Заручені

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, — чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

— Я прийшов повітати вас від імені кардинала,— сказав він.

— О, це ласка і з його, і з вашого боку!

— Коли я прощався з цим незвичайним чоловіком, який удостоїв мене своєї дружби, то він говорив мені про двох молодих заручених у вашій парафії,— вони пережили багато злигоднів через цього нещасного дона Родріго. Монсиньйор хотів би дізнатися про них. Чи вони живі? І чи залагоджено їхню справу?

— Усе залагоджено. Я навіть збирався написати про це його високопреосвященству, але тепер, коли я маю честь...

— Вони тут?

— Тут, і дуже скоро стануть чоловіком і жінкою.

— Дуже прошу вас, скажіть, чи не міг би я зробити для них щось приємне, й, до речі, порадьте мені, як підійти до цього чимделікатніше. Під час лиха, що заскочило нас, я втратив двох своїх синів та їхню матір і дістав три солідні спадщини. Лишки в мене були й доти, тож, як бачите, надаючи мені нагоду повернути їх на таке діло, ви робите мені справжню послугу.

— Хай благословить вас небо! Чому всі інші не такі, як ви?.. Але годі. Дозвольте мені від усього серця подякувати вам за цих моїх дітей. А що найясновельможніша милість ваша зволить заохочувати мене до цього, то я можу, синьйоре, підказати вам спосіб, який, можливо, припаде вам до душі. Бачте, я знаю, що ці хороші люди вирішили влаштуватися десь-інде й продати ту дещицю, яка в них тут є: у юнака — невеликий виноградничок, але дуже занедбаний, тож доводиться враховувати тільки саму ділянку, не більше. Потім у нього є будиночок, та другий — у нареченої,— треба сказати, дві мишачі нірки. Такий синьйор, як ваша милість, звичайно, не може знати, як сутужно буває біднякам, коли вони хочуть позбутися своєї жалюгідної власності. Зрештою, вона завжди потрапляє в пащу якому-небудь шахраєві, який уже, можливо, давненько позирав на ці кілька ліктів землі, а тільки-но дізнався, що власникові припекло продавати її, то відразу — назад, прикидається, ніби втратив усяке бажання купувати; отож доводиться бігати за ним і віддавати все за мідяки,— а надто при таких обставинах, як теперішні. Сподіваюся, синьйоре маркіз, ви зрозуміли, до чого я веду. Найчудовіше людинолюбство, яке ваша найсвітліша милість може виявити до цих людей, — це допомогти їм виплутатися з їхніх утруднень, купивши всю їхню невелику власність. Щиро кажучи, я даю вам цю пораду не зовсім безкорисливо, бо мені хочеться здобути такого парафіянина, як ви. Але нехай ваша милість вирішить усе на свій розсуд: я раджу, тільки скоряючись вашому наказові.

Маркіз цілком схвалив цю пораду; подякувавши донові Абондіо, він попросив його бути посередником і встановити якнайвищу ціну. А коли маркіз запропонував йому відразу піти до будинку нареченої, де, найімовірніше, перебуває й наречений, то тут дон Абондіо геть остовпів з подиву.

Дорогою донові Абондіо, котрий, як ви легко можете собі уявити, тріумфував, сяйнула в голові нова думка, яку він і висловив:

— Якщо ваша світла милість так уже схильна вчинити добро цим людям, то можна було б зробити їм іще одну послугу. На юнакові висить наказ про арешт, щось ніби заочний вирок, через якусь дурну витівку, вчинену ним у Мілані два роки тому, саме в день великого бунту. Без жодного злого наміру, просто через незнання, він виявився заплутаним у справжню халепу, ускочив вище халяв. Запевняю вас, нічого там серйозного не було, так, хлоп'яцтво, вибрик,— зробити щось справді погане він не здатний; і я можу підтвердити це, бо я його хрестив, він виріс на моїх очах. А втім, коли ваша милість зволить потішитись і послухати цих добрих людей, як вони просто міркують, то ви можете змусити Ренцо самого розповісти вам свою історію, і про все дізнаєтесь. Усе це — давня справа, і тепер ніхто вже його не турбує. До того ж, як я сказав, він думає виїхати з нашого краю. Проте з часом він може повернутися сюди або там ще щось, подумайте самі, адже воно завжди краще не фігурувати в тих списках. Вашу милість справедливо вважають у Мілані блискучим синьйором і великою людиною... Ні, ні, дозвольте вже мені доказати,— що правда, то правда. Заступництво, одне слівце такої особи, як ви, цього більш ніж досить для повного виправдання.

— А проти цього юнака немає якихсь серйозних звинувачень?

— Гадаю, що ні. В перший час за нього були добряче взялися, але тепер, мені здається, тільки й зосталося, що сама лише пуста формальність.

— Коли це так, то справа неважка, і я охоче візьмуся за неї.

— І після цього всього ви не хочете, щоб вас називали чудовою людиною? Я так кажу й казатиму, вам наперекір казатиму. І навіть якби я мовчав, це нічого б не змінило, бо всі так кажуть, а відомо, що vox populi, vox Dei[182].

Вони й справді застали всіх трьох жінок і Ренцо. Як було сприйнято їхній візит, надаю змогу судити вам самим. Гадаю, що навіть ці голі, облуплені стіни та вікна, і ослони, і кухонний посуд — усе було охоплене подивом при появі такого незвичайного гостя. Він сам почав розмову, заговоривши з щиросердою відвертістю, але воднораз делікатно й обережно, про кардинала та про інше. Потому маркіз перейшов до своєї пропозиції, задля якої, власне, й з'явився. Тут заговорив дон Абондіо, що мав доручення від синьйора встановити ціну. Після деяких церемоній та вибачень, що в цьому ділі він, мовляв, не тямить і може діяти тут лише навздогад та що він цілком покладається на синьйора маркіза, дон Абондіо назвав якусь геть недоладну суму. Покупець сказав, що зі свого боку він цілком задоволений, і, вдавши, що неправильно зрозумів, назвав подвійну ціну. Ні про яку поправку він не хотів і слухати й припинив усякі подальші розмови, запросивши все товариство назавтра після весілля пообідати в нього в маєтку, де можна буде оформити все належним чином.

«Ну й чудасія,— думав потім дон Абондіо, повернувшись додому, — оце якби чума скрізь і всюди залагоджувала так справи, то було б просто гріх згадувати її лихим словом. Навіть довелось би бажати, щоб вона з'являлася бодай раз у покоління, і, либонь, можна було б ще й укласти з нею угоду, тільки з однією умовою — неодмінно одужати самому».

Надійшов дозвіл від кардинала, надійшов виправдальний вирок, надійшов і благословенний день: радісні заручені зі спокійною певністю вирушили саме до своєї парафіяльної церкви, де їх і повінчав саме дон Абондіо. Другою, і то набагато значнішою урочистістю для них були відвідини маєтку дона Родріго. І я надаю вам змогу самим уявити собі, які думки роїлися в них у головах, коли заручені сходили вгору тим крутосхилом, коли заходили в ті ворота, та які вели розмови кожне залежно від своєї вдачі. Відзначу тільки, що серед загального веселого настрою всі по черзі не раз зауважували, що для повного торжества немає тільки бідного падре Крістофоро. А втім, швидко докидали:

— Але йому вже тепер, звичайно, краще, ніж нам.

Маркіз влаштував для них бучний бенкет. Він привів їх до чудової челядні, всадовив молодят за стіл разом з Аньєзе та вдовою і, перш ніж піти пообідати в іншому місці з доном Абондіо, забажав побути якийсь час з гостями і навіть сам допоміг обслуговувати їх. Сподіваюся, нікому не спаде на думку сказати, що набагато простіше було б накрити один загальний стіл. Але ж я назвав маркіза просто хорошою людиною, але зовсім не оригіналом, як сказали б у наш час. Я відзначив, що він був скромний, але зовсім не наголошував, що він — вершина скромності. Її в ньому було досить для того, щоб поставити себе нижче від цих добрих людей, але триматися з ними як рівний маркіз не міг.

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати — останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

182

Голос народу, голос божий (латин.).