Молодий місяць

– Це не те, чого я хочу, – сказав він розгублено. – Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.

Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.

– Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.

– Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.

– Я нікуди звідси не поїду, – сказала я.

– Чому? – запитав він.

– Це мій останній семестр у школі – це не піде мені на користь.

– Ти добре вчишся – нічого страшного.

– Я не хочу обтяжувати маму й Філа.

– Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.

– У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.

– Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, – він глибоко вдихнув. – Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.

Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.

Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.

– Я нічого не чекаю й не сподіваюся, – сказала я тихо.

– Белло… – почав був Чарлі хриплим голосом.

– Я повинна йти до школи, – перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.

– Я домовлюся з Джесикою, – мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. – Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.

Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого – у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.

Швиденько, щоб не думати про звинувачення Чарлі, я витягнула підручник із матаналізу. Розгорнула його на розділі, який ми мали починати вчити сьогодні, й спробувала з’ясувати, що й до чого. Читати матаналіз було ще гірше, ніж слухати на уроці, але так мені стало легше. Останні кілька місяців я приділяла математиці вдесятеро більше уваги, ніж раніше. В результаті я завжди отримувала оцінки, не нижчі рівня А. Я знаю, що містер Ворнер уважав мій прогрес результатом своїх плідних учительських методик. Якщо це приносить йому радість, то я не збираюся руйнувати його мрію.

Я читала, аж поки стоянка не заповнилася машинами, і тільки тоді пішла на урок англійської. Ми проходили легку тему – «Колгосп тварин» Джорджа Оруела. Я не мала нічого проти теми комунізму, яка прийшла на зміну нескінченним любовним романам, що складали основу шкільної програми. Я сіла на своє місце, з радістю переключившись на лекцію містера Берті.

В школі час спливав непомітно. Незабаром пролунав дзвінок. Я почала збирати сумку.

– Белло?

Я впізнала голос Майка і вже здогадувалася, про що він запитає.

– Ти завтра працюєш?

Я зиркнула вгору. Він схилився наді мною, перегнувшись через прохід між партами, на його обличчі застиг тривожний вираз. Щоп’ятниці він запитував у мене одне й те саме. Навіть незважаючи на те, що я ніколи не брала вихідних. За винятком одного разу, кілька місяців тому. Та все одно в нього не було причини дивитися на мене з такою тривогою. Я була зразковим працівником.

– Завтра субота, еге ж? – сказала я. Тільки тепер я зрозуміла, що Чарлі мав рацію, сказавши, що в мене якийсь мертвий голос.

– Ага, – погодився Майк. – Побачимося на іспанській. Він помахав, перш ніж відвернутися. Він більше не проводжав мене на заняття.

Я попленталася на матаналіз із похмурим виразом обличчя. На цьому занятті я сиділа з Джесикою.

Минули тижні, а може, й місяці відтоді, як Джес перестала вітатися зі мною в коридорі. Я знала, що сильно образила її своєю замкнутістю і вона досі дується. Тепер буде нелегко з нею поладнати – особливо просити, щоб вона зробила мені послугу. Я тинялася перед класом, намагаючись відтягнути час, й обмірковувала всі за й проти.

Я не хотіла потрапляти Чарлі на очі, поки не налагоджу колишні стосунки з друзями. І знала, що не зможу обманути його, хоча мене досі спокушала думка самій з’їздити в Порт-Анджелес і назад – тоді мій спідометр покаже точний кілометраж на випадок, якщо батько перевірятиме. Але мама Джесики – найбільша пліткарка в нашому містечку, й рано чи пізно Чарлі зустрінеться з місіс Стенлі. Тоді він обов’язково запитає про нашу поїздку.

Отже обманювати не варто.

Зітхнувши, я відчинила двері.

Містер Ворнер подивився на мене спідлоба – він уже почав читати лекцію. Я поквапилася зайняти своє місце. Джесика навіть не глянула на мене, коли я сідала поруч. Я була рада, що в мене ще п’ятдесят хвилин для того, щоб підготуватися морально.

Цей урок пролетів іще швидше, ніж англійська. Частково завдяки тому, що я визубрила все ще сьогодні в своєму пікапі, але частково й тому, що час завжди летить швидко, коли готуєшся до неприємностей.

Я скривилася від того, що містер Ворнер закінчив заняття на п’ять хвилин раніше. Він усміхнувся, гадаючи, що цим потішив нас.

– Джес?

Я вся напружилася, чекаючи, поки вона зверне на мене увагу. Вона різко обернулася, здивовано глянувши мені в очі.

– Ти говориш до мене, Белло?

– Звісно, – відповіла я, невинно дивлячись на неї.

– Що таке? Хочеш, щоб я допомогла тобі з математикою? – її тон був трохи різкуватий.

– Ні, – похитала я головою. – Власне, я хотіла запитати… може, ти сходиш зі мною в кіно сьогодні ввечері? Мені потрібна компанія.

Слова прозвучали трохи різкувато, немов у зіпсованому телефоні, і вона подивилася на мене з підозрою.

– А чому ти просиш мене? – запитала вона недружелюбно.

– Ну, ти єдина людина, з якою мені хотілося б провести вечір, – усміхнулася я, сподіваючись, що моя усмішка виглядала щирою. Це була майже правда. Принаймні Джес була єдиною, з ким мені хотілося б побути, щоб уникнути присутності Чарлі. А це майже те саме.

Здається, вона трохи подобрішала.

– Ну, не знаю…

– Може, в тебе вже є інші плани?

– Ні… думаю, що зможу з тобою поїхати. А який фільм ти хочеш подивитись?

– Не знаю, що зараз показують, – відповіла я ухильно. Про це я не подумала. Я напружила мізки – начебто ж чула, як хтось говорив про кіно останнім часом? Чи бачила анонси? – А як щодо того фільму про жінку-президента?

Вона здивовано витріщилася на мене.

– Белло, його уже давним-давно не показують.

– Ой, – насупилася я. – А що ти хочеш подивитися?

Вроджена балакучість Джесики далася взнаки й вилилася в роздумах уголос:

– Ну, нещодавно почали показувати якусь нову романтичну комедію, на неї гарні відгуки. Хочу її подивитися. А мій тато нещодавно дивився «Мертву точку». Цей фільм дуже йому сподобався.

Я вхопилася за багатообіцяючу назву.

– А про що він?

– Здається, про зомбі. Тато казав, що ніколи ще не бачив такого страшного фільму.

– Звучить заманливо.

Я б радше поспілкувалася з живим зомбі, ніж дивилася романтичну комедію.

– Гаразд.

Здається, її здивувала моя відповідь. Я напружила мозок, намагаючись згадати, чи подобаються мені фільми жахів, але не була впевнена на всі сто.

– Хочеш, я заїду по тебе після школи? – запропонувала вона.

– Звісна річ.

Перш ніж піти, Джесика усміхнулася мені майже дружелюбно. Моя усмішка у відповідь трохи запізнилася, але гадаю, Джесика її помітила.

Решта дня проминула швидко, єдине, про що я могла думати, – це про плани на вечір. Я знала з власного досвіду, що розговоривши Джесику, зможу мовчати решту вечора, обмежившись кількома репліками в потрібний момент. Все, що мені потрібно, – це лише трохи з нею поспілкуватися.