Заручені

Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:

— Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,— провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,— зрештою, хіба ми не брати й сестри?

Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.

«Велика дивачка ця синьйора! — думав він дорогою.— Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».

Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.

Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,— неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з певністю не говорить: вона лише дає на здогад, що він прирікав на чернече життя молодших дітей обох статей, щоб залишити весь статок своєму первісткові, призначеному продовжувати рід, тобто понароджувати дітей, мучитись самому й мучити їх у такий самий спосіб.

Наша нещасливиця була ще в череві матері, коли її долю було вирішено безповоротно. Залишалося тільки дізнатися — буде то чернець чи черниця, для чого була потрібна не згода дитини, а тільки поява її на світ. Коли народилась дівчинка, князь, її батько, бажаючи дати їй ім'я, яке безпосередньо викликало б думку про монастир і яке носила свята знатного походження, назвав її Гертрудою. Першими її іграшками були ляльки, вбрані черницями, потім — маленькі зображення святих, так само в чернечому вбранні. Ці подарунки завжди супроводжувались довгими напученнями берегти їх як коштовність і риторичним запитанням: «Адже ж гарно, еге?» Коли князь, княгиня або княжа — єдиний із хлопчиків, виховуваний удома,— хотіли похвалити квітучий вигляд дівчинки, вони ніби не знаходили для цього інших слів, крім: «Шо за мати абатиса!» Однак ніхто ніколи не казав прямо: «Ти повинна стати черницею». Це була сама собою зрозуміла думка; її зачіпали побіжно, при всякій розмові щодо майбутнього дівчинки. Якщо Гертруда часом дозволяла собі який-не-будь зухвалий і визивний вчинок, до чого вона за своєю вдачею була досить схильна, їй казали: «Ти — дівчинка, тобі не личить поводитися так; от коли станеш матір'ю абатисою, тоді й перевертатимеш усе догори дном». А подеколи князь, вичитуючи дочці за надто вільне й невимушене поводження, над яким вона не задумувалася, казав їй: «Ох-ох! Дівчинці твого звання не слід поводити себе так; якщо ти хочеш, щоб у свій час тобі виказували належну повагу, учись замолоду володіти собою: пам'ятай, що в монастирі ти у всьому повинна бути першою — адже знатна кров повинна виявляти себе всюди».

Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,— ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,— а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.

Так, мабуть, усе б і йшло, якби в Гертруди не було в цьому монастирі ровесниць. Але серед її подруг по вихованню знайшлося кілька таких, які знали, що мають вийти заміж. Вихована на думках про свою вищість, з гордістю говорячи про свою майбутню роль абатиси, начальниці монастиря, Гертруда будь-що хотіла стати предметом заздрощів для інших, однак з подивом і прикрістю зауважила, що декотрі з дівчаток анітрохи їй не заздрили.

Картинам величної, але обмеженої й холодної вищості, якою тішиться абатиса в монастирі, вони протиставляли розмаїті й звабливі описи весіль, проханих обідів, бенкетів,— як казали тоді,— веселого життя в маєтках, описи блискучих туалетів та екіпажів. Ці розповіді хвилювали Гертруду, як великий кошик щойно зірваних квітів хвилює рій бджіл: у голові їй шуміло, мозок гарячково працював. Батьки та вихователі старанно розвивали в ній вроджене марнославство, прагнучи змусити її полюбити монастир; та коли ця пристрасть знайшла собі застосування в уявленнях, ближчих вдачі дівчинки, то вона потяглася до них із захопленням, набагато жвавішим і безпосереднішим.

Шоб не здаватися гіршою від своїх подруг і водночас втішатися своєю новою пристрастю, вона відповідала подругам, що, мовляв, ніхто не має права постригти її без її згоди на те; адже й вона може взяти шлюб, оселитися в палаці, жити світським життям, і то навіть більше, ніж вони, і вона, мовляв, може зробити це, досить їй тільки захотіти, а вона зовсім не проти; і, зрештою, вона просто-таки хоче цього,— та й справді, у неї з'явилося таке бажання. Думка про те, що бути чи не бути черницею залежить від її згоди, думка, доти причаєна десь у далекому закутку її свідомості, нині розгорнулася й проявилася в усій своїй повноті. Гертруда щохвилини прикликала її на поміч, щоб спокійніше втішатися образами звабливого майбутнього. Проте за цією думкою завжди з'являлася друга: відмовити передусім треба було князю-батькові, який давно вже був упевнений, що дочка пострижеться в черниці; через цю думку душа дівчини була дуже далека від тієї певності, яка бриніла в її словах. Тоді вона починала порівнювати себе з подругами, чия впевненість була дещо іншою, і почувала до них ті гострі заздрощі, які вона спершу сама хотіла навіяти їм. Заздрячи, вона ненавиділа їх, часом її ненависть виливалася в образах, у різких вихватках, у в'їдливих словах, а часом спільність нахилів і надій присипляла цю ненависть, поступаючись місцем нестійкому миттєвому взаєморозумінню. Інколи, бажаючи втішитися бодай чимсь справжнім, непідробним, Гертруда знаходила вдоволення в тих перевагах, якими користувалася, й давала відчути свою вищість іншим. А інколи, не маючи більше сили терпіти в самотині тягар сумнівів і нездійсненних бажань, вона йшла до подруг, шукаючи в них співчуття, поради, підтримки.