Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 18 из 97



По той бік вулиці працював один заклад. Вікна були зачинені, й на стінах виблискували яскраві неонові знаки – реклама різних сортів пива. Найбільший яскраво-зелений знак «У Одноокого Піта» – назва закладу. Я подумала, що всередині все обставлено в піратському стилі. Металеві двері були прочинені. В залі горіло тьмяне світло. Долинав приглушений шум голосів, а стукіт льоду в склянках можна було чути навіть через дорогу. Біля дверей, спершись на стіну, стояли чотири чоловіки.

Я поглянула на Джесику. Її очі дивилися вперед, і вона швидко йшла. Вона не здалася мені наляканою – радше була просто настороженою, намагалася не привертати до себе уваги.

Я бездумно зупинилася, дивлячись на чотирьох чоловіків. Мною оволоділо потужне відчуття дежа вю. Це була інша дорога, зовсім інша ніч, але сцена була така сама. Один із чоловіків був невисокого зросту, чорнявий. Коли я зупинилася й повернулася до них, він подивився на мене з цікавістю.

Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.

– Белло, – прошепотіла Джес. – Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.

– Здається, я їх знаю… – пробурмотіла я.

Що я роблю? Мені слід було щодуху мчати геть від своїх спогадів, стерти з пам’яті цих чоловіків, захистити себе байдужістю. Навіщо я, приголомшена, ступила на вулицю?

Здавалося, це просто неймовірний збіг, що я поїду з Джесикою в Порт-Анджелес і опинюся на темній вулиці. Мої очі вивчали низенького чоловіка, намагаючись пригадати риси того, який налякав мене однієї ночі майже рік тому. Я подумала, що обов’язково впізнаю його, якщо тільки це він. Саме той уривок саме того вечора був якийсь неясний, розпливчастий. Моє тіло пам’ятало його краще, ніж розум; напруга в ногах, коли я намагалася вирішити, втікати чи стояти на місці, сухість у горлі, коли я силкувалася закричати, натягнутість шкіри на руках, коли я стиснула кулаки, мурашки по спині, коли коротун назвав мене «солоденькою»…

Я нічого не розуміла, якась неясна небезпека струменіла від цих чоловіків, які не мали нічого спільного з тією ніччю. Мабуть, тому що вони – незнайомці, а ще тут було темно, і їх було багато – більше нічого особливого. Але цього було достатньо, щоб Джесика в паніці закричала:

– Белло, ходімо геть!

Я проігнорувала її; майже несвідомо перебираючи ногами, я рушила вперед. Я не розуміла чому, але чоловіки становили для мене якусь незрозумілу небезпеку, і це мене притягувало. Це був підсвідомий імпульс, а я так давно не піддавалася ніяким імпульсам… що одразу ж піддалася цьому.

Щось незнайоме пульсувало в моїх венах. Адреналін, усвідомила я, – як давно я не відчувала його, а тепер він змусив моє серце битися дедалі сильніше і боротися з нестачею гострих відчуттів. Якось дивно – навіщо адреналін, якщо я зовсім не боюся? Це було майже відголосом того разу, коли я стояла на темній вулиці Порт-Анджелеса з незнайомцями, як от зараз.

У мене не було причини боятися. Не залишилося нічого такого, чого б я боялася, принаймні фізично. Це одна з переваг, коли уже все втрачено.

Я вже була посеред вулиці, коли Джес підскочила до мене й схопила за руку.

– Белло, ти не можеш піти в цей бар! – зашипіла вона.

– А я й не збиралася туди йти, – сказала я, байдуже відштовхуючи її руку. – Я просто хочу подивитися…

– Ти божевільна? – прошепотіла вона. – Чи хочеш накласти на себе руки?

Це запитання привернуло мою увагу, і я зиркнула на неї.

– Ні, я не самогубця, – сказала я в свій захист, і це була правда. Я не була самогубцею. Навіть на самому початку, коли смерть стала б для мене неабияким полегшенням, мені таке навіть на думку не спадало. Я багато чим завдячувала Чарлі. І почувалася відповідальною за Рене. Я повинна була думати про них.

А ще я пообіцяла не робити нічого дурного чи безрозсудного. Заради цього я досі дихала.

Згадавши про ту обіцянку, я відчула докори сумління. Але зараз я не думала, а робила. Зрештою, я не збиралася різати собі вени.

Очі Джес були круглі, наче блюдця, рот роззявлений. Її запитання про самогубство було риторичним, я зрозуміла це запізно.

– Йди-йди, – сказала я, махаючи рукою в бік «МакДональдса». Мені не сподобалося, як вона дивилася на мене. – Я наздожену тебе за хвилинку.

Я обернулася до чоловіків, які дивилися на нас здивованими, зацікавленими поглядами.

«Белло, негайно припини це!»

Мої м’язи завмерли, і я стала на місці як укопана. Бо щойно мене зупинив не голос Джесики. Це був злий, добре знайомий мені голос, прекрасний голос – м’який, немов оксамит, хоча й роздратований.



Це був його голос, – я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.

В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все – óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер – я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.

Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.

«Йди назад до Джесики, – сердито наказував приємний голос. – Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».

Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені – мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.

Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність – він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою – я не чула її, здавалося, цілу вічність.

«Дотримай своєї обіцянки», – голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.

Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.

Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.

Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.

Можливо.

Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань – тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже – жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.

Можливо.

Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два – ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.

Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною – я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.

Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.

Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, – мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, – але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, – це те, що його голос зникав.

Якусь мить я вагалася.

Набагато розумніше було б уникнути непередбачуваного, руйнівного розвитку подій. Зовсім не розумно викликати галюцинації навмисне.

Але його голос зникав.

Я зробила ще один крок, щоб переконатися.

«Белло, повернись», – рявкнув він.

Я зітхнула з полегшенням. Гнів – це саме те, що я хотіла почути, – фальшиве свідчення того, що йому не байдуже, сумнівний подарунок моєї підсвідомості.

Поки я все обмірковувала, минуло кілька секунд. Невеличка аудиторія з цікавістю спостерігала за мною. Мабуть, збоку все виглядало так, наче я вагаюся: йти чи не йти. Хіба могли вони здогадатися, що я просто стою і насолоджуюся божевіллям, яке несподівано найшло на мене?