Заручені

За кілька хвилин прочинилось віконце, з якого виткнулася голова старої, придивляючись, хто б це міг бути. Переляканий вигляд її обличчя ніби запитував: «Монатті? Волоцюги? Комісари? Мазальники? Чорти?»

— Найласкавіша синьйоро,— дивлячись на неї, промовив Ренцо не дуже впевненим голосом,— чи не живе тут сільська дівчина, на ймення Лючія?

— Її тут уже немає, йдіть собі,— відповіла жінка, збираючись зачинити вікно.

— Одну хвилинку, на бога. Невже її тут уже немає? То де ж вона?

— У лазареті,— і жінка знов почала зачиняти вікно.

— Зачекайте хвилинку, ради всього святого! У неї чума?

— Авжеж. Подумаєш, що ж тут дивного? Ідіть собі.

— Який-бо я нещасний! Постривайте! Вона тяжко хвора? І давно?

Але тим часом вікцо захряпнулося по-справжньому.

— Найласкавіша синьйоро, на бога, одне тільки слово! В ім'я ваших загиблих близьких! Адже я вас ні про що більше не питаю. Послухайте лишень!

Та всі його благання залишились голосом волаючого в пустелі.

Вражений такою смутною звісткою й розлютований таким обходженням, Ренцо знову схопився за молоток; спираючись рукою на двері, він стискав і крутив його, нарешті підняв, щоб з горя постукати ще раз, але так і завмер, тримаючи його в повітрі. В такому збудженому стані він обернувся подивитися, чи поблизу немає якого-небудь сусіда,— можливо, від нього вдалося б почути точніші відомості, яку-небудь вказівку або натяк. Та першою і єдиною людиною, що її він побачив кроків за двадцять від себе, виявилась іще одна стара жінка. Її обличчя виказувало жах, ненависть, нетерплячку й злість, очі якось дивно блукали, вони водночас дивилися і на Ренцо, і кудись удалину. Рот їй був широко розкритий, здавалося, вона ось-ось закричить на все горло, але воднораз жінка ніби затамувала дух. Вона рвучко випростувала вгору свої сухорляві руки, то розчепірюючи, то стискаючи поморщені, схожі на пазурі, пальці, немов збираючись схопити щось. З усього було видно, що їй хотілося згукати народ, але так, щоб незнайомець цього, не помітив. Коли їхні погляди зустрілися, вона, зробившись іще огиднішою, задрижала, ніби спіймана на місці злочину.

— Що за чортівня,— почав був Ренцо, і собі підносячи руку в бік жінки, але та, згубивши надію, заскочити його зненацька, випустила крик, який доти стримувала.

— Мазальник! Тримай його, тримай мазальника!

— Хто? Я? Ох ти ж, відьма клята! Ти замовкнеш чи ні! — закричав Ренцо й підскочив до неї, щоб налякати й змусити замовкнути.

Але він одразу зметикував, що, мабуть, насамперед треба подумати про себе. На пронизливий вереск старої звідусіль стали, збігатися люди, щоправда, не так багато, як це бувало в подібних випадках місяців три тому, та все ж їх було більше ніж досить, щоб на свій розсуд учинити розправу над однією людиною. Тієї ж миті знову розчинилося вікно, й нещодавня грубіянка, цього разу зовсім вихилившись назовні, також заходилася горлати:

— Хапайте його, хапайте! Певно, він із отих негідників, які вештаються всюди й мажуть двері добрим людям!

Ренцо не став довго розмірковувати: він одразу збагнув, що краще втекти від розлюченої юрби, аніж порозумітися з нею. Зиркнув праворуч, ліворуч, прикинув, де найменше народу, й шмигнув у той бік. Відштовхнувши когось, він звалив першого, який перегородив йому шлях, дужим ударом у груди відкинув кроків на вісім другого, що підбіг йому навстріч, і щодуху помчав геть, розмахуючи своїм вузлуватим кулаком, погрожуючи всякому, хто б надумав стати впоперек дороги. Попереду вулиця була порожня, але за спиною він чув загрозливий тупіт і ще грізніші розпачливі вигуки: «Тримайте, тримайте його! Тримайте мазальника!» Ренцо не знав, коли його переслідувачі відстануть, не бачив, де можна було б від них сховатися. Гнів його перейшов в шаленство, тривогу заступив розпач. В очах потьмарилося, він схопився за ніж, висмикнув його з піхов, спинився й обернувся — його обличчя було таке зле та люте, яким не бувало жодного разу в житті. Випроставши руку і потрясаючи в повітрі блискотливим лезом, він закричав:

— У кого стане духу, хай виходить уперед, мерзотник! Я його ось цим так мазну, що довго пам'ятатиме!

Але з подивом і неясним почуттям деякого заспокоєння він побачив, що його переслідувачі вже спинилися й нерішуче тупцяють на місці, горлаючи далі, розмахуючи руками в повітрі, наче біснуваті, й роблячи якісь знаки, мабуть, людям позаду нього. Ренцо озирнувся й побачив воза, що під'їжджав (за хвилину до цього від хвилювання він не помітив його), ба навіть цілу валку похоронних возів з їхнім звичним супроводом. А позаду, на деякій відстані від них, виднів іще один гурт людей, яким, певно, теж хотілося накинутись на мазальника, щоб розправитися з ним, але їм заважала, все та сама перешкода. Опинившись між двох вогнів, Ренцо вмить зміркував: саме те, що лякало їх, змогло б прислужитися йому для порятунку. Він подумав, що коли це так, то немає чого гидувати: вклавши ножа в піхви, він відскочив убік і кинувся бігти просто до возів. Минувши першого, він помітив на другому багато вільного місця. Примірившись, Ренцо стрибнув і опинився на возі, твердо стоячи на правій нозі, дриґаючи в повітрі лівою, з піднятими догори руками.

— Молодець! Молодець! — в один голос гукнули монатті, з яких одні супроводили валку пішки, інші сиділи на возах, а ще інші (коли вже не приховувати найжахливішого й розповідати все, як воно було) — просто на трупах, по черзі пригощаючись із великої сулії.— Ну й молодець! Чиста робота!

— Ти прийшов шукати захисту в монатті? Вважай, що ти в церкві,— мовив один із двох, що сиділи на возі, куди забрався Ренцо.

Більшість переслідувачів при наближенні валки покидалися геть і повтікали, не перестаючи кричати: «Тримайте, тримайте мазальника!» Інші відступали повільніше, щокрок зупиняючись, і, повертаючи до Ренцо розлючені обличчя, погрозливо вимахували руками. А він відповідав їм з воза, потрясаючи в повітрі кулаками.

— Постривайте, ось я вам зараз покажу,— мовив один монатті. Зірвавши з якогось трупа брудний клапоть, він нашвидкуруч зав'язав його вузлом і, вхопивши за один кінець та піднявши мов пращу, прицілився в цих упертих переслідувачів. А тоді, вдавши, ніби збирається метнути в них ганчірку, закричав:— Ось вам, негідники!

Після цього погрозливого поруху всі переслідувачі кинулись урозтіч, і Ренцо побачив тільки спини та п'яти, що замелькали в повітрі, ніби киянки на сукновальні.

Серед монатті залунав переможний крик, вибух бурхливого реготу та протягле тюкання навздогін утікачам.

— Отак! Бачиш, як ми вміємо заступатися за добрих людей,— мовив, звертаючись до Ренцо, монатті, що розігнав юрбу.— Кожен з нас вартий сотні цих боягузів.

— І то правда, адже я, можна сказати, зобов'язаний вам своїм життям,— відповів Ренцо.— Дякую вам від щирого серця.

— За що? — спитав монатті.— Ти на це заслуговуєш: відразу видно, хороший хлопець. І добре робиш, що мажеш цю наволоч. Маж їх, нищ до решти. Вони тільки тоді чогось варті, коли поздихають. А то вони онде у винагороду за життя, яким ми живемо, лише кленуть нас та кажуть, що всіх перевішають, тільки-но скінчиться моровиця. Але ні, всім їм буде капець раніше, ніж чумі. А виживуть самі тільки монатті. Радітимемо й пиячитимемо на весь Мілан.

— Хай живе чума, смерть черні! — вигукнув другий і, виголосивши такий чудовий тост, приклався до сулії, тримаючи її обіруч; підстрибуючи на вибоях, він добряче сьорбнув, а тоді простягнув сулію Ренцо, мовивши: — Випий-но за наше здоров'я.

— Бажаю його вам усім від щирого серця,— відповів Ренцо,— але мені не хочеться пити, та й немаю бажання пиячити в такий час.

— Ти, видно, добряче налякався,— мовив монатті,— хоч наче і простий хлопчина. Не з твоїм обличчям бути мазальником.

— Всяк ухитряється, як уміє,— вкинув другий.

— А дай-но мені,— озвався один з тих, що йшли пішки поряд з возом,— я теж хочу сьорбнути ще раз за здоров'я її господаря, який потрапив сюди, до оцієї чудової компанії... онде, саме в отому розкішному екіпажі.