Заручені

— Що ви скажете про таке лихо, синьйоре курато? — спитав кравець.— Неначе читаєш про нашестя сарацинів на Францію[151].

— Що ж я можу сказати? Видно, й це мало впасти нам на голову!

— І все ж ви вибрали собі надійне пристановище,— провадив далі господар,— хто туди зважиться полізти? І товариство там знайдете. Я чув, що там переховується вже чимало народу й щогодини прибувають усе нові втікачі.

— Хочу сподіватися,— мовив дон Абондіо,— що нас там радо приймуть. Я знаю цього чудового синьйора. Якось мені випала честь бути в його товаристві, він був тоді надзвичайно люб'язний.

— А мені,— сказала Аньєзе,— він звелів через найсвітлішого монсиньйора переказати, щоб у разі якоїсь потреби я зверталась просто до нього.

— Яке велике, чудесне навернення! — вигукнув дон Абондіо.— І як стійко він тримається, чи не так? Дуже стійко.

Кравець почав розводитися про святе життя Безіменного, про те, як той — бич для всього околу — раптово зробився для всіх прикладом і благодійником.

— А де ж усі ті, кого він тримав при собі... уся його челядь? — спитав дон Абондіо, який не раз уже чув дещо про це, але все ще не міг остаточно заспокоїтись.

— Більшість відпущено,— відповів кравець.— а ті, що при ньому, геть змінились, і то як! Одно слово, цей замок зробився просто Фіваїдою[152],— адже ви знаєте про ці речі.

Потім господар завів з Аньєзе розмову про кардинала.

— Великий чоловік! — мовив він.— Великий чоловік! Шкода, що він був у нас поспіхом, мені навіть не випало вшанувати його як слід. Як би мені хотілося побесідувати з ним іще раз, у спокійніших умовах!

Коли встали з-за столу, кравець показав усім малюнок із зображенням кардинала, що його він прибив до дверної стулки на знак своєї поваги до високої особи, а також щоб мати змогу похвалитися перед усяким, хто трапиться, що кардинал на малюнку не схожий на себе, і що йому, мовляв, випало бачити кардинала особисто, зовсім близько, просто ось в оцій кімнаті.

— То це вони що, отаким його й хотіли намалювати? — спитала Аньєзе.— Одежею він схожий, а...

— Правда, не схожий? — підхопив кравець.— І я завжди кажу те саме: адже нас обдурити годі, чи не так? Ну та гаразд, тут хоч його ім'я написано — все ж пам'ять.

Дон Абондіо поспішав. Кравець узявся знайти воза, щоб підвезти їх аж до підніжжя гори, на якій стояв замок. Він відразу вирушив на пошуки, невдовзі повернувся й сказав, що віз їде. А тоді запропонував донові Абондіо:

— Синьйоре курато, якщо зволите взяти з собою туди нагору яку-небудь книжечку, щоб побавити час, то я, хоч і бідний, але можу прислужитися вам,— адже я трохи читаю задля розваги. Твори, звичайно, не на ваш смак, книжки в мене народною мовою, та все ж...

— Дякую, дякую,— відповів дон Абойдіо,— нині такі часи, що голови ледве вистачає, щоб упоратися з найнеобхіднішим.

Поки відбувався обмін чемностями, прощальними словами, побажаннями щасливої дороги, запрошеннями та обіцянками заїхати дорогою назад, віз підкотив до воріт. В нього поставили кошики, потім повсідалися їздці, а тоді вирушили з дещо більшими вигодами й душевним спокоєм у другу половину своєї подорожі.

Кравець сказав донові Абондіо істинну правду про Безіменного. Дійсно, від того дня, як ми з ним розпрощались, він безперестану робив далі те, що поставив собі тоді за мету, а саме: виправляв учинене ним зло, шукав миру з усіма, допомагав бідним, одно слово, постійно чинив добро, де тільки можливо.

Сміливість, якою він славився в минулі часи, нападаючи сам або захищаючись, нині виявлялася в тому, що він не робив ні того, ні іншого. Ходив завжди один, беззбройний, готовий прийняти будь-який удар за ту силу-силенну лиходійств, які вчинив, упевнений в тому, що вдаватися до сили, захищаючи того, хто заборгував стільком людям, було б рівноцінно новому лиходійству; він був певен, що всяке зло, вчинене йому, було б образою бога, але справедливою відплатою йому самому. А карати за образу він має менше права, ніж хто інший.

Незважаючи на все те, він був захищений нітрохи не менше, аніж за того часу, коли задля своєї безпеки тримав при собі таку силу озброєних людей, не рахуючи себе самого. Пам'ять про його колишню жорстокість і нинішня очевидна для всіх сумирність начебто мали б: перша — викликати постійне бажання помсти, друга — робити цю помсту такою легкоздійсненною, а тим часом вони, навпаки, відганяли всяку думку про помсту й вселяли захват, що й правив йому за головний засіб захисту. Адже це був той самий чоловік, якого ніхто не зміг упокорити і який упокорив сам себе. Притаєні кривди, в минулому розпалювані його зневагою до людей і страхом перед ним, розвіялися перед упокореним виглядом Безіменного. Покривджені подіставали, всупереч усяким сподіванням і без жодного ризику, таке вдоволення, якого не змогли б дістати навіть від найуспішнішої відплати, а саме: вдоволення бачити такого чоловіка, коли він розкаявся в своїх гріхах і, так би мовити, поділяв їхнє власне обурення. Багато хто, таївши в серці впродовж багатьох років гірке й болісне почуття свого безсилля перед Безіменним, знаючи всю неспроможність відплатити йому за яку-небудь велику кривду, — тепер, зустрівши його-віч-на-віч, беззбройного, з виглядом людини, яка не хоче чинити опору, відчували в собі єдине бажання — висловити йому свою повагу. В цьому добровільному приниженні увесь вигляд Безіменного, манера триматися набули всупереч його волі щось вищою мірою величне й благородне, бо ж більше, ніж доти, у його поводженні виявлялась цілковита зневага до небезпеки.

Навіть найбрутальніша й найскаженіша ненависть була ніби зв'язана й стримувалась загальним схилянням перед цим розкаяним і милосердним чоловіком, і те схиляння було таке велике, що нерідко він потрапляв у скрутне становище, бо мусив оборонятися від виявів цього почуття й пильнувати, щоб не виказати на виду й у вчинках свого каяття й щоб надто не принижуватися, аби не бути надто піднесеним. У церкві він вибрав собі найостанніше місце, і ніхто б не посмів сісти на нього, бо це було б рівноцінним захопленню почесної посади. Скривдити цього чоловіка або навіть поставитися до нього без належної поваги могло б здатися не так нахабством ї ницістю, як блюзнірством. Ці та й інші причини відвертали також від нього караючий меч правосуддя, гарантуючи йому і з цього боку безпеку, про яку він навіть не думав. Громадське становище Безіменного й родинні зв'язки, завжди використовувані для повного захисту, важили для нього саме тепер набагато більше, бо за його іменем, досі славетним своєю підлістю, уже закріпилася слава чоловіка взірцевої поведінки, слава навернення. Влада і знать висловлювали з цього приводу свою радість так само відверто, як і народ. Тож було б принаймні дивно виявити жорстокість щодо людини, яка стала предметом загального захоплення. До того ж власті, зайняті постійними і часто невдалими придушеннями давніх і нових бунтів, могли бути якоюсь мірою вдоволеними, нарешті позбувшися неприборканого й неспокійного бунтівника,— тим паче що це навернення принесло з собою таке переродження, яке власті не звикли бачити і навіть не наважувалися вимагати. Непокоїти святого навряд чи було б гарним засобом для того, щоб забути про сором за своє колишнє невміння напоумити злочинця, а покара задля прикладу, в разі її застосування, призвела б тільки до того, що остаточно відбила б у таких, як він, бажання стати на шлях істинний. Можливо також, що роль, яку зіграв у цьому наверненні кардинал Федеріго, і його ім'я, зв'язане з іменем наверненого, правили для останнього ніби за священний щит. Та й за тогочасних обставин і понять, при тих своєрідних взаємних стосунках духовної й світської влади (а священики та вельможі часто бували на ножах між собою, ніколи, однак, не прагнучи до взаємознищення, навпаки, постійно чергуючи ворожі дії з актами взаємовизнання й свідченнями поваги, крокуючи часто навіть укупі до загальної мети, а втім, ніколи не укладаючи миру), отож за тогочасних обставин і понять до певної міри могло здаватися, що примирення з духовною владою несло з собою забуття, навіть повне прощення гріхів владою світською, оскільки перша самотужки домоглася бажаного для обох.

151

Тобто вторгнення арабів у Францію з Іспанії у VIII ст., яке було відбите Карлом Мартеллом (битва під Пуатьє, 732 p.).

152

Фіваїда — область у Єгипті, улюблене місце християнських самітників.