Заручені

— Ну годі, заспокойтеся,— урвав її Безіменний з незвичайною лагідністю, яка насторожила стару.— Хіба я чим скривдив вас? Погрожував вам?

— О ні! Я бачу, у вас добре серце, і ви пожалієте бідне створіння. Якби ви тільки захотіли, то могли б нагнати на мене більше страху, ніж усі інші, ви могли б... убити мене — а ви, навпаки, ви... трохи полегшили мені душу. Тож будьте милосердні до кінця. Бог віддячить вам за це. Звільніть мене, звільніть...

— Завтра вранці.

— Ні, зараз звільніть, негайно...

— Завтра ми побачимось, я обіцяю. Ну, годі вже, заспокойтеся. Відпочиньте. Вам треба підкріпитися. Зараз вам принесуть попоїсти.

— Ні, ні, я помру, коли хто-небудь зайде сюди, я помру. Відведіть мене до церкви... Господь зарахує вам цю дещицю.

— Я пришлю жінку, яка принесе вам попоїсти,— провадив далі Безіменний і, мовивши це, аж сам здивувався, як могла йому прийти до голови така хитрість і навіщо було вдаватися до неї тільки задля того, щоб заспокоїти якесь дівчисько.

— А ти,— сказав він до старої,— умов її попоїсти та вклади спати ось у це ліжко. Якщо вона захоче лягти з тобою, нехай, а ні,— ти чудово зможеш переспати одну ніч і долі. Заспокой же її. Кажу тобі: трохи розвесели дівчину, щоб їй не довелося скаржитись на тебе!

За цими словами він швидко попрямував до дверей. Лючія підхопилась і була кинулася за ним, щоб затримати, але він уже зник...

— Ох, я нещасна! Замикайте, замикайте ж мерщій! — І, почувши, як захряпнулися двері й забряжчав засув, вона повернулася до свого кутка й знову вклякла там.— О горе мені! — вигукнула Лючія, захлинаючись від ридань.— Кого мені тепер благати? Де я? Скажіть мені, на бога, скажіть, хто цей синьйор... що оцей, говорив зі мною?

— Хто він? Хто він? Ви хочете, щоб я вам сказала? Атож, так я вам і скажу! Він до вас милостивий, а ось ви невідь що уявляєте про себе. Вас бере цікавість, а розплачуватися доведеться мені. Самі спитайте в нього! Коли я зроблю по-вашому, то мені, либонь, не чути більше тих приємних слів, які він нашіптував вам... Я ж бо стара... стара,— бурмотіла вона крізь зуби. — Хай будуть прокляті всі молоді, їм усе можна: і плакати, й сміятися,— і завжди вони мають рацію.

Але, зачувши Лючіїні ридання й згадавши грізний наказ свого господаря, вона нахилилася до бідолашки, що. забилася в куток, і знов ласкавим голосом провадила далі:

— Ну годі, заспокойтеся, адже я нічого поганого вам не сказала, розвеселіться. Не ставте мені запитань, на які я не можу відповідати, а головне — не занепадайте духом. Якби ви тільки знали, скільки людей вважали б себе щасливими, коли б він розмовляв з ними так, як щойно з вами. Ну-бо, розвеселіться. Ось-ось вам принесуть попоїсти, і, скільки я розумію... судячи з його розмови з вами, це будуть смачнющі речі. А потім ви вкладетеся в ліжко, і, сподіваюсь, залишите трішечки місця й для мене,— докинула вона голосом, в якому, мимо її волі, бриніла стримана ненависть.

— Не хочу я ні їсти, ні спати. Дайте мені спокій, не підходьте, але й не кидайте мене.

— Та ні, ні, заспокойтеся,— сказала стара, відходячи й вмощуючись у старе крісло, скоса поглядаючи на нещасну очима, повними страху й воднораз притаєної злоби. Потім вона подивилася на своє ложе з прикрим почуттям, що її зігнано з нього, чого доброго, на цілісіньку ніч, і забурчала, скаржачись на холод. Проте її тішила думка про скору вечерю й сподівання, що і їй перепаде якась дещиця. Лючія не помічала холоду, їй було байдуже до їжі, вона мов очманіла й тільки неясно відчувала всі свої страждання, весь пережитий жах, неначе то були видіння гарячкового марення.

Вона аж стрепенулася, почувши стук в двері, й, рвучко підвівши спотворене переляком обличчя, закричала:

— Хто там? Хто там? Не впускайте нікого!

— Нічого, нічого, добра звістка,— відповіла стара.— Це Марта принесла нам попоїсти...

— Замикайте, замикайте! — несамовито кричала Лючія.

— Та зараз, зараз! — відповіла стара й, узявши корзину в Марти, квапливо поставила її додолу, замкнула двері, а тоді перенесла вечерю на столик посеред кімнати. Потім почала умовляти Лючію покуштувати смачних страв. Вона вживала, на її думку, найзвабливіші слова, щоб збудити апетит у бідолашки, захоплено розхвалювала вишукані наїдки:

— Це, скажу я вам, такі ласі шматочки, що, коли вони дістаються нашому братові, їх запам'ятовуєш надовго! А вино яке! Сам господар попиває його із своїми друзями... Ну, коли котромусь із них... коли вони хочуть розважитись!

І вона прицмокнула від задоволення. Але, бачачи, що всі її хитрощі аж ніяк не діють, сказала:

— А ви, бачте, вередуєте! І, будьте ласкаві, не здумайте завтра поскаржитися йому, що я вас погано умовляла. Ну, а тепер, либонь, попоїм і я. Не турбуйтеся, і вам вистачать, коли ви схаменетеся й зробитесь слухняною дитиною.

Сказавши це, вона жадібно накинулась на їжу. Добре попоївши, стара підвелася, попрямувала в куток і, схилившися над Лючією, знов заходилась умовляти її попоїсти, а потім лягати спати.

— Ні, ні, нічого я не хочу,— відказувала Лючія ніби спросоння, кволим, невиразним голосом. Потім рішучіше провадила далі: — Двері замкнені? Добре замкнені? — Обвівши поглядом усю кімнату, вона встала і, з випростаними вперед руками, обережно ступаючи, попрямувала до виходу.

Стара випередила її, вхопилася за засув, поторгала ним і сказала:

— Чуєте? Бачите? Добре замкнені! Тепер ви задоволені?

— О боже, задоволена! Задоволена — отут! — застогнала Лючія, забившися знову в свій куток.— Але господь знає, що я тут.

— Та йдіть уже лягайте в ліжко: чого вам валятися долі, мов собаці! Чи ви бачили таке — відмовлятися від вигод, коли вони є!

— Ні, ні. Дайте мені спокій.

— Ну то як хочете! Одначе ж подивіться сюди: я вам гарненьке місце приготувала, а сама якось примощуся скраєчку. Тепер, коли захочете, самі знаєте, як влаштуватися. Та не забудьте, що я вас довгенько вмовляла.— Сказавши це, стара впала, не роздягаючись, на ліжко, і все затихло.

Лючія неповорушно сиділа в своєму кутку, згорнувшися клубочком. Зігнувши коліна й спершися на них ліктями, вона затулила обличчя руками. То був не сон і не ява, а швидка зміна, якесь неясне чергування тривожних думок, видінь, жахів. Тепер, зоставшися наодинці з собою, вона чіткіше уявляла собі кошмари, пережиті за останній день, і скорботно схилялася перед жахливою й суворою дійсністю, яка обступала її з усіх боків; проте думка, проникаючи в ще темніші глибини, над силу боролася з привидами, породженими страхом і невідомістю. В такому сум'ятті почувань Лючія пробувала ще досить довга. Нарешті, стомлена й розбита, вона випростала своє заніміле тіло, потяглася й упала долілиць на підлогу. Так пролежала вона якийсь час у стані, більше схожому на справжній сон. Та несподівано вона отямилася, ніби по якомусь внутрішньому заклику, і відчула потребу зібрати докупи всі свої думки, до кінця усвідомити, де вона, як сюди потрапила, навіщо. Прислухалася до якогось звуку: то було протягле, хрипке хропіння старої. Лючія широко розплющила очі й побачила тьмяний вогник, який то з'являвся, то зникав: це був гніт згасаючого каганця, що викидав мерехтливе світло й відразу, коли можна так висловитись, втягав його назад, на манір припливу й відпливу на морському березі. Це світло, втікаючи від речей, не встигнувши надати їм певних обрисів і забарвити у відповідні кольори, створювало для очей тільки швидку зміну якихсь примарних образів.

Проте недавні переживання, випливши в Лючіїній пам'яті, дуже швидко допомогли дівчині розібратися в усьому, що спершу видавалось їй таким загадковим. Прокинувшись, нещасна впізнала свою в'язницю, і на неї відразу наринули всі страшні спогади пережитого дня, всі кошмари майбутнього; навіть оця тиша після стількох хвилювань, оцей ніби спокій, оця занедбаність, в якій її покинуто, знову вселили їй сильну тривогу, і її огорнув такий страх, аж захотілося вмерти. Та в цю мить Лючія подумала, що вона все ж може молитися, й відразу в її душі спалахнула надія. Дівчина знову взялася за свої чотки, стала перебирати їх, і разом із словами молитви, які злітали з її тремтячих уст, в її душі утверджувалась якась невичерпна віра. Нараз їй сяйнула думка: адже її молитву буде скоріше почуто й вона буде більш угодна богові, якщо в оцьому своєму незмірному відчаї дати якусь обітницю. Лючія почала пригадувати, що зараз і що раніше було для неї найдорожче за все на світі. В цю хвилину душа була охоплена самим тільки страхом, і жодного іншого бажання, крім звільнення, в ній не лишалося. Тим-то Лючія відразу згадала про найдорожче для себе і, не задумуючись, вирішила принести його в жертву. Вона опустилася навколішки й, схрестивши на грудях руки, з яких звисали чотки, та звівши очі до неба, промовила: