Вибух

Експерт тримав свою невеличку валізку двома руками на животі, Хаблакові раптом видалося, що зараз розчулено погладить її, але такий сентиментальний жест не викликав би в майора здивування: валізка справді була вмістилищем багатьох скарбів і таємниць, і ніхто не знав, скільки саме злочинів розкрито з її допомогою. Певне, збився з рахунку і сам Болотов, йому вже кілька разів пропонували нову валізу з десятками різних відділень, виготовлену спеціально для експертів і розроблену, либонь, мало не Інститутом криміналістики, але Болотов рішуче відмовлявся від найспокусливіших пропозицій, і, мабуть, чинив правильно, бо ніхто в розшуку не уявляв собі експерта Болотова без цієї невизначеного кольору пошарпаної валізки з потемнілими замками.

— Завтра вранці? — запитав Хаблак, і Болотов мовчки кивнув у відповідь. Та й які потрібні слова, коли й так усе зрозуміло: завтра вранці майор знатиме, що саме пощастило знайти на місці злочину, хоча, чесно кажучи, й так ясно: дуже мало, майже нічого, принаймні нічого обнадійливого для перших кроків розслідування. Подумавши так, Хаблак ледь помітно посміхнувся. А коли одразу було щось обнадійливе? Рідко, навіть дуже рідко вдавалося одразу вийти на слід і схопити злочинця за комір. Звичайно, коли йшлося про неабияку справу, а не про пограбування ларка п’яними юнаками…

Оперативна “Волга” повільно рушила, Болотов помахав Хаблакові на прощання й посміхнувся співчутливо, але майор одразу забув і про експерта, і про дільничного, навіть про Корольову з її страдницьким виразом обличчя — повернувся й швидко попрямував до будинку на каналі, де мешкав Остап Валентинович Капштик — майстер взуттєвого ательє, квартиру якого обікрали два тижні тому.

2. Аделаїда Яківна сиділа в низькому гірчичного кольору фотелі, палила сигарету за сигаретою, час від часу поправляючи халат на колінах. Поли халата розходилися, показуючи голе коліно. Можливо, Аделаїда Яківна хотіла продемонструвати, як засмагла на Азовському морі, де відпочивала разом з чоловіком, а може, просто вважала, що споглядання її колін мусить тішити кожного мужчину.

Вона обсмикувала халат усе рідше й рідше, нарешті зовсім забула про нього, оголивши не менш засмагле стегно. Уже після другої сигарети Аделаїда Яківна попередила Хаблака, що майор може називати її просто Адою, це навіть подобатиметься їй, бо всі близькі знайомі й товариші називають її саме так, навіть Адочкою. Передбачивши майорову спробу заперечити близьке знайомство, Аделаїда Яківна сказала, що нині вони нібито пов’язані одним мотузком, так би мовити, друзі по нещастю. Вона, звичайно, розуміє: спіймати злодія майорові буде не так уже й легко, отже, їм доведеться до цього врочистого моменту спілкуватися — це навіть тішить її, бо звикла перебувати в компанії людей розумних, духовно багатих, одне слово, інтелігентних.

Звичайно, Хаблакові сподобалось те, що Аделаїда Яківна зарахувала його до інтелігентного товариства, хоча й дурнувате запитання мало не зірвалося з вуст: як узгодити її духовні запити з одруженням зі звичайним шевцем, нехай і зветься він по-сучасному майстром цеху?

Однак жінка не стала чекати дурних запитань і сама пояснила: була колись молодою і недосвідченою, а швець скористався з цього, заморочив голову бідній студентці, та й як не заморочити? Швець нині мало не м’ясник, а вийти за м’ясника мріє кожна. Правда, Остап Валентинович розуміє своє місце й не пнеться куди не слід (тут вона зробила марну спробу прикрити коліна, від чого стегно оголилося ще більше), коло знайомих підбирає вона сама, і майор може запросто, будь-коли відвідувати їхній скромний притулок.

Аделаїда Яківна обвела поглядом кімнату, наче хотіла, аби майор і сам переконався в справедливості її слів, однак Хаблак, певно, повівся зовсім не інтелігентно, бо замість вдячного прийняття запрошення підійшов до неймовірно розкішної імпортної “стінки” й запитав, як вона зветься.

Власне, хід розслідування аж ніяк не передбачав такого запитання, та Аделаїда Яківна зовсім не здивувалася і пояснила, що “стінка” югославського виробництва й називається “Рустик”. Що таке “Рустик”, Хаблак не знав, але не виказав свого невігластва. Його дружина також давно мріяла саме про таку “стінку” — коричневі шафи й різні секції з баром і буфетом, заскленим жовтим візерунковим склом. Проте Аделаїда Яківна зрозуміла майорову цікавість по-своєму: трохи затнувшись, пояснила, що меблі придбані на гроші, які залишила їй у спадок бабуся. Бідна стара, померла позаторік а невдовзі перед цим продала будинок, ось і їй з Остапом Валентиновичем посміхнулося щастя: зуміли обставити квартиру й навіть придбати автомобіль…

І раптом треба ж таке: кляті злодії!

Хаблак уже знав, що Аделаїда Яківна після закінчення інституту жодного дня не працювала, хоча дітей у неї не було, а майстер взуттєвого ательє офіційно заробляв не так уже й багато. Але уточнювати, на які саме кошти існувала родина Капштиків, не входило зараз у коло його обов’язків. Догадувався, точніше, був певен, що Остап Валентинович належить до малошановної корпорації звичайнісіньких шахраїв.

Либонь, Аделаїда Яківна збагнула, про що саме подумав майор, бо обличчя її на мить стало злим і гострим, проте одразу опанувала себе й мовила виклично:

— Слава богу, хоч меблів не винесли. А могли б… Це ж треба: серед білого дня, на очах у громадськості…

Хаблак подумав, що серед білого дня й саме на очах у громадськості чоловік Аделаїди Яківни безкарно он уже який рік влаштовує свої темні справи, та сперечатися йому не випадало, й вирішив відбутися жартом:

— А звідки знаєте, що серед білого дня? Злодії здебільшого вночі працюють…

— Яке це має значення! — махнула рукою Аделаїда Яків-на й ліниво підвелася. Вона була висока й струнка для своїх тридцяти з гаком років, вродлива, трохи схожа на циганку — очі чорні й ніс з горбинкою, знала це й вміла підкреслити свою вроду, так би мовити, облямувати її: носила довгі сережки-перлини на золотих ланцюжках і високо зачісувала волосся. Сиділа вдома й наче не збиралася нікуди, а очі підвезені й вії нафарбовані. Така собі зразково-показова дружина, яка у всеозброєнні зустрічає втомленого й заклопотаного добуванням хліба насущного чоловіка, готова віддячити за ці клопоти, заспокоїти й приголубити…

Раптом Хаблак піймав себе на думці: не лише чоловіка… Он як посміхається — хтиво й визивно…

Майор нараз відчув, що й ця посмішка, й блиск очей Аделаїди Яківни не байдужі йому. Зрештою, це було цілком закономірно: рідко який чоловік не піддався б чарам такої звабливої жінки. Та одразу осмикнув себе й навіть подивувався з цієї своєї миттєвої слабкості. Жінки типу Аделаїди Яківни давно вже перестали бути для Хаблака загадкою, бачив їх наскрізь…

Видно, Аделаїда Яківна помітила майорову нерішучість, бо потягнулася до нього й посміхнулася ще спокусливіше. Проте, наштовхнувшись на відверту байдужість, відступила з честю:

— Хочете кави? — запитала, наче й не відбулася між ними ця зовні непомітна й швидкоплинна сутичка.

— Не клопочіться.

— Який клопіт: поставити кавник на плиту… — Аделаїда Яківна зникла на кухні, і скоро в квартирі неймовірно смачно запахло кавою.

Хаблак проковтнув слину — каву завжди полюбляв, а, судячи з усього, тут готували її із знанням справи.

Аделаїда Яківна принесла собі маленьку чашечку, а Хаблакові досить велику. Майор поклав лише одну грудку цукру і, не чекаючи, поки розчиниться, ковтнув, відчувши приємну гіркоту на губах. Мовив:

— Ви жінка… — хотів сказати “розумна”, але інше слово зірвалося з язика, Хаблак на мить пошкодував, що не втримався, проте лише на мить, зрештою, сказане слово точніше визначало характер жінки, — досвідчена, я збагнув це одразу, і, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову.

Аделаїда Яківна зрозуміла негативний підтекст мовленого й відплатила Хаблакові тою ж монетою:

— Я також сподівалася на це, — вколола, — однак ще не втратила надії.

— Усі ми сподіваємось на щось… — примирливо відповів Хаблак. — Ось і я сподіваюсь впіймати злодіїв, та потребую вашої допомоги.