Заручені

Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,— а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,— утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.

Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.

Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші — без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою — різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.

Вибравшись на вулицю, Ренцо наддав ходи, намагаючись не зважати на перешкоди, хіба що тільки в разі необхідності, коли мав обходити їх. Та враз йому в очі впало щось незвичайне, що викликало співчуття, і то таке співчуття, яке змушувало спинити на ньому погляд, тож Ренцо мимоволі затримався.

На поріг одних дверей вийшла, прямуючи до сумного кортежу, жінка, чия зовнішність свідчила про пізню, але ще не минулу пору молодості. На її обличчі крізь серпанок смутку й горя проглядали сліди краси, не знищеної тяжким стражданням і смертельною тугою, тієї краси, млосної й водночас величної, яку мають люди ломбардської крові. Хода її була стомлена, але не стареча, на очах не блищали сльози, проте було видно, що вона пролила їх чимало; в її стражданні видніла якась лагідність і затаєність, виказуючи душу, цілком свідому свого горя й готову перетерпіти його. Та не тільки сам її вигляд, серед цього моря скорботи, викликав особливий жаль до неї й воскрешав це почуття, на той час давно погасле в потомлених серцях. Вона несла в своїх обіймах мертву дівчинку років дев'яти, ошатно вбрану, з волоссям, розчісаним на проділь, у білосніжній одежі, неначе ці руки причепурили її до свята, вже давно обіцяного й тепер одержаного нею, як нагороду. І дівчинка не лежала в неї на руках, а сиділа, прихилившись до материних грудей, мов жива; лише біла, ніби воскова ручка, важка й безживна, звисала збоку, і голова лежала на материному плечі в заціпенінні більшому, ніж сон. Про те, що то була мати, крім схожості, ясно промовляло обличчя тієї з них, котра ще була здатна щось відчувати.

Мерзенний монатті підійшов, щоб узяти з рук жінки дівчинку, однак з виглядом якоїсь незвичної для нього шанобливості, з мимовільним ваганням. Але вона, відступивши назад, не виявляючи ні обурення, ні презирства, сказала:

— Ні, заждіть, поки що не чіпайте її. Я сама хочу покласти її на воза. Нате ось, візьміть.— Мовлячи це, вона розтулила руку, показуючи гаманець, і кинула його в підставлену руку монатті. А відтак провадила далі: — Обіцяйте мені не знімати з неї жодної ниточки і не дозволити, щоб інші посміли зробити це. Закопайте її в землю так, як вона є.

Монатті притис руку до грудей, потому квапливо, можна сказати, шанобливо, скорше через незнайоме йому почуття, яке ніби скорило його, аніж через несподівану винагороду, кинувся звільняти на возі місце для маленької небіжчиці. Поцілувавши дочку в чоло, мати поклала її туди, наче на постіль, поправила її, прикрила білим покривалом і мовила останні слова:

— Прощавай, Чечіліє, спочивай в мирі! Сьогодні ввечері прийдемо й ми, щоб уже ніколи не розлучатися. А поки що — молись за нас, а я молитимусь за тебе й за інших.— Потім, повернувшись до монатті, вона сказала:— Надвечір, коли проїжджатимете мимо, підніметесь нагору забрати мене — і не саму.

Мовивши це, вона повернулася до будинку і десь за хвилину з'явилась у вікні, тримаючи в обіймах другу дівчинку, трохи меншу, ще живу, але вже з печаттю смерті на обличчі. Жінка стояла і, здригаючись, дивилась на цей негідний похорон своєї старшої дочки, поки віз рушив з місця і вона могла його бачити. Потім жінка зникла. Та й що залишалось їй робити, як не вкласти в постіль свою єдину ще живу дитину й самій лягти поряд, щоб померти вкупі? Отак під ударом коси, яка стинає на луці всі трави, уже пишно розквітла на стеблі квітка падає разом з іще ледь розкритим пуп'янком.

— О господи! — вигукнув Ренцо.— Зглянься на неї, прийми до себе і її, і маля. О, скільки вони страждали, скільки страждали!

Отямившись від цього незвичайного потрясіння й намагаючись знову пригадати свій шлях, щоб вирішити, в який бік йому податися першою вулицею, праворуч чи ліворуч, він раптом зачув звідти новий незрозумілий шум — владні окрики упереміш із глухим стогоном, жіночим плачем і дитячим вереском.

Ренцо рушив далі зі звичним сумним і неясним сподіванням в душі. Діставшися до перехрестя, він побачив з одного боку безладний натовп, що рухався назустріч, і спинився, щоб пропустити його. То були хворі, яких вели до лазарету. Одні, грубо підштовхувані, даремно намагались опиратися, вигукуючи, що хочуть померти в своїй постелі, й відповідаючи марними прокльонами на лайку та окрики монатті з супроводу. Інші йшли мовчки, не виявляючи ні скорботи, ані будь-якого іншого почуття, наче побожеволівши. Жінки з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.

Під час цього сумного й зворушливого видовища одна думка непокоїла й безперестань хвилювала нашого подорожнього. Адже будинок, що його Ренцо шукав, мав стояти десь поблизу, і хто знає, може, саме в цьому натовпі... Та коли вся юрба пройшла мимо і сумнів розвіявся, Ренцо звернувся до монатті, який ішов позаду, й спитав його про вулицю та про будинок дона Ферранте. «Забирайся к бісу, телепню!» — пролунало у відповідь. Ренцо й не подумав відповісти на це, як належало б, але, помітивши за два-три кроки комісара, що завершував процесію і мав трохи більш людський вигляд, звернувся до нього з тим самим запитанням. Цей, показавши палицею туди, звідки йшов сам, відповів: «Перша вулиця праворуч, останній великий будинок ліворуч».

З новою й ще більшою тривогою в душі юнак попрямував у вказаному напрямку. Невдовзі він опинився на тій вулиці й відразу побачив будинок серед інших, набагато нижчих і бідніших. Ренцо підійшов до замкнутого парадного входу, взявся рукою за дверний молоток і потримав його якийсь час у висячому положенні, неначе вагаючись перед урною, перш ніж вийняти квиточок, де написано «життя» або «смерть». Нарешті він підняв молоток, і пролунав рішучий стукіт.