Заручені

Справи йшли напрочуд добре: спершу був невеликий застій через брак робочих рук і надмірних вимог тих небагатьох, що позалишалися живі. Було проголошено укази, які обмежували платню робітникам. Незважаючи на цю підтримку властей, усе знов пішло по-старому, бо, зрештою, так воно й мало бути. Із Венеції прибув новий указ, дещо розумніший: звільнити на десять років від майнового й особистого оподаткування всіх чужинців, які прибудуть жити в цю державу. Для наших героїв це стало новим величезним полегшенням.

Не минуло й року подружнього життя, як на світ з'явилося гарненьке створіннячко, і, ніби навмисне для того, щоб відразу надати Ренцо нагоду виконати свою великодушну обіцянку, це була дівчинка. І повірте, її назвали Марією. Через якийсь час понароджувалися й інші дітлахи, хлопчики та дівчатка, і Аньєзе цілком була зайнята доглядом за ними, називала їх огидними, а сама так міцно цілувала їх, аж на дитячих щічках від цих поцілунків ненадовго залишалися білі плями. Діти виявились із гарними нахилами. І Ренцо забажав, щоб усі понавчалися читати й писати; вій казав, що коли вже ця хитра штука існує на світі, то хай вона і їм стане в пригоді.

І цікаво було послухати, як Ренцо розповідав їм про свої пригоди, завжди закінчуючи переліком знань, яких він тоді набув, щоб надалі краще володіти собою. «Я навчився,— казав він,— не втручатися ні в які безпорядки, навчився не проповідувати на площах; навчився не пити зайвого; навчився не тримати в руках дверного молотка, коли довкола люди з розпаленими головами; навчився не прив'язувати собі до ноги дзвіночка, не подумавши заздалегідь про те, що з цього може вийти». І називав багато чого іншого.

Однак Лючія не те щоб вважала ці повчання неправильними, але вони її не зовсім вдовольняли, і їй, хоч і неясно, здавалося, що десь в них чогось бракує. Тож, слухаючи щораз ту саму пісню й замислюючись над нею, вона якось сказала своєму моралістові:

— А чого ж я, по-вашому, навчилась? Я не шукала злигоднів, вони самі знаходили мене. Якщо тільки ви не мали на увазі,— докинула вона з чарівною усмішкою,— що я зробила помилку, покохавши вас і давши вам слово.

Спершу Ренцо був збентежений. Проте після довгих суперечок і спільних міркувань вони дійшли такого висновку: нещастя, звичайно, часто з'являються через те, що цьому сприяють певні обставини, і тоді найобережнішого й найневиннішого поводження часом буває замало, щоб уникнути їх, та ось коли вони спіткають вас із вашої ж вини, то надія на бога пом'якшує їх і робить корисними для подальшого життя. Цей висновок, хоч і зроблений людьми простими, здався нам таким слушним, що ми вирішили навести його тут як суть усієї цієї історії.

Якщо вона хоч трохи сподобалася вам, то будьте вдячні тому, хто її написав, і також трошечки тому, хто її підправив. Якщо ж, навпаки, ми тільки нагнали на вас нудьгу, то, повірте, це вийшло ненавмисне.