Заручені

— Що ви на це скажете, Перпетує? — спитав дон Абондіо.

— Скажу, що це просто навіяно згори і що нема чого гаяти часу, а треба втікати щодуху.

— А потім...

— А потім... потім, коли потрапимо туди, то будемо дуже раді. Тепер у цього синьйора — і це відомо всім — тільки й на думці, щоб допомагати ближньому. Та він і сам буде дуже радий прихистити нас. Туди, під самісінький кордон та ще на таку височінь, не заберуться, звичайно, ніякі солдати. І знов-таки, там знайдеться й дещо на зуб, бо ж у горах, тільки-но кінчаться оці дари божі,— промовляючи це, вона заходилася класти харчі в кошик, поверх білизни,— нам буде нелегко.

— Навернувся... то він справді навернувся, еге?

— То як же ще можна сумніватися в тому, що всім відомо та й ви бачили на власні очі?

— А чи ми не ліземо самі в клітку?

— Яка там клітка? З усіма оцими вашими страхами, ви, вже вибачте мені, ніколи нічого не вирішите. А ви, Аньєзе, молодець! Це ви чудово придумали.— Поставивши кошик на стіл, вона простромила руки в ремені і завдала його собі на плечі.

— А чи не можна,— спитав дон Абондіо,— знайти когось, хто пішов би з нами, щоб охороняти свого курато? Раптом нам трапиться якийсь розбійник, — а їх тут, на жаль, чимало,— яке пуття з вас обох?

— Знову щось вигадали, аби тільки час гаяти! — вигукнула Перпетуя.— Іти оце зараз шукати чоловіка, коли всяк тільки й думає про себе. Будьте сміливішим! Ходіть-но заберіть свого молитовника та капелюха — і гайда!

Дон Абондіо вийшов і незабаром повернувся з молитовником під пахвою, капелюхом на голові та ціпком у руці. Потім утікачі рушили через хвірточку, яка виходила на пяцетту[150]. Перпетуя замкнула будинок більше задля чистого сумління, аніж покладаючись на міцність замка та дверей, і поклала ключ до кишені. Проходячи повз церкву, дон Абондіо зиркнув на неї й процідив крізь зуби:

— Нехай народ її й охороняє, адже вона служить йому. Якщо люди бодай трохи люблять свою церкву, то вони про неї й потурбуються. А якщо ні, то це вже їхня справа.

Вони попростували через поля мовчки, кожний поринулий у свої думи, роззираючись на всі боки, а надто дон Абондіо — чи не з'явиться, бува, якась підозріла особа або щось надприродне. Ніхто не траплявся назустріч: люди або сиділи по будинках, охороняючи їх, складаючи та ховаючи свої пожитки, або йшли дорогами, що вели просто в гори.

Після зітхань і всіляких нерозбірливих вигуків дон Абондіо почав бурчати дужче, ніж доти. Він сердився на герцога Неверського, якому, мовляв, треба було сидіти у Франції й тішитись життям, виставляючи себе правителем, а він, бачте, наперекір усьому світові захотів стати герцогом Мантуанським; висловлював невдоволення королем, якому слід було б також подумати про інших: давши воді текти вниз — не наполягати на всяких дрібницях, адже він однаково залишиться королем, хоч би хто був герцогом Мантуанським, чи то Тіціо, чи Семпроніо. Та найбільше дон Абондіо був невдоволений губернатором: від того залежало вжити всіх заходів, щоб це лихо обминуло країну, а він онде, бачте, сам його сюди й накликав,— а все від бажання воювати. «Нехай би всі оті синьйори,— бурчав дон Абондіо,— побували тут, та подивилися, та скуштували, що воно за радість. Чуєте: їм, мовляв, є за що звітувати! А тим часом дістається тим, хто ні в чому не провинний». 

— Та годі вже, що ви стільки розводитеся про цих людей; адже не вони прийдуть вам на поміч,— говорила Перпетуя.— Усе це, пробачте, звичайна ваша балаканина, від якої немає ніякого пуття. Мене ось дужче непокоїть...

— Що саме?

Перпетуя за цей відтинок шляху вже встигла добре подумати про нашвидкуруч приховане добро й узялася картати себе, що те забула, а те погано приховала, тут лишила слід, який приверне увагу розбійників, а там...

— Нічого собі, — сказав дон Абондіо, який тепер був такий спокійний за своє життя, що вже міг тривожитись за своє майно,— нічого собі! Як же це ви так? Де ж була ваша голова?

— Що? — вигукнула Перпетуя, на мить зупинившись і беручись руками в боки, скільки це їй дозволяв кошик.— Що? Тепер ви дорікаєте, та ви ж самі забили мені баки замість допомогти мені, підбадьорити! Я, може, про ваше добро більше думала, ніж про своє, і хоч би одна душа мені допомогла, а то довелося бути воднораз і за Марфу, і за Магдалину. Коли що станеться, не моя в тім вина. Я зробила більше, ніж мені належало робити.

Аньєзе уривала ці перемовки, починаючи розповідати про свої нещастя. Їй було прикро не стільки через злигодні та всякі втрати, скільки через те, що пропала всяка надія в скорому часі знов обійняти Лючію. Адже, коли ви пам'ятаєте, їхня зустріч мала відбутися саме цієї осені; важко було навіть припустити, щоб у такі часи донна Прасседе виявила бажання приїхати сюди пожити в своєму маєтку, вона скорше втекла б звідси, як це робили інші землевласники.

Вигляд довколишньої місцевості ще дужче загострював думки Аньєзе та посилював її тугу. Розпрощавшися зі стежечками, вони вийшли на великий шлях, той самий, яким уже раз довелося їхати бідній жінці, коли вона, на такий короткий час, везла до себе свою дочку, перебувши з нею в будинку кравця. Вдалині вже мріло те село.

— Зайдімо поклонімося цим добрим людям,— сказала Аньєзе.

— А до речі, й перепочинемо трошки, бо мені цей кошик вже добряче набрид, та й під'їсти чогось не завадить,— сказала Перпетуя.

— З умовою — не гаяти часу, адже ми мандруємо не задля розваги,— озвався й собі дон Абондіо.

Їм були дуже раді, прийняли їх із розкритими обіймами. Ще б пак — адже вони нагадали про добру справу. «Чиніть добро якнайбільшій кількості людей,— зауважує з цього приводу наш автор,— і вам випадатиме частіше бачити обличчя, що радуватимуть вас».

Обіймаючи добру жінку, Аньєзе розридалася, що принесло їй деяке полегшення. Схлипуючи, вона відповідала на розпити господині та її чоловіка про Лючію.

— Там їй куди краще, ніж нам,— сказав дон Абондіо,— вона в Мілані, в безпеці, далеко від цієї чортівні.

— То ви вирішили втікати? Синьйор курато і все чесне товариство? — спитав кравець.

— Звичайно,— в один голос відповіли господар та його служниця.

— Дуже вам співчуваю.

— Ми прямуємо до замку ***,— сказав дон Абондіо.

— Це ви добре придумали: там безпечно, як у церкві.

— А тут не страшно? — спитав дон Абондіо.

— Ото я скажу так, синьйоре курато: ті гості навряд чи сюди припхаються. Слава богу, надто вже ми далеко від їхньої дороги. Хіба, може, якась випадкова вилазка, хай нас бог милує. Але, у всякому разі, час у нас є. Ось тільки спершу треба довідатися, що робиться в тих нещасливих селах, де вони поставали на постій.

Було вирішено спинитися тут, щоб трохи перепочити, а що був час обіду, то кравець сказав:

— Синьйори, прошу вас ушанувати мою скромну трапезу. Пригощайтеся на здоров'я, пропоную це вам від щирого серця.

Перпетуя заявила, що в неї є чим підживитися. Після недовгих взаємних церемоній вирішили, як ото кажуть, влаштувати складчину і пообідати гуртом.

Дітлахи з великою радістю повсідались біля Аньєзе, своєї давньої приятельки.

— Мерщій, мерщій,— звелів кравець одній із дівчаток (тій самій, яка колись носила їсти вдові Марії,— не знаю, чи пам'ятаєте ви цей випадок), — піди облущ із п'ятеро скороспілих каштанів, що лежать у кутку, й спечи їх.

— А ти,— звернувся він до одного з хлопчаків,— піди в город, трусни персикове дерево, щоб упало штук кілька, і принеси їх сюди, тільки гляди мені — не теє! А ти,— повернувся він до другого,— видерись-но на фігове дерево та нарви, які спіліші. Адже ви всі добре наважили руку на цій справі!

Сам він подався просвердлити барильце з вином, а дружина — дістати скатертину та серветки. Перпетуя повикладала свої харчі. Накрили на стіл. На найпочеснішому місці були серветка й фаянсова тарілка для дона Абондіо разом із прибором, прихопленим у кошик Перпетуєю. Сіли до столу й пообідали, якщо й не дуже весело, то все ж веселіше, ніж цього сподівався будь-хто з гостей того дня.

150

П'яцетта - невелика площа.