Під завісу

Гриць бачив Висловського на балконі. Помітив, як вийшла його сестра з кошиком у руці, як проштовхалася в автобус. Сидів і ні про що не думав — просто підставив обличчя теплим ранішнім сонячним променям, і йому було спокійно й затишно.

Автобус рушив, і Гриць зиркнув на годинника. Тепер слід почекати чверть години, принаймні хвилин десять, щоб директорова сестра випадково не повернулася.

Почав автоматично рахувати секунди. Серце калатало приспішено. Гриць відчув, як запашіли щоки. Він приклав до них холодні долоні й трохи остудив. Потім намацав пістолет у внутрішній кишені й рушив до директорового будинку.

Біля ґанку зупинився на мить, не те що злякався, просто роззирнувся увсібіч, хоч ноги чомусь обважніли. Ще секунда — і повернув би назад під рятівну прохолоду ясминових кущів, та опанував себе й ступив на ґанок. Рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Минула майже хвилина. Ніхто не відчиняв, і Грицеві нараз захотілося втекти. Відступив навіть від дверей, та згадав пронизливі очі людини з голим черепом і подзвонив ще раз. Мало не одразу почув за дверима швидкі кроки й переклав у ліву руку теку з паперами.

Клацнули замки, задзеленчав ланцюжок, і директор відчинив двері, знехтувавши сестриними порадами. Запитально втупився в юнака, що ніяково переступав з ноги на ногу, затиснувши під пахвою зав'язану шнурками дешевеньку картонну теку.

Висловський перебував у поганому настрої. Але юнак дивився на нього так прохально й збентежено, що він пом'якшав і запитав мало не доброзичливо:

— Ви в якій справі? Слухаю.

— Рацпропозиція в мене, — прохально мовив Гриць. — Хотів би з вами порадитись.

— У мене визначені години прийому, і ви могли дізнатися…

— Маю таку важливу справу, що чекати тиждень…

Директор подивився на Гриця з цікавістю. Відступив, пропускаючи до передпокою.

— Прошу, товаришу, — мовив зовсім доброзичливо. — Як ваше прізвище?

— Іванців. — Гриць не крився, бо все одно відступу не було.

— Прошу, товаришу Іванців.

Гриць відступив на крок, дивлячись, як директор, повернувшись до нього спиною, замикає двері. Інстинктивно потягнувся за пістолетом, та піджак був застебнутий, ліва рука зайнята текою, до того ж пальці чомусь тремтіли й ніяк не могли намацати ґудзик.

А Висловський уже впорався з замками й показував рукою на двері праворуч.

— Прошу вас, шановний товаришу, до кабінету.

Оці слова — «шановний товаришу», мовлені без жодного негативного підтексту, чомусь розізлили Гриця й додали йому рішучості.

Він переступив поріг кабінету впевнено, навіть урочисто, відчувши поміж лопатками приємний морозець, який виникає в хвилини найбільшого напруження.

— Що там у вас?

Гриць зблід і відступив — директор простягував руку і вказував на кишеню піджака, де лежав пістолет. І як він міг помітити його?

Грицеве обличчя видовжилось, вкрилося мертвотною блідістю, він випустив теку й пробелькотів, як хлопчина, що прошпетився:

— Нічого… Нічого в мене нема, і я прийшов…

— Не хвилюйтеся, мій юний друже. — Директор нахилився і взяв теку.

Лише тепер Гриць збагнув, що Висловський простягав руку до неї, а він злякався й ледь не провалив усю операцію.

— Подивимось, що ви пропонуєте. — Висловський обійшов стіл, розв'язуючи шнурки на теці. — Сідайте, юначе, — вказав на шкіряний фотель біля столу.

Гриць мимохіть посунувся до фотеля, але встиг збагнути, що займатиме найнезручнішу позицію: весь час сидітиме перед директором, а йому треба зайти ззаду, неодмінно ззаду, принаймні на кілька секунд.

— А можна мені, — зупинився напівдорозі, — на книжки глянути?

Висловський лагідно всміхнувся.

— Тут є на що подивитися! — мовив з гордістю. — А я поки що перегляну ваші пропозиції.

Гриць повернувся до стелажа, який височів за спиною директора. Краєчком ока спостерігав за Висловським. Той витягнув папери, почав роздивлятися креслення, низько нахилившись над столом.

Гриць подумав: а якщо директор зараз запитає в нього щось і він не зможе відповісти? Недавно він дізнався, що їхній бригадир придумав якесь пристосування до верстата, удав, що це дуже зацікавило його, і попросив креслення.

Розстебнув ґудзик піджака, ступив боком до столу, за спину директора.

Висловський вивчав креслення і, певно, зовсім забув про Гриця.

Іванців узяв із стелажа книжку, погортав її, відчуваючи, як калатає в нього серце. Поставив книжку на місце й ступив ще крок. Тепер залишалося ще два кроки чи навіть менше.

Вигодивши хвилю, Гриць посунувся ще трохи, намацав пістолет і почав витягати, але директор відірвався від креслень, озирнувся на нього.

— Цікава думка, — мовив з повагою, — і треба застосувати ваш пристрій.

Гриць дивився на Висловського збоку й не знав, що відповісти. Невже почне розпитувати? А лишилося тільки…

Висловський усміхнувся, і Грицеві здалося, підморгнув йому лукаво, та, мабуть, тільки здалося, бо повернувся до столу й знову заглибився в креслення.

Гриць обережно витягнув пістолет, підвів його і одразу натиснув на гашетку. Звук пострілу оглушив його, і він ледь не випустив зброю, однак устиг побачити, як куля пробила піджак на плечі директора. Висловський повільно повернувся до нього.

Гриць відступив і загородився від директора пістолетом, тримаючи його незручно обома руками перед грудьми.

— Що ви?.. — глухо запитав Висловський. Він дивився на Гриця знизу вгору, і той побачив у нього в очах біль і здивування.

— Я… я нічого… — Гриць притиснувся спиною до стелажа і нараз збагнув, що тепер відступати нема куди: підвів зброю і вистрелив просто в обличчя директора.

Висловський заточився і впав на стіл.

Гриць стояв і тупо дивився, як стікає кров з розтрощеного черепа на поліровану поверхню столу. Нарешті оговтався, засунув пістолет у кишеню, швидко зібрав креслення, стежачи, щоб не закров'янити їх, витягнув з-під тіла Висловського теку, поклав креслення й зав'язав шнурки. Робив це майже машинально, хоч був увесь час у напруженні й прислухався до найменшого шереху, наче щось могло загрожувати йому в порожньому будинку.

Чомусь навшпиньках пробіг до передпокою. Уже взявся за замок, та згадав, що забув залишити записку. Повернувся також навшпиньках, поклав на стіл записку так, щоб упадала одразу у вічі. Уже спокійно розгледівся, чи не залишив якихось слідів, і впевнено попрямував до виходу. Обережно відімкнув двері й вислизнув на ґанок. Замки клацнули за ним, і Гриць подивився, чи нема когось на вулиці.

Нікого…

Пробіг доріжкою до виходу, хвіртка не рипнула, і сонце вдарило йому у вічі. Голова одразу чомусь запаморочилась, і він ледь не впав, та одразу опанував себе й попрямував до паркової брами.

— Іванців! — почув раптом десь збоку. — Олесю!

Не зупинився і йшов зсутулившись: знав, сталося щось жахливе і тепер він пропав, але все-таки йшов не обертаючись, наче в парку був порятунок.

— Олесю! — гукнули ще раз зовсім близько.

Вже не можна було не зупинитися. Озирнувся і впізнав Клапчука. Посміхається й дає руку. Потиснув нехотя.

— Від Стефана Федоровича? — запитав Клапчук.

Проноза клятий, усе він знає, всюди пхає свого поганого носа. Проліз у комсорги цеху, капітал собі заробляє!

І все ж Гриць зробив спробу виплутатися.

— Якого Стефана Федоровича? — удав здивування.

— Нашого директора — Висловського.

— Хіба він тут живе? — Знав, що не викрутиться, але треба було щось казати. А може, зрештою, й минеться?

— У тому будиночку.

Усе… Тепер усе… А якщо й цього?.. Відчув холодну важкість зброї. Заманити кудись — і…

— Я в знайомого був… В особняку поруч… — брехав далі, хоча знав, що все це марно. — Виявляється, директор поруч мешкає…

— А я до Стефана Федоровича. — Клапчук махнув портфелем і додав значливо: — Він просив матеріали для доповіді.

— Для чого ж удома директора турбувати?

— А він сам наказав прийти.

Гриць по-змовницькому підморгнув Клапчукові.