Позичений чоловік

Ішов по опалому листю, по вогкій ранковій землі, а важкий ланцюг тягнувся слідом і зловісно подзенькував. І справді, звивався, мов змія, тільки цю змію не можна було ні задушити, ні вбити, ні відкинути геть — ця змія була невмируща й безсмертна. Мовби турецький галерник чи царський колодник, а не вільний колгоспник із артілі «Барвінок», я приречено брязкотів ланцями залізного ланцюга, якого, либонь, Дармограїха вже давненько наготувала на мою погибель, тільки ж бо очікувала слушної миті.

Другий кінець ланцюга замкнено на коловороті колодязя, залізні стояки якого, грубі й червоні від іржі, навічно вмуровано в цементну тумбу. Заглянувши в колодязь, наче збираючись у розпачі кинутись туди сторчголов, я зітхнув так лунко, що колодязь відповів густою луною-стогоном, і від того подесятереного на силі стогону зірвалися на вишні кілька золотих листочків і впали на мої плечі...

Може, ланцюга вистачить, щоб сховатись бодай у сінях? Гримкочучи своїми кайданами, я дочвалав тільки до ганку й мало не завив од болю. Така несправедливість! Адже до рідної жінки Мартохи я навідався, щоб тільки подивитись музейний куточок свого імені, а все своє чоловіче завзяття насправді ж віддав їй, Дармограїсі.

Гримнувши ланцюгом, з будки вибрався кудлатий, завбільшки з теля, собацюра. Блимнув очима-блюдечками, клацнув іклами-ножами, блиснув язиком-терпугом. І, окаянний, хоч би хвостиком крутнув запобігливо, а то ж ні, а то ж визвірився на мене по-звірячому, шерсть на холці здибив дротом, вуха прищулив, хвостом задригонів-завібрував. Очі-блюдечка наллялись кров’ю, а з горлянки зашелестів такий колючий, шерехатий і шорсткий рик, що мертвий би злякався.

Звісно, заодно зі своєю хазяйкою Дармограїхою, в спільній супрязі, то, вгледівши мене на ланцюгу, чом би й не рикнути! Ох ти ж, думаю, собако, який начебто доводиться другом людини! І, повірте, щось зі мною скоїлося незбагненне... Авжеж, незбагненне, бо знагла на мені, грибку маслючку, який усю землю пройшов і червону шапочку знайшов, не те що заворушилось волосся, а стало сторчма, стужавіло, збучавіло, очі мої набубнявіли гнівом, волосся — спершу на потилиці, далі на маківці, потім і над моїм сократівським чолом — стало дротом, а з горла мого... а з горла мого раптом поцибенів такий рик, як ото, знаєте, гуркіт надзвукового реактивного літака... і від мого рику листя зів’яле з дерев посипалось рясно-рясно, опало геть до останнього листочка... а Дармограїшин собацюра, вмить ставши вдвічі меншим, винувато підібгавши хвоста, вигнувши хребет мало не до самісінької землі, поповзом кинувся до своєї собачої будки, й так само перелякано слідом за собацюрою потягнувся настраханий його собачий ланцюг!

Так рикнувши й так налякавши пса та ще бачачи пудові кайдани на своїх ногах, замість плакати й журитись, несподівано зареготав. І здивовано помітив, що від мого сміху опале листя на землі дрібно затремтіло, наче пронизливим вітерцем колошкане, а ворона, що сиділа на бовдурі хати, сполохано каркнула й полетіла геть.

— Чого маю журитись? — розмовляв сам із собою, сидячи на лавчині під грушею.— Ну, вп’яли, ну, посиджу. Бо хіба мало поникав по світу? Як треба — закладав ноги на плечі і мандрував, як говориться, на довгі лози. І на коні й під конем, і на возі й під возом, і на гарматному лафеті й на броні танка, і в теплушці й на даху вагона — випадало по-всякому. А в широкому світі навчився багато всякої всячини, знаю, що сонця в мішок і справді не вловиш, що шила в мішку не сховаєш утишку. А також затямив, що раз назвався грибом — лізь у кіш, знаю, що зі своїм уставом у чужу церкву ходити не слід... То чом би тепер спокійненько не посидіти на цепу? Адже, коли подумати, припнули мене до колодязя, а колодязь — яблунівський, а Яблунівка — на Україні, а Україна — на Землі. Отож, припнуто до планети Земля. А хіба я до неї і так не припнутий? Припнутий всеньке своє життя, а Дармограїха хіба що ланцюга вкоротила, от і всі діла. Захочу -— й посиджу трохи, спочину, а не захочу—смикну за ланцюга, щоб вирватись, і таки ж безпремінно вирвусь, бо дужий, бо ще на силі чуюсь.

І, так подумавши, відчув, як тіло моє стало наливатись ще більшою силою, руки задзвеніли від моці, груди загули здоров’ям, як лаврські дзвони у Києві. Я взяв у руки ланцюг, що тепер видався легким, як павутинка бабиного літа, міцно намотав на кулаці і вже намірився смикнути... та стримався в останню мить, заскочений зненацька побоюванням: гаразд, коли одірву ланцюг із коловоротом, а коли не вдасться? А якщо коловорот так надійно вбито в тумбу, а колодязь навічно вріс у яблунівську землю? Тоді — лихо! Тоді можна, смикнувши за ланцюг і не тямлячись на силі, не тільки всю Яблунівку зірвати з місця, а й сусідні села, а й далі, далі... всю Землю! Поперевертаю міста й села, гори й долини, річки з кораблями й моря з підводними човнами, понищу заводи й аеродроми, шахти й полігони, курорти на південних узбережжях. Кинуться шукати винуватця трагедії, а сліди й приведуть до Яблунівки, тут мене за шкірку, товариський суд влаштують. Добре, як іще правління колгоспу «Барвінок» візьме на поруки, а як не візьме?!

Ні, спокійніше, либонь, трохи посидіти на ланцюгу, подихати на повну губу свіжим осіннім повітрям, пофілософствувати над життям... Та й, мабуть, не для того я колись порятував Яблунівку від потопу, щоб тепер задля своєї шкури перевернути її догори дном!

Отож сиджу на лавчині під грушею, припнутий на ланцюгу, й філософствую на всі заставки, пишаюся своєю людською силою, спроможною перевернути всю землю от тільки до пори ця сила погуляє на припоні.

—  Хомо! — Голос зоотехніка Невечері долинув із вулиці, з-за сливового та вишневого гілля.— Скільки можна під грушею сидіти? їхав я на велосипеді на ферму — ти сидів. Повертаюся з ферми — ти сидиш! Чим так заклопотаний, якщо не секрет?

—  Живу, значить, як у батька за пазухою, то надумав посидіти трохи надворі та слинки вволю поковтати.

—  Видать, багато слини запасся.

—  Ага, тьма-тьмуща: кучугура й три оберемки.

—  А за колгоспною худобою не скучаєш?

—  Ага, скучаю, як собака за києм... І чого ти, Трохиме Трохимовичу, пристав як горбатий до стіни? Крути педалі — й гайда до Христі, доглядай мого названого синочка Хомка Хомовича... О, бач, надувся, мов на вітер!

Зоотехнік зозла головою через гілля ник, мов сучка в глек, і давай присками прискати:

—  І не Хомович, а Трохимович, уже свою дитину переписав на себе, так що ніякий він не названий твій синочок!

—  Але ж на мене був записаний, був моїм названим!

-  Що було — те загуло, Хомо Хомовичу, а зайве патякатимеш— пізнаєш, відкіль гримить! Я, може, за день- другий і розпишуся з Христею, бо зі своєю бабою глека побив на друзки, й того розбитого глека навіть законно оформив!

І підлатавшись із моєї балачки, мов май грушами, Невечеря крутнув педалями — і мов нечиста сила вхопила. Сиджу на лавчині під грушею, філософствую, аж пара з мене йде, сам собі покивую головою, мов сухим опеньком, на своє філософствування. Бо, знаєте ж, думок маю—що й на воловій шкурі не списав би за все довге воляче життя.

Але неспроста снились мені собаки, яких начебто вві сні листоноша Федір Горбатюк начіпляв на груди й плечі видимо-невидимо, усякої масті й статі, своїх, яблунівських, і чужих, вселенських, бо ж собак чіпляти, то, як відомо, плітки та поговори...

Ох і шкода, що не здогадався прогнати оту наврипливу сороку!

З верха осокора біля воріт сорока злетіла на подвір’я і, подзьобавши якесь насіння, поскакала ближче до колодязя. Тут, угледівши ланцюга, що звисав із повороту, застрекотала так, наче її чорти лоскотали. Далі, мало не по ланцюгу пострибуючи, моторно побігла до мене під грушу, спинилась на півдорозі і, супостатка, застрекотала знову, що собацюра з будки у відповідь заскавулів жалібно. Тоді сорока зірвалась — і полетіла геть...

І коли сорока летіла над садком, придивився я до хвоста її довгого, а на хвості побачив те, що вона вкрала на Дармограїшиному обійсті, щоб негайно рознести по всьому селу. А роздивившись сорочого хвоста, я вже наперед знав, що яблунівці повірять сороці, а взнає якась кума — взнає півсела, а люди, як мовиться, і смоляну кобилу зложать, і навіть сліпець присягнеться, що своїми очима бачив!