, маленьке, на низеньких, як у мотоцикла, коліщатках, щит як заслінка в печі, стволик, мов у дробовика для качок.

Козак ще не вірив у те, що з ним сталося. Замість моря — степ, замість Одеси — балка в тернах, замість неприступних берегових батарей — непоказні гарматки в кущах. І незвична тиша довкола, так ніби ні війни, ні небезпек, ні крові й смертей. Ранок щойно починався, сонце ще не поклало на землю перших тіней, тільки в росах загорілися його гострі зблиски і пронизливо голубіло, втікаючи у високості, тихе літнє небо, а під ним, протираючи сонні оченята, пробували голоси ранні жайворонки.

Козак за кілька днів безладних мандрів (точніше — поневірянь) залізницею уже й забув про таку благодать і тепер тільки поводив очима довкола, так ніби хотів спитати когось: куди це я потрапив і як це може бути?

Згадував і не міг згадати свої страшні мандри в поїздах і пішки між роз'їздами, коли перескакував з одного поїзда на другий, коли іхалося й не їхалося, бо поїзди більше стояли, ніж ішли, і щоразу якісь невидимі люди пронизливо викрикували «во-оз-дух!» і ніколи не помилялися, завжди вгадували, що буде отой проклятущий «воздух», бо майже негайно після криків небо валилося на землю, вило й несамовитіло, грякали бомби, рвало повітря кулеметними чергами, вогонь і кров, кров і вогонь, і ніякого рятунку для людини, закинутої у ці степи і в невідомість. Ніхто нічого не знав, найтривожніші чутки налітали не знати й звідки, надії втрачали сміливість і ледь подавали голос, єдине, що завжди твердо знали невидимі, але повсюди сущі люди з різкими голосами, це оте панічне слово «воздух», яке щоразу справджувалося безпощадно й негайно.

І все ж він просувався далі й далі, і вірив, що дістанеться до тої далекої і незнаної Одеси, бо так йому визначено, а на війні треба вірити саме у визначене, за яким стоїть твоя доля.

Тепер доля закинула його сюди.

— Переходите в розпорядження сержанта Султанова, — сказав Козакові старший лейтенант Храмцов.

Так ніби ним досі хтось розпоряджався уже, окрім загрозливої долі посеред незахищених степів.

Сержант Султанов був командиром третього взводу, а весь взвод — одна гарматка, сім солдатів, семеро коней, зарядний ящик і віз з майном. Згодом Козак довідається, що батарея уже кілька разів ставала на бій з танками й бронетранспортерами, що втратила в тих сутичках дві гармати, убитий командир третього взводу лейтенант Циганов, убито й поранено багато бійців. Не маючи пального для тягачів-танкеток, давно вже покинули їх і перейшли на кінну тягу, набравши коней де довелося, не артилерійських, а здебільшого обозних, слабосильних і незвичних до стрілянини й до вогню, у його нових товаришів за плечима вже був місяць війни, вони вважалися обстріляними, досвідченими, майже ветеранами, а він ще не мав навіть військового обмундирування на собі, незграбний, смішний, зніяковілий.

— Прізвище? — спитав Султанов, граючи широкими плечима, і жилавою шиєю, і бровами, і голосом, вродливий, хижий, досконалий тілом, кожним м'язом, кожною жилочкою, у чистісінькій, акуратній формі, в начищених до блиску хромових чобітках, у ременях, у портупеях, з вороненим автоматом ППД впоперек широких грудей, з біноклем і командирською польовою сумкою.

— Козак, — сказав Веніамін.

— Який козак — донський, кубанський?

— Я не козак, прізвище моє Козак, — почервонів Веніамін.