Позичений чоловік

—  Насправді чи, може, снишся? Бо звечора ти десь забарився.

—  Справжнісінький, хоч помацай.

Дармограїха наблизилася, стала слухняно обмацувати мене, приказуючи пошепки:

—  Вухо твоє, і потилиця, і плече, і лікоть. І сорочка твоя, ось під пахвою латочка, я сама латочку ставила. Наче справжнісінький, а не снишся.— Умовкла, дивилась пильно, мов кицька на пташку, яку хоче, а не може дістати, й далі спитала: — Скажи, Хомонько, ти нічого не бачив?

—  Де?—цікавлюсь.— На колгоспній фермі чи, може, в яблунівському буфеті?

—  Не в буфеті, й не на фермі, а тут, у нашій хаті.

Спробуй зізнайся Дармограїсі, що все бачив — од початку до кінця! Навіть те, чого вона бачити не могла, бо спала! Та вона в помсту без ножа заріже, без солі посолить, без вогню засмажить і без ложки з’їсть, а що ж тоді залишиться моїй рідній жінці Мартосі?

—  Коли?—причворяюся дурень дурнем, у якого в бороді гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано.— Вранці чи ополудні?

—  Та зовсім недавно, опівночі.

—  Спав я опівночі,— вперто прикидаюся тим, у кого не всі вдома — дехто поїхав по дрова.

—  Нічого не бачив і не чув, так міцно спав?

—  Як немовля у сповитку.

—  Може, крізь сон причулось?.. Може, приснилося щось?..

—  Та верзлась якась верзиця.

—  А яка? — зраділа Дармограїха.

—  Наче здибався біля чайної з покійним бухгалтером колгоспу Петром Зосимовичем Варавою. Як живий! Ну, звісно, погомоніли. Я йому, знаєш, так і так, так і так, а він мені теє і теє, теє-то як його... А більше нічогісінько не верзлось... Прокинувся, либонь, тому, що лампу забув погасити, світло не давало спати...

—  Я біля тебе, Хомо, приляжу, бо страшнувато чомусь,— мовила Дармограїха, вмощуючи розкішне своє, розімліле зі сну тіло побіля мене. Видно, переляк іще не прочах, надаючи її очам полохливої, неспокійної глибини.— А мені ж бо така мара марилась...

—  Яка мара, Одарко? Мара в наші часи — забобон чистої води.

—  Та наче ти, Хомо... Сниться, що лежимо з тобою в моєму ліжку, й ти ось так поклав руку на моє волосся, перебираєш, мов коноплі. Ось поклади лишень...

І я поклав на хвилю її чорного волосся свою праву руку, став пальцями перебирати тугі волоконця — достеменно так, як мій колишній бойовий побратим, а може, й ніжніше. Дармограїха завмерла, всотуючи, вбираючи спалах моєї ніжності. Далі вже лівою рукою, тверденькими пучками пальців, торкнувся чола, торкнувся чуйно, як до пуху, як до рідкісної коштовності,— і з уст Одарчиних злетіло те саме, що недавно злетіло в ліжку, де вона, сонна, лежала з несподіваним нічним гостем:

—  Коханій мій... Хомо ненаглядний...

А коли моя рука знайшла живі пелюстки рум’янцю на її щоках і погладила пестливо, то Дармограїха назвала мене Хомою зоряним і Хомою ненаситним; а коли вказівний мій палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої губи, то став я Хомою могутнім і Хомою всеможним; а коли пальці ясними соколами шугнули до виямку біля шиї, де наче дихали голубі жилочки під оксамитовою шкірою, то вже обернувся я на Хому-короля; а коли пальці опинились поміж теплими, наче щойно з печі, двома книшами грудей, то став я Хомою-віртуозом.

Губи Одарчині пелюстками-вогниками польового маку, що похлюпують на лагідному вітерці, потягнулись до мене, немов кажучи, щоб уділив я їм свого вогню, бо вони бажають упитись вогнем моїм. А коли рука її крилом сніжно- білого лебедя злетіла, щоб опуститись на щоку мою, щоб пестити й зігрівати, щоб голубити й ніжити, почув я про те, що Дармограїсі страх як кортить упитись вогнем моїм.

І нарешті губи наші злилися — так, як зливається хвиля з хвилею, як поєднується язик вогню з іншим язиком вогню, а тому вже нічого не могли сказати вголос. Вголос не могли, зате говорили без слів тією мовою, яка мені завжди, ой, як була зрозуміла, й ой же яка це мова інтересна й багата, невичерпна й солодка,— віку б не вистачило, щоб колись переслухати її І Усе в Одарки горіло, полум’ям охоплене: щоки й губи, шия і груди... А треба ж було якось рятувати жінку від пожежі, щоб і справді на попілець не обернулась...

Змучені й виснажені, лежали ми з Дармограїхою, важко віддихуючись, і нарешті знову озвалась вона:

—  Згоріла вся, а здається, що й досі горю...

І тоді саме зірвалося з мого язика:

—  Тепер я знаю, що він хотів украсти в тебе... Тепер я знаю, де я мав заскочити його на гарячому!

—  Про кого ти, Хомо? Про яких злодіїв говориш?

Та я вчасно схаменувся — адже повинен мовчати, вдаючи, що ніякий злодій не навідувався опівночі до цієї хати, що то Дармограїсі верзлась усяка сонна марниця.

XL. МЕНЕ, ВИННОГО-НЕВИННОГО, ДВОМА БАТОГАМИ БИТО

Неспроста, либонь, тієї ночі приверзлось мені вві сні, що на мене якась нечиста сила всіх яблунівських собак хотіла почепити. Нечиста сила чомусь була схожа на горбатого листоношу Федора Горбатюка. Собаки самі чудно так опинялись у його руках, а листоноша вже чіпляв їх на мене, чіпляв маленьких цуциків, миршавих щенят, поросних сучок, дебелих кобелів. Собаки були з короткою і довгою шерстю, хвостаті й майже безхвості. Здебільшого безпородні, дворняги, що не знають ні ланцюга, ні вірьовки, а то раптом стали траплятись і породисті вівчарки, доберман- пінчери, доги та бульдоги,— видно, набігли з усього світу, прочувши, що листоноша в такому ражі, що він годен геть усіх собак почепити на мені. Вже висіло їх, тварюк скажених, повно-повнінісько, а нечистій силі в образі Федора Горбатюка все мало було, й він, злістю обуянний, усе чіпляв і чіпляв, а я нічогісінько вдіяти не годен був, лиш дивувався вві сні: лишенько, хто б міг подумати, що їх стільки може вміститись! І якби ж почеплені просто висіли, а то ж ні, а то ж крутили обрубками, цурупалками чи герлигами своїх хвостів, дряпали мене й самі себе хижими пазуристими лапами, ощирювали пащеки, в яких стриміли білі ікла, кривавились — наче довгі шматки волячого м’яса на пательнях — ворушкі язики, та ще різнобарвне сузір’я очей палахкотіло злістю, блимало кровожерним гнівом. І чулось завивання, скімлення, дзявкання, гавкання, від яких мої вуха в’яли, мов лопухи в спеку... Вже, здавалось, усіх собак почеплено, вже б можна і стомитись, а нечиста сила в образі яблунівського листоноші Федора Горбатюка ніяк, холера ясна, не стомлювалась, а в нелюдському натхненні та захопленні чіпляла собак і чіпляла, вішала собак і вішала!..

Прокинувся вдосвіта, понипав по городу, по обійстю, а клятий сон чадом стоїть у голові — неспроста ж таке верзлося! Сів на лавчині під грушею, дихаю, цідячи запашне осіннє повітря крізь зуби, міркую. Тут якесь шолудиве щеня забігло в двір і ну лащитись до мене. Ну, думаю, саме прибігло вішатись на мені, та взяв пугу, та тією пугою й нагнав. Далі міркую над знаменним сном своїм — і задрімав під грушею, бо хіба ж після такої ночі не слатиметься: адже вхоркався, Дармограїшину пожежу гасячи!

Прокинувся від поцілунку — біля лавчини стояла Одарка з клумаками, зготовленими на районний базар. Якоюсь чудною здалася: лиха й добра водночас, жорстока й ніжна, сердита й весела. Розказав їй сон свій, попросив розтолкувати, а Дармограїха:

— Коли собак уві сні стільки начіпляли — значить, поговори, обмови, плітки, дорогенький Хомо, ширяться про тебе по Яблунівці. Та що тобі поговорів боятись, коли твоє життя — страшніше найстрашнішої обмови! Отож, не бійся, Хомо, яблунівського народу. Бо народ наш який? Ще ниньки не встигла за ворота виглянути — як сорока на хвості вістку принесла, що ти вчора звечора навідувався до Мартохи. А як ти смів навідуватись до неї, коли твій строк не минув у мене? На базар іду, а тебе, Хомо, я прив’язала, щоб ти більше не вештався, як той бичок без прив’язі. Посидь та отямся, бо Мартоха позичала тебе не для того, щоб соромив перед людьми і її, і мене!

Отак любенько погомонівши, Дармограїха з клумаками на спині й на грудях подибцяла за ворота, кваплячись на автобус, а я...

...а я побачив кільця залізного ланцюга, що лускатою змією поблискував біля моєї лівої ноги. Металеве кільце лежало на щиколотці, в те кільце було вправлено маленький замочок, звісно, замкнений. Мовби громом прибитий, звівся я з лавчини під грушею, міркуючи: до чого прив’язано другий кінець ланцюга?