Під завісу

— Що робив після загибелі дядька, нехай земля буде йому пухом? Славний був вояк, і в нашій організації поважали його.

— Дядько хотіли взяти Острожани. Це наше рідне село, — пояснив Жмудь. — Вони мали там якийсь інтерес, та нас зустріли вогнем, і лише мені вдалося врятуватися. Дістався до Львова, а під Львовом у Бродах моя тітка мешкала, ось і прибився до неї. Сестра матері. Син у неї загинув, мій брат двоюрідний Олекса Іванців. У лісі на міну натрапив, кажуть, нічого не лишилося. Схожий я на Олексу, тітка й розтанула. Каже: будеш сином, про Олексину смерть загс не повідомляли… Ну, чого ж відмовлятися? Документи взяв і зробився Олексою Іванцівим. А тітка, щоб ніхто не дізнався про це, переїхала до Бібрки.

— Непогано, — прокоментував Штех.

— Закінчив у Львові ремісниче училище. Ну, а потім послали на завод.

— Олекса Іванців… — роздумливо сказав Штех. — Але ж можеш зустрітися із знайомими чи тітка бовкне комусь. Хтось може поїхати до неї, розпитати…

Гриць хитро посміхнувся.

— А я не такий дурний. Написав, що батько загинув на фронті, і це правда, справжню довідку маю, а мати мешкає у Заліщиках на Тернопільщині. Хто перевірятиме?

— Добре, — оцінив ситуацію Штех. — Усе добре, і ти молодець! Гарно придумав.

— І я вважаю, гарно, — розплився в посмішці Гриць. — Сирота я, батько — фронтовик, загинув за совєти. Вони це цінують, місце в гуртожитку дали…

Штех витримав паузу, підкреслюючи вагомість того, що скаже. Поклав довірливо Грицеві руку на плече — знав, яке враження справляє це на хлопчаків. Почав повільно, дивлячись Грицеві просто у вічі й намагаючись вкласти в кожне слово вагомий зміст:

— Ти маєш зробити значний внесок у справу нашого визвольного руху і, сподіваюсь, пишатимешся з того, що вибір припав саме на тебе!

— Так, — одповів Гриць, навіть не знаючи, про що йтиметься. Вже вірив у своє вище призначення, кінчики пальців затерпли від захоплення, дивився в темні, пронизливі очі цього чоловіка, який повірив йому й доручає те, що простому смертному не довірять ніколи. Готовий був виконати все, що скажуть. Гадав, що доведеться вчинити справді великий подвиг, проте Штех запитав його про щось зовсім прозаїчне:

— Знаєш вашого директора Висловського?

— Хто ж його не знає?

Гриць уявив сивого низькорослого чоловіка, худенького, жвавого, з розумними очима. Йому доводилося слухати директора на зборах — на трибуні той робився наче вищий, його не можна було не слухати, знаходив такі слова, що западали просто в серце, і Гриць іноді ловив себе на думці, що вірить директорові, навіть тоді, коли той казав про соціалістичне змагання й роль робітничого класу в управлінні державою, про комсомольців, яких він, Григорій Жмудь, глибоко ненавидів.

І якщо зерна сумніву зароджуються навіть у нього, що казати про інших, котрі слухають Висловського з розкритими ротами?

А Штех уже веде далі:

— Кажуть, він має в місті авторитет.

— Так, — одповів Гриць упевнено. — Завод великий, Висловського всі знають.

— Треба прибрати його! — Штех зиркнув на Гриця уважно: як зреагує? — Ми вибрали тебе, хлопче. Чи зможеш?

Зіниці в Штеха розширилися, і очі потемнішали, він не відводив погляду від Грицевого обличчя і, здається, знав усе, про що той думає.

Гриць одразу збагнув, що саме має на увазі Штех.

— Убити? — запитав.

— Зможеш?

— Чом ні? Гицеля клятого!

— Я був певен у тобі.

— Вони вбили моїх батьків і дядька. Мушу помститися!

— Де мешкає Висловський, знаєш?

— Ні.

— Садова вулиця, сімнадцять. Особняк у садочку, треба зайти в помешкання, пострілу ніхто не почує. А якщо й почують… Через дорогу мало не навпроти паркова брама. Там на алеях одразу загубишся в натовпі…

— Якщо він впустить мене… — нерішуче перебив Гриць.

— Висловський мешкає разом із сестрою. — Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. — Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

— Але ж зранку директор на заводі.

— Я спостерігав за будинком три дні, — пояснив Штех. — Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

— Я попрошу директора ознайомитися з моєю рацпропозицією, — сказав Гриць. — Він робітників поважає, мусить впустити.

— Правильно. А ти — молодець!

— Пістолет при собі маєте? — запитав нараз Гриць.

— Маю.

— Дайте.

— Тримай. — Штех витягнув з внутрішньої кишені піджака офіцерського вальтера.

— Де вас знайти?

— Ніде, — відповів жорстко. — Явок не буде. Якщо вклепаєшся, виплутуйся сам. У крайньому разі треба пересидіти десь до холодів. Поки тут не вгомоняться. Тоді подзвониш отцю Йосипу, він скаже, що робити.

— Усе?

— Ні. В помешканні Висловського залишиш записку, — простягнув папірця. — Перепишеш друкованими літерами. — Штех відкинувся на спинку лавиці. Здається, він сказав усе. Хоча ні. Додав погрозливо: — І зваж. Ми не спускатимемо з тебе очей. Знаєш, що буває з тими, хто обманює нас?

— У мене в самого давно руки сверблять! — зловтішно посміхнувся Гриць. — Нехай пан функціонер не турбуються, цьому Висловському вже не ходити по землі.

У парку буйно цвіли жоржини. Стефанові Федоровичу завжди ставало трохи сумно, коли дивився на ці розкішні квіти. Вони були ознакою осені й віщували завмирання природи, а він полюбляв літо з його барвами. Взимку часто простуджувався й кашляв, сестра Зеня примушувала його надягати товсті ручного плетива светри, а йому подобалися вільного крою піджаки і яскраві краватки.

Сьогодні Висловський прокинувся пізно, коли сонце вже піднялося над деревами. Неділя, тож можна дозволити таку розкіш. Визирнув у вікно — стояв і милувався ще зовсім зеленими деревами, де вмостилася зграя галасливого птаства.

Рипнули двері, і до кімнати зазирнула Зеня.

— Зачини за мною, Стефане, — попросила. — Бо я поспішаю на базар.

Висловський знизав плечима: отак завжди, Зеня страшенно боїться злодіїв, на дверях у них два найкращих англійських замки, та Зеня наказала прилаштувати ще сталевого ланцюжка і, перш ніж впустити відвідувача, уважно оглядала його й навіть розпитувала — хто й для чого.

— Я зачиню, йди, — пообіцяв Стефан Федорович. Але Зеня все ще стовбичила в дверях, і Висловський здався. Щось буркочучи собі під ніс, почимчикував за сестрою до передпокою, клацнув обома замками й накинув ланцюжок — зрештою, яке йому діло до Зениних забаганок?

Висловський подивився у вікно. Побачив, як сестра перетнула вулицю й стала на автобусній зупинці.

Автобуси ходили нечасто, бувало, коли не викликав службової машини, він чекав хвилин по двадцять, але Зені завжди чомусь фортунило — і зараз автобус підкотив, наче на замовлення.

Сестра, розштовхуючи пасажирів, одна з перших опинилася в автобусі.

Стефан Федорович спустився на перший поверх і сів за стіл. Сам був невисокого зросту, а полюбляв усе велике, масштабне, тому й стіл займав мало не чверть кабінету, коричневий, гарно полірований, із справжнього горіха.

Заглибився в роботу, писав і писав, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Стефан Федорович невдоволено відірвався від столу — і кого це біс приніс?

Дзвоник Пролунав ще раз, вимогливий і різкий. Висловський зітхнув і пішов відчиняти двері.

… Гриць Жмудь облюбував собі зручну позицію в парку навпроти директорового будинку: лавка під густими ясминовими кущами, тебе не видно, а ти бачиш усе, і, в разі потреби, продершись поміж ясминових заростей, можна непомітно вибратися на сусідню алею.

Особняк Висловського невеличкий, проте двоповерховий. По дві кімнати на поверсі, визначив Гриць. На першому ще кухня і комора.

Будиночок від вулиці відділяв низенький паркан, який можна було навіть перестрибнути. Від незамкнутої хвіртки до ґанку вела бетонована доріжка. Навколо котеджу крислаті яблуні.