Заручені

— О пресвята діво! Скільки разів я зверталася до вас, і скільки разів ви мене втішали! Ви перетерпіли стільки страждань і тепер пробуваєте в ореолі святості й слави! Ви сотворили стільки чудес для нещасних знедолених, допоможіть же мені! Дайте мені силу вирятуватися з цієї напасті й повернутися щасливою до своєї матері. О матір божа, складаю вам обітницю незайманості, присягаюсь вам: я навіки відмовляюся від свого коханого й присвячую себе назавжди служінню вам.

Мовивши ці слова, дівчина схилила голову, надягла на шию чотки на знак посвячення, ніби це був її захист, обладунок нового воїнства, що в його ряди вона вступила. Потім Лючія опустилася на підлогу й відчула, як в її душу ввійшло заспокоєння, якась глибока надія. Вона згадала слова всемогутнього незнайомця: «Завтра вранці»,— і їй здалося, ніби в них бриніла обіцянка звільнити її. Від цих утішливих думок її почуття, стомлені важкою боротьбою, потроху заспокоїлись, і, нарешті, вже аж перед світанком, з іменем своєї заступниці на устах, Лючія заснула міцним і тривалим сном.

Однак у замку був іще один чоловік, який тієї ночі хотів заснути, але не міг. Пішовши чи майже втікши від Лючії й наказавши подати їй вечерю, він своїм звичаєм обійшов пости замку, проте образ дівчини невідступно ходив слідом за ним, не даючи ані хвилини спокою, а у вухах безперервно бриніли її слова. Синьйор пройшов до своєї кімнати, квапливо й розлючено замкнувся в ній, немовби йому треба було захищатися від цілої армії ворогів, потім, так само квапливо роздягшися, вклався в ліжко. Але образ дівчини мов живий стояв перед ним і ніби промовляв: «Ти не заснеш».

«Що за порожня бабська цікавість спонукала мене подивитися на неї? — подумав він.— Ця тварюка Ніббіо, либонь, мав слушність: чоловікові капець. Атож, це так: чоловікові капець! Тобто мені? Мені капець? Але що ж усе-таки сталося? Який це диявол поплутав мене? Що змінилося? Хіба ж я раніше не знав, що жінки завжди верещать? Іноді таке буває й з чоловіками, коли вони не годні захистити себе. Що за чортівня! Чи ж мало я чув жіночого виття?»

Проте йому не довелося довго ритися в своїй пам'яті: мимоволі з неї виринуло кілька випадків, коли ні благання, ні ридання не могли похитнути його рішення. Але невдовзі спогад про цю його діяльність не тільки не додав йому твердості, відсутньої для виконання взятої на себе справи, не тільки не притлумив у ньому болісного почуття жалості, а навпаки, пробудив у ньому якийсь жах, пристрасне бажання каяття. Тепер Безіменному видавалося полегшенням думати про образ Лючії,— це допомагало йому підтримувати в собі мужність. «Вона жива,— міркував він,— я тут, у мене ще в час; адже я можу сказати їй: ідіть і радійте; я побачу її змінене обличчя й скажу: простіть мене... Простіть мене? Я — прошу прощення? У баби? Це я? Так, і все ж, якби це слово, єдине тільки слово могло дати мені заспокоєння, зняло б з мене оцю чортівню, я промовив би його неодмінно, так, знаю, що промовив би. До чого я докотився! Я вже більше не чоловік, мені капець!.. Годі! — сказав він, люто крутячись у своєму ліжку, яке раптом здалось йому твердим-претвердим, а ковдра важкою-преважкою.— Ну, годі! Все це дурниці, таке зі мною бувало й раніше. Минеться й цього разу».

І, щоб примусити себе заспокоїтися, він намагався придумати якусь важливу справу, таку, яка б могла захопити його, якій він віддався б цілком; але нічого не міг придумати. Йому здавалося, що все змінилось. Те, що раніше мало для нього таку притягальну силу, тепер уже не вабило його. Пристрасть, як ото кінь, що став дибки перед тінню, не давала йому нестися вперед. Згадуючи про задумані справи, він, замість прагнути до їхнього завершення, замість гніватися через можливі перешкоди (сам гнів у ту мить видався б йому раєм), відчував смуток, майже жах перед тим, що вже вчинив. Майбутнє уявлялось йому безглуздим, без мети, без бажань, воно ніби було повне самих тільки нестерпних спогадів, а всі години — схожими на цю годину, яка тяглася так повільно і так болісно чавила йому голову. Безіменний заходився перебирати подумки своїх розбійників і не міг спинитися на жодному, кому б він наважився дати якесь важливе доручення; навіть сама думка, що він знов може побачити їх, перебувати серед них, була йому нестерпно тяжка й викликала тільки почуття досади та огиди. А коли він починав вигадувати собі заняття на завтрашній день, яку-небудь невідкладну справу, то незмінно вертався до думки, що завтра відпустить на волю цю бідну дівчину.

«Так, я звільню її, неодмінно звільню. Тільки-но займеться день, я прийду до неї й скажу: ідіть, ідіть. Я дам їй проводаря... А як же обіцянка? А слово? А дон Родріго? Але, власне, хто такий цей дон Родріго?»

Ніби заскоченнй зненацька важким запитанням старшого, Безіменний раптом вирішив будь-що дати сам собі відповідь, скорше не він сам, а той чоловік, який несподівано виріс, ніби постав для суду над попереднім.

І Безіменний почав дошукуватися причини, чому він з доброго дива вирішив узяти на муки незнайому бідолашну дівчину, не почуваючи до неї ні злоби, ні остраху, а тільки через бажання догодити донові Родріго; і ніяк не міг знайти виправдання своєму вчинкові чи бодай якось пояснити собі, як таке могло статися. Адже це рішення, швидше бажання, було миттєвим поривом його душі, тоді ще підвладної старим, звичним почуттям, було наслідком багатьох колишніх подій; і ось тепер, жорстоко допитуючи самого себе, намагаючись усвідомити тільки один свій вчинок, він заглибився в споглядання свого минулого життя. Все далі й далі назад, від року до року, від сварки до сварки, від кровопролиття до кровопролиття, від лиходійства до лиходійства,— кожний з отих вчинків поставав у його оновленій душі, відірваний від почуттів, які примусили колись зробити його; поставав в усій жахливості, що її тоді ці почуття заважали виявити. Але ж це були його вчинки, це був він сам. Жах від думки, яка виникла при спогляданні тих картин і була нерозлучна з ними, вкинув його в повний розпач. Він швидко підхопився, гарячково простяг руки до стіни біля ліжка, схопив пістолет, звів курок і... Та в цю мить, коли він був готовий розлучитися з віднині нестерпним для нього життям, його думка, перейнята немовби забобонною тривогою, раптом перенеслася в майбутнє безпосередньо після його смерті. Він із жахом уявив собі свій спотворений, непорушний труп під владою найнижчого із смертних; подив, переполох назавтра в замку; навкруги метушня, а він — безсилий, безмовний, кинутий невідь куди. Він уявив собі, які підуть розмови і тут, і в околі, й далеко-далеко, бурхливу радість своїх ворогів. Морок і безмовна тиша довкола додавала в його очах цій картині смерті ще більшої скорботи, ще більшого жаху. Йому здавалося, що якби це було вдень, привселюдно, під відкритим небом, то він би без вагання кинувся в річку й зник назавжди. Охоплений цими болісними роздумами, він то зводив, то відпускав курок судомним рухом великого пальця. Та раптом у його свідомості майнула нова думка: «А що, коли те, загробна життя, про існування якого мені так багато говорили в дитинстві, а що, коли його немає, і все це — попівські вигадки? Що ж це я тоді роблю? Навіщо вмирати? Адже це чисте безумство!.. А якщо все-таки оте інше життя існує?..»

Від таких сумнівів, перед таким ризиком його охопив відчай, похмурий та важкий, від якого не було порятунку навіть у смерті. Пістолет випав з рук, він схопився за голову, зуби в нього цокотіли, він весь дрижав. Аж зненацька йому згадалися слова, які він кілька разів чув іще зовсім недавно: «Бог багато чого прощає за один милосердний вчинок». Ці слова бриніли для нього тепер не як смиренне благання, з яким їх тоді вимовлено, а як владне твердження, де, однак, було приховано неясну надію. На якусь хвилину Безіменний відчув полегшення: він забрав руки від скронь, і, прийшовши до тями, полинув подумки до тієї, яка мовила ці слова, і побачив її не як свою бранку, що благала пощади, а як ту, хто дарує спокій і втіху. Він нетерпляче чекав ранку, щоб чимскоріше звільнити її й почути з її уст інші, живлющі слова з закликом до щастя; він уявив собі, як проведе її до матері. «А потім? Що робитиме він завтра решту дня? А післязавтра? А наступні дні? А вночі? Адже ніч настане через дванадцять годин! О боже, ніч! Ні, ні, тільки не ніч!»