Заручені

В цій тяжкій боротьбі з собою та з іншими і минуло її дитинство: вона вступила в той критичний вік, коли в душу вливається ніби таємнича сила, яка підносить, скрашує, зміцнює всі прагнення, всі мрії людини, а подеколи навіть переінакшує їх або ж скеровує в непередбаченому напрямку. Раніше Гертруда в мріях про майбутнє особливо яскраво змальовувала собі багатий блиск і пишноту; а тепер щось зворушливе й ніжне, досі огортавши душу дівчини тільки легким серпанком, почало розростатися й заполонило всі її мрії. В найпотаємнішому закутку її свідомості виникло ніби якесь чудове пристановище: сюди втікала вона від довколишньої дійсності, тут надавала місце тим химерним образам, що виринали з неясних спогадів дитинства, з тієї дещиці, яку вона встигла побачити в світі, і з того, про що вона дізналася з розмов із подругами. Вона зжилася з цими образами, розмовляла з ними, відповідала собі від їхнього імені, віддавала накази й приймала всілякі вияви поваги. Іноді думки про релігію порушували ці блискучі й такі стомливі видіння. Але релігія, в тій формі, в якій її підносили нашій бідолашці і в якій вона її сприймала, не усувала гордощів, а навпаки, скорше освячувала їх як засіб для досягнення земного щастя. Позбавлена в такий спосіб своєї сутності, це була не релігія, а привид, подібний до інших. Коли цей привид виступав наперед і підкоряв собі мрії Гертруди, то ця нещасливиця, зборювана безпричинним страхом і неясним усвідомлення свого обов'язку, уявляла собі, що її відраза до монастиря і боротьба проти вмовлянь своїх батьків щодо вибору покликання — гріховні, й давала собі обіцянку спокутувати цей гріх, добровільно зачинившись у монастирі.

Згідно з тодішнім законом, дівчину не можна було постригти в черниці, доки вона не пройде випробування з боку духівника, іменованого вікарієм черниць, або когось іншого, уповноваженого на це, щоб не залишалося сумніву в тому, що вона йде на це доброхіть. Це випробування могло відбутися не раніше, як через рік після того, як вона письмово викладе вікарієві своє прохання. Черниці підступно почали домагатися, щоб Гертруда назавжди зв'язала себе, не усвідомлюючи, що робить; вони скористалися з одної хвилі розкаяння, про які ми говорили, щоб примусити її переписати й підписати таке прохання. А щоб було легше схилити її до цього, вони не проминули сказати їй і неодноразово повторювали, що це, мовляв, зрештою, тільки звичайна формальність, яка не має ніякого значення (і це було справді так) без подальших кроків, що повністю залежать тільки від неї самої. Однак не встигло ще Гертрудине прохання дійти за призначенням, як вона вже пожалкувала, що підписала його. Потому стала каятися в своєму відступництві, пробуваючи цілі дні й місяці в безперестанній зміні суперечливих настроїв. Довгий час вона приховувала це від подруг, то остерігаючись, що вони не схвалять її доброго наміру, то соромлячись признатися в своїй слабодухості. Зрештою перемогло бажання полегшити душу, дістати в подруг пораду й підтримку.

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі — річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,— усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,— думала вона,— тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».

Однак, як часто буває з подібними припущеннями, не сталося ні того, ні того. Дні минали, але ні батько, ні інші нічого не казали ні про подане нею прохання, ні про відмову від нього, і не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи — чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,— але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.