Заручені

Коли врешті видзвонило одинадцяту[101] — годину, о котрій Ренцо збирався встати, він підвівся, весь закоцюрблий, впав навколішки, ще палкіше, ніж звичайно, проказав ранкову молитву, потому звівся, розпрямив поперека й плечі, ніби для того, щоб зібрати водно свої кінцівки, які в нього працювали якось нарізно, похукав на одну руку, потім на другу, потер їх, відчинив дверцята куреня і подивився на всі боки, чи не видно кого поблизу. Не побачивши нікого, він розшукав очима вчорашню стежку, відразу впізнав її й попрямував нею.

Небо заповідало погожу днину. Стоячи низько над обрієм, блідий і тьмяний місяць усе ж досить чітко вирізнявся на неосяжному сірувато-лазурному небесному склепінні, яке, чим ближче до сходу, поступово переходило в рожевувато-жовте. А ще далі, аж на обрії, довгими нерівними смугами вимальовувалось кілька хмар лілового кольору; ті, що тяглися нижче, були облямовані ніби вогняною смугою, чимраз яскравішою й чіткішою. Ближче до півдня клубочились інші хмари, легкі й пухнасті, витворюючи тисячі химерних відтінків,— одно слово, то було небо Ломбардії, таке справді прекрасне, таке пишне й таке мирне. Якби Ренцо йшов, просто гуляючи, він би, певна річ, подивився вгору й помилувався цим світанком, таким відмінним від того, який він звичайно бачив у себе в горах. Та він був поглинутий своєю дорогою і йшов швидкими кроками, щоб зігрітися й дійти скоріше.

Він перейшов поле, цілину, залишив позаду зарості, перетнув ліс, роззираючись на всі боки, всміхаючись і водночас соромлячись свого страху, який мучив його кілька годин тому. Ставши край високого берегового крутосхилу, він подивився вниз і крізь хащі нагледів рибальського човна, який звільна плив проти води, попід цим берегом. Навпростець через терен Ренцо швидко подався вниз. І ось він уже на березі. Тихенько погукав рибалку. І, марно силкуючись вдати, ніби просить про зовсім незначну послугу, з майже благальним виразом на обличчі зробив тому знак пристати. Рибалка окинув зором весь берег, уважно подивився вздовж річки, озирнувся, щоб поглянути назад, униз за водою, і тільки тоді повернув човен до Ренцо й пристав до берега. Ренцо, що стояв зовсім скраю, однією ногою майже в воді, схопився за ніс човна, стрибнув у нього й сказав:

— Зробіть мені послугу — перевезіть на той бік, я заплачу.

Рибалка здогадався, в чім річ, і вже повернув чорна в потрібному напрямку, а Ренцо, забачивши на дні друге весло, нахилився й схопив його.

— Спокійніше, спокійніше! — сказав хазяїн. Та коли він зауважив, як спритно юнак узявся за весло, то прибрав належної постави й докинув: — О, та ви, бачу, діло знаєте.

— Та трошки,— відповів Ренцо й узявся до справи з силою та хистом далеко не новачка. Ані на хвилю не перестаючи гребти, юнак усе ж часом з недовірою доглядав на берег, від якого вони відпливали, й переводив нетерплячий погляд на берег, до якого вони повернули. Йому було прикро, що туди годі добутися найкоротшим шляхом: течія в цьому місці була надто швидка, щоб перетнути річку прямо, тож човен, який плив напереріз течії, зносило вбік, і він рухався навскіс.

Як це бував за всіх дещо складних обставин, труднощі настають у загальних рисах, а вже потім, в міру здійснення задуму, вирізняються дрібниці. Тепер, коли, так би мовити, Адда вже лежала позаду, Ренцо почав сумніватися, чи саме тут проходить кордон, чи не доведеться, впоравшися з цією перешкодою, долати ще одну. Тим-то, звернувшись до рибалки й кивнувши головою в бік отієї білуватої плями, поміченої ним ще вночі й тоді ніби набагато чіткішої, він спитав:

— А онде оте поселення — не Бергамо?

— Місто Бергамо,— відповів рибалка.

— А той берег — уже бергамський?

— Земля Сан-Марко.

— Хай живе Сан-Марко! — вигукнув Ренцо. Рибалка промовчав.

Нарешті вони пристали до берега. Ренцо вистрибнув на берег, подякував подумки богові, а потім, уголос, човняреві: стромивши руку до кишені, він дістав звідти берлінгу,— що за наявних обставин було чималою для нього витратою,— й подав її доброму чоловікові; той, окинувши ще раз поглядом міланський берег і річку вгору і вниз за течією, простяг руку, взяв винагороду, сховав її, потім, стиснувши губи й приклавши до них вказівного пальця та супроводжуючи цей жест велемовним поглядом, сказав: «Щасти вам у дорозі!» — й поплив назад.

Щоб така швидка й мовчазна послужливість рибалки, виявлена незнайомцеві, не надто здивувала читача, ми повинні повідомити його, що цей чоловік звик частенько робити такі послуги на прохання контрабандистів чи бандитів, і то не стільки з любові до того непевного заробку, який йому подеколи перепадав, як через побоювання нажити собі ворогів серед цих людей. Він це робив щоразу, коли був певен, що його не побачать ні митники, ні поліцейські, ні нишпорки. Отак, не надаючи переваги одним перед іншими, він намагався догодити всім з тією безсторонністю, властивою кожному, хто змушений водитися з одними й зобов'язаний звітуватися перед іншими.

Ренцо на хвильку спинився, щоб глянути на протилежний берег — землю, яка ще так недавно горіла в нього під ногами. «Ох, нарешті я справді вибрався звідти»,— була його перша думка. «Залишайся там, клята країно»,— була його друга думка, його прощання з батьківщиною. А третя думка полинула до тих, кого він покинув у тій країні. Тоді він схрестив руки на грудях, зітхнув, поглянув на воду, що текла в нього біля ніг, і подумав: «А вона ж тече й під нашим мостом!» Так, уживши загальну назву замість власного імені, називав він, за звичаєм свого села, міст в Лекко. «О підлий світ! Та годі! На все воля божа!»

Він облишив ці сумні думки і рушив уперед, не гублячи з очей білуватої плями на гірському схилі, доки йому не трапиться хтось, хто зможе показати вірну дорогу. І треба було бачити, як невимушено підходив він до перехожого і без усяких викрутасів прямо називав селище, де жив його двоюрідний брат. Від першого стрічного, до кого він звернувся, Ренцо дізнався, що йому залишилося пройти ще миль з дев'ять.

Невесела це була мандрівка. Не кажучи вже про те, що Ренцо був пригнічений своїм горем, йому щоразу потрапляли на очі сумні ознаки того, що в краях, куди лежав його шлях, він зустріне ту саму нужду, яку залишив на батьківщині. Дорогою, а надто по селах і містечках, він усюди зустрічав жебраків. Це не були справжні жебраки, їхню бідність зраджував скорше вигляд, аніж одежа. То були селяни, горці, ремісники, іноді цілими родинами; довкола лунав змішаний гул голосів, благання, скарги, дитячий плач. Це видовище, викликаючи співчуття й жалість, спонукало юнака до роздумів і про свою власну долю.

«Хто знає,— розмірковував він,— чи вдасться мені влаштуватися? Чи знайдеться робота, як у минулі роки? Ну, та гаразд. Бортоло прихильний до мене, він хороший хлопець, заробив грошенят, кликав мене стільки разів,— він мене не кине. А потім, саме провидіння допомагало мені досі. Воно мені допоможе й надалі».

Тим часом голод, уже якийсь час даючися взнаки, посилювався з кожною пройденою милею. І хоча Ренцо, відчуваючи його, прикинув, що, певно, можна було б без великої вади потерпіти останні дві-три милі, проте, з другого боку, він подумав, що не дуже зручно з'являтися до Бортоло мов той жебрак і з порога заявляти йому: «Дай-но мені чогось попоїсти». Він витяг із кишені весь свій статок, перебрав його на долоні й перелічив. Не бозна-яка для цього потрібна була арифметика, але на раз попоїсти було досить. І він зайшов до шинку трохи підживитися. І справді, коли він розрахувався, у нього залишилось іще кілька сольдо.

Виходячи, він помітив біля самісіньких дверей,— і був мало не перечепився,— двох жінок, які майже лежали на землі. Одна була досить літня, друга молодша, з немовлям на руках, яке, марно посмоктавши обидві груді, розпачливо кричало. Смертельна блідість вкривала їхні обличчя, а поряд стояв чоловік, на виду і в постаті якого ще відчувались рештки колишньої сили, знекровлений і виснажений тривалим недоїданням. Усі троє простягли руки юнакові, що твердим кроком бадьоро виходив з шинку. Ніхто з них не мовив і слова. Та яке благання могло бути сильніше?

101

Близько п'ятої години ранку.