Заручені

«Така, видно, воля господня»,— подумав Ренцо. Він засунув руку в кишеню, дістав звідти свої останні сольдо й, поклавши їх у найближчу простягнуту руку, рушив далі.

Обід і добре діло (адже ми складаємося з тіла й душі) ще більше сповнили його радістю й підбадьорили. В усякому разі, розлучившись отак з останніми своїми дрібняками, він нараз відчув таку впевненість у майбутньому, якою навряд чи перейнявся б, знайшовши на дорозі вдесятеро більше. Бо коли провидіння підтримало цього дня знесилених бідаків, приберігши для них останні гроші якогось чужинця, втікача, зневіреного в своєму завтрашньому дні, то подумайте, як же воно могло потім кинути в біді того, кого обрало своїм знаряддям, кому послало таке живе, таке дійове й рішуче нагадування про себе? Приблизно такими були думки нашого юнака, тільки, мабуть, не такі ясні й чіткі, як те вдалося висловити мені. Всю решту дороги він обмірковував свої справи, і йому здавалося, що геть усе сприяє йому. Голод має скоро скінчитися. Адже врожай збирають щороку. А поки що в нього є двоюрідний брат Бортоло й умілі руки. Крім того, вдома лишилося трохи грошей, нехай їх перешлють йому сюди. З ними можна сяк-так перекрутитися від дня до дня, дочекавшися часів достатку. «А коли врешті повернеться достаток,— мріяв далі Ренцо,— то знов настане жарка пора: хазяїни навперебій ганятимуться за міланськими робітниками, які краще від усіх знають своє ремесло. Міланські робітники задеруть носа: кому потрібні люди з хистом, тон хай добре й платить; попливуть такі гроші, що на одного вистачать з лишком, дещо можна буде відкласти й про чорний день, отоді напишу й жінкам, щоб вони приїхали... А втім, навіщо чекати так довго? Хіба я не зможу, трохи заощаджуючи, влаштуватися тут уже цієї зими? Ото й заживу тут. Курато є всюди. Приїдуть мої любі жінки, і ми візьмемося за господарство. А яке задоволення гуляти оцією дорогою всім укупі! Дістатися возом аж до Адди, і пополуднувати на березі, саме на березі, і показати жінкам місце, де я сідав у човен, тернові зарості, через які я пробирався, та де я спинився подивитись, чи не видно на річці човна».

Ренцо підійшов до селища, в якому жив його двоюрідний брат. Перш ніж переступити поріг, він іще здалеку побачив височенну будівлю з багатьма рядами великих вікон. Упізнавши прядильню, він зайшов досередини й серед гуркоту падаючої води та коліс гучним голосом спитав, чи немає тут такого собі Бортоло Кастаньєрі.

— Синьйора Бортоло? Та онде він!

«Синьйора? — добрий знак»,— подумав Ренцо й, побачивши брата, побіг йому назустріч. Той озирнувся, впізнав юнака, який підійшов, мовивши: «А ось і я». З радісними вигуками, сплеснувши руками, обидва кинулись обіймати один одного. Після перших привітань Бортоло відвів Ренцо чимдалі від шуму машин та від цікавих очей, до іншого приміщення, й сказав йому:

— Я радий тебе бачити, але ж ти дивак! Я ж бо стільки разів кликав тебе, а ти ніяк не хотів приїжджати; тепер же ти нагодився в дещо скрутну пору...

— Та я, сказати тобі щиро, пішов не своєю волею,— мовив Ренцо і якнайкоротше, проте неспроможний стримати хвилювання, розповів йому свою сумну історію.

— То це зовсім інша справа,— сказав Бортоло.— Бідолашний Ренцо! Коли ти розраховуєш на мене, я тебе не залишу. Звичайно, зараз попиту на робітників немає,— навпаки, всяк через силу тримає своїх, аби тільки не розгубити їх і не згорнути діло. Між іншим, хазяїн мене любить, та й гроші в нього є. І, знаєш, не хвалячись можу сказати, що цим він головним чином зобов'язаний мені: він має капітал, а я — трохи хисту. Я тут головний майстер, розумієш? Ну, та й потім, сказати правду, я в нього на всі руки... Бідолашна Лючія Монделла! Я її пам'ятаю, ніби бачив учора,— чудесна дівчина! В церкві завжди така статечна, а коли, бувало, йдеш повз їхній будиночок... Як зараз бачу цей будиночок, майже за околицею, з чудовим фіговим деревом, що звисає за огорожу...

— Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

— Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,— поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

— Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

— Ну, а як у нас справи щодо грошенят?

Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.

— Дурниці,— сказав Бортоло.— Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.

— Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.

— Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?

— Я завжди покладався на провидіння,— вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.

— То отже,— провадив той,— у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути дуже вибагливим. Тепер послухай, що сталося далі. А сталося ось що: правителі Верони і Брешії закривають усі проходи й заявляють: «Тут зерно не пропускається». Що ж, по-твоєму, роблять наші бергамці? Виряджають до Венеції Лоренцо Торре, вченого, та ще й якого! Той терміново виїжджає, дістає аудієнцію у дожа[102] і каже йому: «Що за дивна фантазія прийшла до голови цим синьйорам правителям?» І виголошує промову, та, кажуть, таку, що хоч бери та друкуй! От що значить мати чоловіка, котрий уміє говорити! Негайно наказ: пропустити зерно; правителі не тільки пропускають, ба навіть приставляють варту до валки. Саме зараз вона в дорозі. І про окіл теж потурбувалися. Джованбатіста Б'ява, бергамський нунцій у Венеції (теж, скажу тобі, чоловік), натякнув сенатові, що й село страждає від голоду. І сенат видав чотири тисячі стайо[103] проса. Воно підмішується до хліба. А потім, знаєш, коли забракне хліба, їстимемо щось іще. Господь бог послав мені достаток, як я тобі казав. А тепер ходімо до хазяїна. Я багато разів говорив йому про тебе, він прийме тебе добре. Це справжній бергамець старого гарту, широка натура. Щиро кажучи, зараз йому не до тебе, та коли послухає твою історію... Та й потім, вмілими робітниками він дорожить, бо ж голод мине, а діло залишиться. Проте насамперед хочу попередити тебе про одну річ. Знаєш, як вони тут називають усіх нас — із Міланського герцогства?

— Як саме?

— Бовдурами.

— Не дуже приємне прізвисько!

— Але ж називають! Отже, вродженому міланцеві, який хоче жити в Бергамо, доводиться миритися з цим. Назвати міланця бовдуром для них те саме, що величати високого синьйора ваша ясновельможність.

— На мою думку, вони дозволяють собі називати так того, хто це терпить.

— Е, любий мій! Якщо ти не згоден щоразу ковтати це прізвисько, тоді тобі нема чого й потикатися сюди. Довелось би весь час хапатися за ніж; припустімо, якщо навіть ти й заріжеш двох, трьох, чотирьох, то врешті знайдеться такий, що заріже тебе,— та чи ж хочеться стати перед престолом всевишнього з трьома або чотирма вбивствами на душі?

— Але якщо міланець такий, що в нього тут трошки є? — І Ренцо постукав себе пальцем по лобі, як отоді в шинку «Повний місяць».— Я маю на увазі — добре знає свою справу?

— Все одно: тут і такого прозвуть бовдуром. Знаєш, як каже мій хазяїн, коли починає говорити про мене зі своїми друзями? «Цей бовдур став у моєму ділі просто-таки десницею божою; якби в мене не було цього бовдура, то я б зовсім зашився». Такий уже тут звичай.

102

Дож — глава держави у Венеціанській (VII-XVIII ст.) і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках.

103

Стайо — четверик, старовинна міра об'єму сипких тіл (26,239 л).