Позичений чоловік

І лише сороку побачивши та її довгий хвіст роздивившись, я пошкодував, що мій ланцюг такий короткий — не дасть і в хаті заховатись.

А вже якраз сонечко зійшло над Яблунівкою, ясне проміння золотило стовбури дерев, осінні айстри та чорнобривці всміхались, пахло махоркою, пасльоном і гіркотою зів’ялої м’яти. По обійстях скрикували свійські гуси, чуючи передзимову тривогу, на шляху гули автомобілі, на стовпі біля колгоспної контори гомонів репродуктор, оповідаючи про події на Близькому Сході, а я сидів на вогкій лавчині під горбатою грушею й очікував на свою неминучу долю так, як віл очікує обуха.

Спершу налетіли сороки, повсідались на гіллі дерев, застрекотали, за сороками наринули ворони, заграяли-закаркали; горобці сипнули хмарою, зацвірінчали. А далі почав усякий люд сунути яблунівський — хто відірвався в полі від трактора, хто з ланки від буряків, хто з ферми чи колгоспної контори. Дехто прийшов напівроздягнений, дехто напівозутий. Хтось іще дожовував сніданок — і в одного з рота було видно кістку від курячого стегенця, в другого вареник із капустою, в третього велику, завбільшки з кулак, пшеничну галушку. Яка молодиця не могла кинути вдома дрібненьку дитину, то прийшла з дитиною на руках. І навіть старі діди, що по кілька років уже не злазили з печі (сиди, грибе, поки тебе лихо здибле!), покинули влежану черінь і притюпачили сюди. Був один знаменитий глушман на всю Яблунівку (ну, глухий же, як тетеря, ти до нього говори — мов до гори, ти йому про Тараса — а він тобі про півтораста!), то навіть оцей глушман, якому й обідні не треба правити, теж пришкопертався, напоумив його хтось! І з острахом подумалось про те, що коли пришкандибало старе луб’я, такі молоді, як у спасівку яглиця, оті, що світові не раді, то чом би з такого дива не поприходили й інші... А саме ті, що вчора чи позавчора дуба дали, кого вода змила, хто пішов на дно раків ловити, кого правцем поставило, кого підкосило, мов косою, кого взяв дідько за старий борг, чия свічка догоріла до палички! А серед них, звісно, батько та мати, дід і баба, прадід і прабаба, рать пращурів. А також, зосібна подумалось мені, й колишній головний бухгалтер нашої артілі Петро Зосимович Варава, неперевершений мастак пити пиво до раків і їсти раки до пива.

І, нарешті, прийшла моя рідна жінка Мартоха.

Лихо нікого не прикрашає, суща істина. В жалобному одязі, який Мартоха надівала на похорони та поминки, передчасно посивіла та згорбатіла, з поораним зморшками обличчям, із очима-болотами, в яких перестали бити замулені джерела радості, вона йшла по опалому листю, мов примара, а яблунівські колгоспники розступались перед нею, даючи дорогу.

Наче тут і не зібралось мало не всеньке село, моя рідна жінка Мартоха розв'язала вузлика, припасеного з собою, дістала з вузлика пляшку молока, шматок сала та окраєць хліба.

—  Давно, либонь, сидиш на цепу, Хомонько мій дорогий,— озвалась голосом плюсклим, як витіпаний негодою колосок.— То закропися молоком, то поїж трохи сала з хлібом.

І сіла поряд зі мною на лавчині під грушею. Я накинувся на їжу, бо й справді на цепу зголоднів од безвиході й думок, а жінка, сумно дивлячись, тільки головою співчутливо гойдала.

—  За віщо ж Дармограїха тебе, наче нелюда, вп’яла на посміховисько на цепу?

—  Бо хтось іще вдосвіта плітку їй приніс, начебто нас разом з тобою бачили.

—  Та ми чисті перед людьми і Дармограїхою, як ті голубенята сизі, які ще тільки завтра мають із яєчок вилупитись!

—  Видно, обмова була така чорна, що повірила, ось підступно й посадила на цеп.

—  Що ж, Хомо, страшно буває тому, в кого совість нечиста, а ти маєш чисте сумління. Хай хтось і не повірить, а ми добре знаємо, що це правда. Отож, Хомо, й соромитись нема чого, бо сором хліба не дасть! Соромота вийти за ворота, а сидіти перед усією Яблунівкою, мов на покуті,— таке не кожному випадало. Значить, пишатись треба, а не топтатись чобітьми по своїй гордості.

—  Еге ж, Мартохо, казав колись у давнину сліпий до глухого: «Слухай, як безрукий голого обдирає».

—  Зосталось тобі в Дармограїхи якийсь, може, тиждень перекапаріти. Ото було колись не вернути морду від неї — вже б додому повернувся, а не сидів на цепу.

—  А якщо доведеться на цепу й просидіти решту строку?

—  Що ж, Хомо, ще й не в таких бувальцях доводилось бувати — й то виходив із честю. Помагатиму всім, чим треба: від дощу долонею захищу, од вітру прикрию хусткою. Але й на ланцюгу слід відсидіти честь по честі, бо добре ім’я — краще багатства.

—  А як там телиця? — питаю розчулено, зі сльозою в голосі.

—  Добре, ой, добре! Може, тоді, як ти на волю вийдеш, наша телиця до бугая попроситься, ото свято буде!

—  Поведемо до бугая Імперіалізме, не повинен відмовити, та й у знайомстві з ним.

І я, підкріпившись і на ланцюгу сидячи та перед усією Яблунівкою до моєї вірної та незрадливої жінки Мартохи тулячись, замріявся про той щасливий день у своєму житті, коли поведу телицю до бугая. І Мартосі, либонь, теж примарилась така сама картина, бо навіть у мріях вона завжди зоставалась вірна й незрадлива.

А сонце вже під полудень підбилось, а днина — гожа, мов дівка на виданні! Розмріявшись, усміхаємось одне одному, й так нам добре, як ніколи!

І хоч кажуть, що кому щастя — того не бере трясця, та... Скоро на вулиці загуркотів автомобіль, далі через одчинені ворота в’їхав на обійстя. З кузова було знято двотумбовий стіл — і поставлено на землю якраз перед квітником, де росли айстри, чорнобривці і темно-зелені кущі посіченого лапатими квіточками морозу. Стіл застелено полотнищем червоного кумачу, заплямленого фіолетовим та чорним чорнилом, а також притаковлено склянку і чималу карафу з водою. З кузова також було знесено до столу п ять-шість заяложених табуреток.

— Тю,— чудно так тюкнула Мартоха,— а чи не переплутали вони грішне з праведним, що приперли сюди канцелярського стола?

І тоді з кабіни, хряснувши лунко дверцятами, вийшов голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим.

Спокійний, як монумент (монумент цей був у чорному костюмі, на грудях мав фронтові нагородні колодочки, а також ордени та медалі за трудові звитяги), Михайло Григорович упевненою керівною ходою наблизився до столу. Виструнчився, очікуючи на тишу (а коли він постукав нігтем по карафі, то вмовкли не тільки колгоспники, а й ворони та сороки на деревах), а тоді в запалій тиші мовив урочистим, хрипкуватим голосом:

—  Товариші, починаємо виїзне засідання товариського суду нашої артілі.

—  Тю! — знову тихенько тюкнула моя рідна жінка Мартоха, горнучись до мене, мов чорт до грішної душі.— А кого ж вони збираються судити, та ще й по-товариському?

—  Членів товариського суду,— вів далі голова колгоспу,— прошу зайняти свої місця за цим столом.— І коли з моря яблунівського люду хлюпнуло кількома членами суду, що поквапливо повсідались на табуретках, Михайло Григорович мовив: — Отже, товариші колгоспники, а також діти, баби і трудова інтелігенція, засідання виїзного товариського суду оголошую відкритим!

У цю мить засурмили сурми, забарабанили барабани — й піонерська дружина Яблунівської середньої школи в повному складі вступила на подвір’я. Голова колгоспу виждав, поки піонери, на чиїх грудях маяв кумач галстуків, вилаштуються стрункою лінійкою, а потім відкашлявся й сказав:

—  Товариші, слухається персональна справа старшого куди пошлють колгоспу «Барвінок» Хоми Хомовича Прищепи!

—  Ти ж бач! — зраділа моя рідна жінка Мартоха.— Персональна! Чи ще хто домагався такої честі в Яблунівці? Ти тільки поглянь, скільки людей прийшло! Геть-чисто всі поприбігали, бо таке ж тільки раз на віку трапляється.

—  І не в клубі де-небудь, Мартохо,— тішуся,— а на лоні природи, на свіжому повітрі.

—  Товариші! — гримкотів густим басом Михайло Григорович, хоч досі, може, з басом знався так, як цап зі скрипкою.— Де це бачено, щоб одна яблунівська молодиця та другій яблунівській молодиці та позичила свого чоловіка?

Голова колгоспу вмовк, наче очікуючи на відповідь, і тоді мою рідну жінку Мартоху звело з лавчини. Заломивши руки, мовила в розпачі: