Заручені

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» — братися за сільське господарство чи за ремесло,— одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно — на нову батьківщину, а вдові — до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.

Якщо хто-небудь спитає, чи не сумно їм було прощатися з рідним селом, із цими горами,— доведеться відповісти: звичайно, сумно. Та горя, можна сказати, на світі скрізь потрошку. Проте, слід гадати, розлука не була така вже тяжка, адже вони могли легко уникнути її, зоставшися жити вдома тепер, коли було усунуто дві головні перешкоди: дон Родріго й наказ про арешт. Але всі троє від якогось часу вже позвикали вважати своїм той край, куди виряджалися. Ренцо зумів прихилити до нього жінок, розповідаючи їм про пільги, які мають там робітники, і багато про що хороше в тамтешньому житті. До того ж усі вони пережили досить гіркі хвилини в краю, до якого поверталися тепер спиною, а смутні спогади, зрештою, завжди ніби вкривають нальотом гіркоти місця, з якими пов'язані. А коли це ще місце, де ми народилися, то такі спогади приховують у собі щось суворіше й болісніше. Адже й немовля охоче лежить на грудях своєї годувальниці, з жадібністю й довірою шукаючи соски, які ніжно кормили його досі. Та коли годувальниця, щоб відучити його, натирає їх полином, немовля відсмикує ротик, знов бере і, зрештою, відривається від них; плаче, звісно, але все ж відривається.

Що ви тепер скажете, коли дізнаєтеся, що, тільки-но приїхавши й влаштувавшися на новому місці, Ренцо пережив там неприємності, ніби навмисне наготовані для нього? Все то були дрібниці, та чи ж багато треба, щоб зіпсувати радісний настрій! Ось коротко суть справи.

Розмови про Лючію ходили по всьому селу ще задовго до прибуття Ренцо. Всі знали, що юнак чимало перетерпів задля цієї дівчини, але залишався завжди стійкий і вірний їй. Можливо, якесь захоплене слово одного з вірних друзів Ренцо і викликало загальну цікавість та всякі сподівання щодо її краси. А ви ж, мабуть, знаєте, які то бувають сподівання: завжди перебільшені, легковірні, уперті, а потім при першому знайомстві — вимогливі й вередливі; людям завжди чогось бракує, та й, по правді, вони й самі не знають, чого хочуть, тож нерідко безжалісно змушують розплачуватись за ту прихильність, яку самі ж і висловлювали без усяких підстав. Коли ж врешті оця сама Лючія з'явилася, то багато хто, мабуть, гадавши, що волосся в неї з щирого золота, щоки мов ті троянди, а очі — одно краще за друге, та ще багато чого, здвигав плечима, морщив носа й казав: «То оце така? Стільки прочекати, переслухати стільки розмов — хотілося бачити щось краще. А то що ж? Простенька селючка, яких вистачає. Таких, а то й куди кращих, знайдеш де завгодно». Далі починали розглядати її пильніше, хто виявляв одну ваду, хто — іншу, познаходилися й такі, що назвали її просто негарною.

Та оскільки ніхто не висловлював цього Ренцо прямо в вічі, то до певного часу нічого поганого й не ставалося. Погане почалося, коли дехто визнав за необхідне повідомити йому про свої враження, і це, ясна річ, узяло Ренцо за живе. Він почав розмірковувати, відчував прикрість у розмовах із тими, хто йому натякав на це, і ще дужче — в душі. «Ну яке вам усім до цього діло? Хто вам казав, що треба взагалі на щось сподіватись? Хіба я казав вам, що вона красуня? А коли ви самі заводили розмову, хіба я не відповідав вам тільки одне: що вона дуже хороша дівчина? Так, вона селянка! А я хіба вам казав, що приведу сюди принцесу? Не подобається вона вам? То й не дивіться. Маєте своїх красунь — і милуйтесь собі ними».

І тільки погляньте: часом буває досить однієї дурниці, щоб вирішити всю подальшу долю людини. Якби Ренцо довелося, згідно з його попереднім наміром, провести все своє життя в цьому селі, то воно було б не дуже веселим. Коли вже його зачепили, то він став тепер сам зачіпати всіх, зробився гострий з усіма, адже-бо кожен міг виявитися незичливцем Лючії. Не можна сказати, що він поводився отак, нехтуючи правила добропристойності, але ж самі знаєте, чого тільки можна накоїти, не порушуючи цих правил: навіть розпороти живота. Кожне його слово бриніло тепер якось дошкульно, він знай дошукувався, до чого б прискіпатися. Дійшло до того, що коли два дні підряд була негода, то він одразу зауважував: «А як ви гадаєте: такий уже воно край!» Можна сказати, що з'явилось чимало таких, які його просто зненавиділи, і то навіть серед людей, що попервах ставились до нього доброприхильно, тож із часом — чим далі, тим дужче — він би був, так би мовити, на ножах трохи не з цілим селом, причому, мабуть, і сам не розумів до пуття, в чому ж причина такого серйозного непорозуміння.

Однак чума, здавалося, перебрала на себе клопіт залагодити всі його злигодні. Вона забрала хазяїна однієї прядильні, розміщеної біля самісіньких воріт Бергамо, і спадкоємець, молодий самодур, не знаходячи в цьому підприємстві нічого розважального, не тільки вирішив, а й навіть запалав бажанням продати все бодай за півціни, проте вимагав гроші на бочку, щоб відразу й розтринькати їх на дурні витівки. Коли чутка про це долетіла до вух Бортоло, він поквапився дізнатися, в чім річ, і почав переговори. Вигіднішої пропозиції годі було й чекати, однак умова виплати готівкою псувала всю справу, бо грошей, потроху накопичених Бортоло, виявилося замало. Він не дав спадкоємцеві остаточної згоди, але швиденько повернувся додому, повідомив, у чім річ, свого двоюрідного брата й запропонував йому ввійти в спілку на половинних засадах. Така зваблива пропозиція одразу відкинула всі господарські вагання Ренцо, він вирішив присвятити себе ремеслу й дав свою згоду. Вони вирядилися туди вдвох і уклали угоду. Коли невдовзі нові хазяї влаштувалися на новому місці, Лючія, від якої нічого особливого тут не чекали, не тільки позбулася всіляких оцінок щодо своєї зовнішності, але, можна сказати, неначе припала до вподоби тутешнім мешканцям; і Ренцо доводилося не раз чути:

— А ви бачили гарненьку простачку, що з'явилась у нас?

Іменник цілком скрашувався епітетом.

Неприємності, пережиті Ренцо на попередньому місці, стали йому корисною наукою. Доти він був трохи гострий у судженнях і охоче дозволяв собі ганити чужих жінок та все інше. Тепер же він зрозумів, що вимовляти слова одна справа, а вислуховувати їх — інша. І потроху він узяв собі за звичку спершу подумки прислухатись до своїх слів, а потім уже вимовляти їх.

Проте не подумайте, що й тут обійшлося без жодних неприємностей. Людина, каже наш анонім (ви вже знаєте з досвіду, що він має дивну пристрасть до порівнянь, але вибачте йому за це, на щастя, воно останнє), отож людина,— наприклад, хворий, лежачи на не зовсім зручному ліжку,— бачить довкола себе інші, на перший погляд зручніші, м'якші й рівніші, і уявляє собі, що лежати на них дуже добре. Та коли йому вдається змінити постіль, то, щойно лігши на нову, він починає, вмощуючися на ній, відчувати або соломинку, яка коле, або горбик, що муляє. Зрештою виходить та сама історія, що й напочатку. Ось тому, додає наш анонім, слід було б більше думати про те, як завжди чинити добре, аніж про те, як добре жити, ось тоді й жити б стало легше. Таке порівняння дещо надумане, але, по суті, автор має рацію. Однак, провадить він, прикрості й злигодні такого гатунку й такої сили, як уже описані нами, більше не припадали на долю наших добрих знайомих. Починаючи відтоді й надалі їхнє життя було одне з найспокійніших, найщасливіших,— мабуть, якби мені довелося розповідати вам про нього, то ви б повмирали від нудьги.