День шостий

— Ардаб'єв! Будник! — скомандував Султанов. — Запрягати воза — і туди! Рятувати людей. Грановський! Негайно в село, знайти голову сільради, хай організує допомогу потерпілим! Знайти командира роти, доповісти, що тут. Я з Козаком і Палярусом — туди! Всім ясно? Виконувати!

Коли вже бігли до страшного того місця, Султанов озирнувся на Козака, махнув йому рукою:

— Вернися назад, знайди Саньку, попроси, щоб Наді — нічого. Коли й сама не бачила, скажеш, а сестрі щоб ні слова. І назад! Ясно?

Бігти Козакові далеко не довелося. Санька стояла біля живоплоту на краю свого садка і мовчки дивилася на те, що діється на Дніпрі.

— Все бачила? — насилу вхоплюючи віддих, поспитав Козак.

— Не сліпа.

— Ти… ото… Надьці… Не треба, щоб вона знала…

— Що я — дурна?

— Ну, я побіг!

Вона мовчки дивилася йому вслід.

До вечора рятували вцілілих з каравану. З села приїхали підводи, запряжені волами, командир роти прислав взвод піхотинців, артилеристи Султанова, хоч самі пережили весь жах того, що відбувалося у них перед очима, теж помагали людям, перев'язували поранених, заспокоювали жінок, сушили одяг дітям.

У Козака було відчуття, ніби сам побував у справжньому бою, ніби то його розстрілював фашистський нелюд, розбомблював, палив вогнем, топив у воді, добивав ще й на березі.

Не було в них жартів і кпинів того вечора і розмов теж не було, вимучені й виснажені, ховаючи один від одного ніяковість од власного безсилля, з яким довелося зіткнутися у всій жорстокій відвертості, вони й спати влягалися не поряд, а порозбрідалися по всьому городу і заснули одразу, мовчки, рятуючись од можливих докорів і оскаржень.

Самі ж не могли ні докоряти світові, ні оскаржувати його.

Козакові приснився страшний сон. Ніби йде він до свого діда Дійона, а в дворі у Трохимів притаївся вбивця з двостволкою і жде, коли Веніамін заверне в провулок, пригинцем, поза тином біжить по двору, виставляючи поперед себе довгу рушницю. Але хлопець побачив темну спину і чорну рушницю теж побачив, і хоч не знав, за що його можна вбивати, все ж притаївся, проповз до провулку попід бузиною, тоді, притискуючись до стіни Трохимового сарая, прослизнув далі, опинився навпроти дідового перелазу під шовковицею. Тепер перестрибнути через перелаз, а там за хатній причілок, а тоді до хати, але для цього треба перескочити на той бік провулка, а місяць світить зрадливо, по-розбійницькому, з мертвою байдужістю. Веніамін все ж кинувся через провулок, майже впав за перелаз, але загаявся на якусь мить, позаду бахнуло з обох стволів, дріб ударив у товстий шар пилюги, накубленої вдень курми, але Козак був уже біля хати, він поплазував за причілок, убіг у сіни, подерся по драбині на горище, грюкнув за собою лядою, хапливо носив на неї все, що знаходив тяжке, тоді сам сів зверху, дрижав, плакав…

ї прокинувся весь у сльозах і розпачі.

А коли б тепер гнався за тобою фашист? Де б ти сховався? Він прошиє чергами з автомата стріху, запалить хату, підожде, поки вискочиш з вогню, і однаково вб'є тебе і не матимеш ти ніде рятунку.

На власній землі ніде сховатися? А чом би ти мав ховатися? Ти ж воїнї У тебе зброя, і вміння, і твердість.

Чи була в ньому твердість — він ще й сам не знав. Та й звідки?

Козак лежав без сну, слухав, як кумкають жаби в теплих затоках (мовби нічого й не сталося тут удень!), впівока стежив, як ходить між землею і зорями їхній вартовий (здається, Грановський?), тоді тихо поповз туди, де мав спати Боря Тетюєв. Пахло відволоженою кукурудзою, і трава теж пахла росою, уже, мабуть, незабаром світанок, і сонце, і день великий і прекрасний. Чи ж прекрасний?

Він знайшов Борю. Той спав обличчям до зір, розметавши руки, добрий і гарний, може, й справді схожий на того бога Аполлона, про якого з таким захватом розповідав своїм товаришам — хто ж то знає? Козак доторкнувся до Бориного плеча, Тетюєв стрепенувся:

— Ну? Хто? Що?

— Це я. Козак.

— Налякав.

— Пусти на твою шинелю.

— Ну, давай.

— Сон страшний приснився.

— Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.

— Але ж страшний!

— Мало тебе сержант ганяє.

— Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі…

— Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі розказував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?

— Тільки мама.

— А чоловічих поцілунків не знаєш?

— Ні.

— Отож. А це — тільки перед лицем смерті. Смерті — розумієш?

— Ну!

— А ти з якимсь там сном.

— Мені тяжко.

— Заспокойся, — Тетюєв узяв його за руку. — Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо — як вона зветься у вас?

— Чумацький Шлях.

— А в нас — Млечный Путь. Яка сила і яке безмежжя!

— Я народився під цими зорями і виріс, а тепер здається мені знаєш що?

— Що?

— Ніби оцей Чумацький Шлях, або Млечный Путь, по-вашому, тільки для нашої землі і для нас і все, що спробує затьмарити його вічне сяяння, має неодмінно щезнути й загинути.

— Так, Веню, так!

Тетюєв знов знайшов його руку і мовчки стиснув.

Вони лежали тихо, без слів, думали мовчки кожен про своє, але очі їхні летіли у безвість, у золоті розсипища загадкових зір, і молодість їхня була безмежна, як Чумацький Шлях.

Четвертий день вони довірливо віддали Султанову. Соромно було згадувати страшне безсилля, яке пережили вчора, лякалися самої думки, що таке може повторитися, їхній сержант з його досвідом, знанням і твердістю тепер набував для них ваги надзвичайної, став єдиною запорукою і надією. Його команди виконували з особливою ретельністю, кожне його слово, кожен наказ вгадували наперед, розповіді про обстановку на фронтах вірили так, ніби Султа- нов щойно повернувся з високих штабів. А він же тільки й того, що вчора ввечері перемовився кількома словами з піхотним капітаном, який теж, здається, не мав ніякого зв'язку з командуванням, хіба що через випадкових зв'язкових.

Султанов не приховував жорстокої правди. Хоч Київ ще оборонявся, Одеса стояла твердо, але фашисти вже проскочили далеко по степах і форсували Дніпро на півдні. А на Лівобережжі їхні танки вже на Сумщині й Полтавщині, там їх стримують наші війська, але обстановка міняється щодня. Можуть кинутися звідти через Дніпро, щоб перетяти всю Україну. Можуть з цього берега пробиватися туди. їхній рубіж; — одне з таких особливо загрозливих місць.

Козак слухав і не йняв віри.

— Товаришу сержант. Як же це могло статися? Хіба ж можна допускати, щоб фашисти отак повсюди?..

— Ніхто й не допускав, — сказав Султанов. — Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?

Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону — стоп! Київ, Одеса — це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.

Надвечір Султанов звелів викопати перед вогневою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою «Красавицу», розкладав у котелки кашу, пощурхотів у городі і виринув з кукурудзи, обтираючи рукавом жовту морквину.

— Товаришу сержант, — зраділо повідомив він. — Ось. Морквину викопав.

— Одставити морквину, — неприязно глянув на нього Султанов. — Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?

— Так точно!

Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, неголосно сказав:

— Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчора їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. Заперечень не буде?

— Ні, товаришу сержант.

— Гаразд. Тільки підемо не через город, а з дороги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.

Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.