Молодий місяць

Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу – це єдине, чого я просила від життя.

Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.

Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.

Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.

Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.

Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.

– Дякую, що погодилася поїхати зі мною, – сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.

– Нема за що. Але навіщо все це? – поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.

– Як навіщо?

– Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? – це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.

Я здригнулася.

– Просто мені потрібна переміна.

Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.

– Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? – запитала я.

– Ні, давай.

Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.

Її очі звузилися.

– Відколи це ти слухаєш реп?

– Не знаю, – сказала я. – Віднедавна.

– І він тобі подобається? – запитала вона з ноткою сумніву в голосі.

– Звісно.

Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.

– Гаразд… – вона витріщилася круглими очима в лобову шибку.

– А що там у вас із Майком? – запитала я поспіхом.

– Ти бачиш його частіше, ніж я. Розмова ніяк не в’язалася, навіть після мого запитання.

– Важко говорити на роботі, – пробурмотіла я, а тоді зробила ще одну спробу. – А ти ще з ким-небудь зустрічалася?

– Та ні. Іноді ми вибираємося кудись із Конором. Два тижні тому я гуляла з Ериком.

Із цими словами вона закотила очі: мовляв, це довга історія. Я одразу ж ухопилася за таку можливість.

– З Ериком Йоркі? І хто кого запросив? Вона застогнала, і її риси стали жвавішими.

– Звісно ж, він! Ніяк не можу його відшити.

– Куди він водив тебе? – запитала я, знаючи, що вона сприйме мою наполегливість як цікавість. – Розкажи мені все, як було.

Вона почала довгу розповідь, а я зручніше вмостилася в кріслі. Я слухала її дуже уважно, ствердно хитала головою або скрикувала від жаху, коли це було потрібно. Закінчивши історію про Ерика, вона почала нову – про Конора.

Фільм починався рано, тому Джес запропонувала піти на вечірній сеанс, а потім поїсти. Я з радістю пристала на її пропозицію. Зрештою, я отримала те, чого так прагнула, – тепер Чарлі не звинувачуватиме мене.

Я говорила з Джес протягом усіх анонсів і реклам, тож змогла легко випустити їх з уваги. Та коли почався фільм, я рознервувалася. Молода пара гуляла пляжем, тримаючись за руки і трохи фальшиво виявляючи взаємну ніжність. Я ледь стрималася – мало не затулила вуха й не почала бубоніти собі під ніс. Я не витримаю любовної історії!

– Я думала, що ми прийшла на фільм про зомбі, – зашипіла я до Джесики.

– А це і є фільм про зомбі.

– Тоді чому нікого не їдять? – запитала я у відчаї. Вона подивилася на мене круглими, повними жаху очима.

– Упевнена, що скоро почнеться і це, – прошепотіла вона.

– Я принесу попкорн. Тобі взяти?

– Ні, дякую.

Хтось прошипів на нас із переднього ряду.

Я трошки потягнула час біля прилавка, дивлячись на годинник і міркуючи над тим, скільки хвилин із півторагодинного фільму присвячено романтичному вступу. Я вирішила, що десяти хвилин цілком достатньо, але все-таки зупинилася біля самих дверей і прислухалася. До мене долинули жахливі крики з динаміків, і я збагнула, що прочекала саме стільки, скільки треба.

– Ти все проґавила, – пробурмотіла Джес, коли я сіла у своє крісло. – Тепер майже всі перетворилися на зомбі.

– Була велика черга.

Я запропонувала їй трохи попкорну. Вона взяла цілу жменю.

Решта фільму складалася з жахливих атак зомбі й безкінечного лементу кількох людей, що досі були живі, – їхня кількість швидко скорочувалася. Я гадала, що такий фільм ніяк не вплине на мене. Але я почувалася якось незручно і спочатку не могла зрозуміти чому.

Все було нормально майже до самого кінця, аж поки я не побачила, як виснажений зомбі мчить за своєю останньою живою жертвою. Тоді я й зрозуміла, в чому справа. В кадрі з’явилося сповнене жаху обличчя головної героїні, а тоді мертве нерухоме обличчя її переслідувача – почергово то одне, то друге, все ближче й ближче.

Я зрозуміла, щó нагадала мені ця сцена.

Я підхопилася.

– Куди ти? Залишилося не більше двох хвилин, – прошипіла Джес.

– Я хочу пити, – пробурмотіла я, кинувшись до виходу.

Я сіла на лавочку біля кінотеатру і намагалася не думати про життєву іронію. Але іронія полягала в тому, що кінець кінцем я також закінчу як зомбі. Все йшло до того.

Не те щоб я ніколи не хотіла стати казковим чудовиськом – просто я не воліла бути безглуздим трупом, який ожив. Запанікувавши, я потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок думок. Я не маю права думати про свої колишні мрії.

Було важко усвідомлювати, що я вже не головна героїня, що моя історія давно закінчилася.

Джесика вийшла з кіно і якусь мить вагалася, не знаючи, де мене шукати. Коли вона мене побачила, то трохи розслабилася, та тільки на якусь мить. Тоді вона глянула на мене роздратовано.

– Невже фільм був застрашний для тебе? – поцікавилася вона.

– Так, – погодилася я. – Мабуть, я справжня боягузка.

– Це смішно, – насупилася вона. – Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.

Я знизала плечима.

– Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.

– Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.

– Це точно, – сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.

– Де б ти хотіла поїсти? – запитала Джес.

– Мені байдуже.

– Гаразд.

Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.

Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.

Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.

Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.