День шостий

А тут ще слова першого маршала: бити ворога на його території, і фільм про всемогутню армаду наших бомбардувальників, які знищують гніздовище ворога, і фільм про винищувачів, з піснею, що підіймає серця: «Любимый город может спать спокойно, и видеть сны, и зеленеть среди весны…».

І коли все порушилося непередбачено і неймовірно, він не повірив у те, що діється насправді, думкою і серцем був у дорогому для нього світі і ніякі сили не примусили б його змінити віру й надію.

Він занурювався у ночі, розпростерті над безмежністю українських степів, але невідомість і загроза не тривожили його, бо в молодій його свідомості билися слова Сталіна, з якими тільки й уявляв тепер життя своє і свого народу: «Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами».

Не уявлялося йому сили на світі, яка б змогла заперечити ці слова.

Велика земля лежала не десь, не відібрана від нього, — була тут, під його стопами, в його серці.

Яка ж ти прекрасна, моя земле! Вся у вишневих садках, в золотих бджолах, у піснях і пшеницях, у добрі й високих зорях.

Тепер була ще й у залізі. Здригалася й стугоніла від залізної ходи військ, від колон артилерії, машин, піхоти. Війська йшли і йшли, ночами і навіть удень, одні переганяли інших, ще інші йшли назустріч, їхні шляхи перетиналися або зливалися, невидима сила керувала цією великою армією, хтось знав, куди їм треба йти, і вони вірили йому і не відали ні страху, ні вагань. Коли десь удалині гриміла канонада, ніхто не мав сумніву, що то наші гармати, коли палали нічні обрії, усі вважали, що то горять фашистські колони, які мали нахабство прорватися у степи. Коли бачили в небі тільки фашистські «месершміти», «юнкерси» і «рами», то й тут знаходилося виправдання: мовляв, винищувачі наші над К: иєвом, над Одесою і над всіма великими й малими містами, щоб і муха там не пролетіла, а бомбардувальники летять на Берлін, на фашистське лігво, усе як у фільмах, все так, як треба.

Надто спокійними були вони, артилеристи, бо навіть їх, оцих сорокап'ятників, які мали б бути завжди попереду, може, навіть попереду піхоти, ще не пускали в бої, оберігали для майбутнього, для битв тяжких і вирішальних. Попереду й з боків іриміло й горіло, хтось там бився, падав, умирав, здавалося, лише для того, щоб вони йшли далі не в безсиллі й безнадії, не відступаючи, а рвучись туди, де все вирішуватиметься.

А літо ж було яке розкішне того року! І золоті тумани ранкові, і сади, обтяжені плодом, і хати, ніби білі голуби посеред степів, — ось щойно присіли і вже летітимуть, і зорі в небі такі тяжкі, що не втримувалися там і падали на плечі бійцям, а ті мали ловити їх і нести поперед себе, як найвищий дарунок.

Що довше йдеш степами, то більшими вони видаються, і вже не віриш, що дійдеш колись до їхнього краю.

Вони йшли ночами і тому здавалося, ніби кружляють на тому самому місці, — однакові степи, пологі спуски й підйоми, балки, байраки, повільні річечки, тихі ставочки, — усе однакове й монотонне, мов сон і забуття. Ночі були тихі, теплі, ясні, добрі, не вірилося, що хтось їх поруйнує. Щоправда, знав Козак, яка тяжка історія цих степів. Скільки війн прокотилося через них за віки й правіки. Смерть жила тут споконвіку, кров текла й червоніла, та все ж вічно перемагало торжество життя, волі й любові.

Докучав їм Султанов. Ставав дедалі нервовішим, прискіпливішим, несправедливішим, набридав бойовими навчаннями, не давав спочинку, примушував чистити «матчасть» і особисту зброю, носив із собою повну сумку військових статутів і урочисто обіцяв, що не заспокоїться, поки весь його «особовий склад» не знатиме їх назубок.

— Султанов перед самою війною закінчив полкову школу, — пояснював Козакові Боря Тетюєв. — Ти знаєш, що таке полкова школа?

— Звідки ж?

— Полкова школа — це… Ти от їхав куди? В училище?

— Берегової артилерії.

— Однаково яке. Училище — це, порівнюючи з полковою школою, курорт. А полкова школа — це водночас каторга й академія. Звідти виходять справжні генії війни. І зверни увагу: за короткий час можна з людини зробити генія.

Степ став звужуватися. Кружляння їхнє безконечне набувало загрозливого змісту. Земля уже й не лежала в могутньому спокої, а мовби здригалася піц ними, простір гримів ближче й ближче, канонади накочувалися, звідусюди, нічні пожежі обступали щільніше й щільніше. Розтривоженість охоплювала всіх, тільки Султанов веселішав і веселішав, що ближче підходили вони до канонад, до пожеж, до вогню. Вогонь обступив їх зненацька, горіли нескошені пшениці, горіли трави, горіли всі їхні шляхи, горів степ і все довкола, треба було пробиватися крізь цю стіну вогню, вирватися на простір (а може — ще в більший вогонь!), люди задихалися від диму і від полум'я, незвичні до вогню й до крові коні харапудилися, їм накривали голови мокрими плащ-накидками і вели за поводи, мов сліпих. Султанов їхав попереду свого взводу верхи на стройовому кавалерійському гнідому коні, якого він виміняв за обозну клячу не знати яким побитом і з якою додачею, кінь у нього був неляканий, сам він теж не знав ніяких страхів, хоч взвод вважався у батареї третім, але в походній колоні Султанов завжди вів свою гарматку першою, так ніби й сам старший лейтенант Храмцов перейнявся його нетерплячкою якомога скоріше допастися до ворога і великодушно надавав сержантові таку змогу.

І все ж з вогню їх завернули, не дали пройти до кінця, посеред ночі прийшов звідкись наказ, Султанов завернув свого гнідого, завернув взвод, скомандувавши «Праве плече вперед» і коли вони опинилися у тиші й темряві і приєдналися до якоїсь мовчазної колони піхотинців, сержант оголосив своїм бійцям:

Наш взвод приданий стрілецькій роті. Наказано зайняти рубіж уздовж правого берега Дніпра.

— Виходить, ми — придане? — засміявся у темряві Палярус. — А чиє ж весілля, дозвольте поцікавитися? Попереджаю: не моє. Я женитися наміру не маю. Ніяка красунечка мене ні за які гроші…

— Балачки! — строго крикнув Султанов.

— Товаришу сержант, — не без єхидства в голосі, звернувся до Султанова Палярус, — дозвольте сміх у залі?

— Одставити сміх!

Тепер ішли тільки ночами, щоб зайняти свій рубіж непомітно. Харчувалися з ротної кухні, а свій артилерійський НЗ сухим пайком, виданий їм на тиждень, зберігали на випадок непередбачених обставин. Султанов так само мучив усіх бойовим навчанням і статутами, коли хто-небудь пробував скаржитися на втому, погукував:

— Одставити балачки! Відпочивати будемо після війни!

— Хто доживе — відпочиватиме, — свистів Палярус. — Щодо мене, то тут можете не мати сумніву: в найшикарніших місцевостях нашої безмежної країни, у найшикарнішій обстановочці, з найшикарнішими. дівчатками і так далі! Може, хтось стане заперечувати? Сміх у залі!

До призначеного місця прийшли вночі. Зайшов уже місяць, примеркли зорі, темрява щільна й чорна довкола, але Султанов своїми котячими очима все розгледів, одразу знайшов місце для гармати, домовився з піхотним капітаном, випросив у того двох кулеметників з ручним «Дегтярьовим» для прикриття артилерійської позиції, не ждучи ранку, наказав обладнувати вогневу позицію, копати окопчики для обслуги, зайнятися маскуванням. Вимучені безперервними переходами, невдоволені сержантовою поспішливістю, вони вважали цю нічну роботу безглуздою тратою часу й зусиль, та коли настав ранок, вимушені були переконатися у тому, що коли Султанов і не геній військової мислі, то принаймні великий чоловік у цій галузі.

Їхня вогнева позиція була обладнана на краю городу, порослого високими соняшниками й кукурудзою. Збоку віц гармати стояв невисокий погрібник, далі, за старою гіллястою грушею піц глиняною урвистою горою тулилася присадкувата широка хата піц очеретом, з лелечим гніздом на покрівлі і двома димарями. Господарчі прибудови стояли ще далі, над дорогою, яка круто спускалася тут до Дніпра, ховаючись за тою глиняною горою.

Хата, біля якої Султанов зайняв уночі рубіж, була тут цілком самотньою, село починалося десь за кілометр від неї, тягнучись уздовж дороги, понад плавнями, що підходили до Дніпра, але не впритул, а відгороджувалося від нього широкою піщаною косою. Село мовби притаїлося за тою косою, сховавшись од річки, а від степу ховалося теж, бо степ починався на високому плато, з якого й спускався шлях, що ним вони прийшли сюди вночі.