Вибух

— Ну, все, що залежить від мене… — округлила очі жінка. — Вони залишили нас голими й босими!

— Що-що, а босою вам ходити недовго.

— Мій Остап Валентинович такий тюхтій… — махнула безнадійно рукою.

У душі Хаблак категорично не погодився з Аделаїдою Яківною, та заперечувати не став.

— Не буду критися, — мовив, відсьорбнувши кави, — у вас на квартирі побував досвідчений злодій.

— Звичайно, відімкнути такі замки, не пошкодивши, — вигукнула.

— Хто знав про ваш від’їзд на курорт? — прямо запитав Хаблак.

— Тобто кого ми підозрюємо? — ні на мить не завагалася Аделаїда Яківна. — Хочете сказати, що хтось навів на нас злодія?

— У мене складається таке враження. Аделаїда Яківна замислилася.

— Сусіди… — почала закладати пальці. — У квартирі навпроти мешкають люди, з якими ми ледь вітаємось. Звідки їм знати про наш від’їзд? Ліворуч — Берта Самійлівна з дочкою. Берта знає все, та й ми просили її наглядати за квартирою. Але Берта виключається. Зовсім і категорично. У сто сімнадцятій квартирі — відставний полковник з Дружиною. Також виключається, а більш ніхто в домі… — Вона затнулася, зробила великі очі й навіть сплеснула долонями. — Водопровідник! — вигукнула. — Цей ханига заходив до нас напередодні від’їзду, і я сама сказала йому про відпустку. Просила добре відремонтувати крани, завжди вони течуть, і не дай боже, аби щось сталося, коли нас не буде… Так, він! — додала ствердно. — Ще подивився на мене, я точно пригадую, якось підозріло й запитав, куди їдемо. А мені чого критися?..

— Прізвище слюсаря? — швидко запитав Хаблак.

— А хто ж його зна? Дядя Вася. Та й всі вони — дяді Петі й дяді Васі, ханиги кляті!

— Більш нічого не запитував?

— Навіщо ж, я сама сказала про відпустку й море, а на море на два дні не їдуть.

— Звичайно, — погодився Хаблак, вирішивши доручити перевірку дяді Васі Сагайдачному. — А ще хто?

Аделаїда Яківна наморщила чоло.

— Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…

— Хто?

— О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний — не замовкає!

Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!

Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало — завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…

Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано:

— Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.

Хаблак зиркнув на “Рустик” та імпортний сервіз на поличці, — певно, злодій погребував ним, зважаючи на вагу та незручність транспортування, — подумавши, що хазяйновитий і спритний Остап Валентинович скоро знов обладнає кубельце і замість двох украдених килимів придбає три нових. Подумав ще: не варто особливо старатися, аби повернути килими Аделаїді Яківні, — мабуть, у цьому випадку злодій вкрав у злодія… Але він обов’язково висловить свою думку начальству, а начальству, як відомо, видніше…

Не дуже засмучений розпачем смаглявки у барвистому халаті, Хаблак підвівся і ввічливо попрощався з Аделаїдою Яківною.

3. Над каналом били фонтани, над водою вигравала мінливими фарбами веселка, радіючи сонцю, деревам на набережній, веселим людям, що снували в човнах по протоці. Хаблак постояв трохи біля пішохідного мосту, дивлячись, як спритні тітки продають квіти: тут утворився маленький самодіяльний квітковий базар. Не раз, повертаючись з роботи, майор купував біля мосту букет жоржин чи любимих Мариною айстр, йому завжди було приємно купувати квіти, навіть коли Марина була відсутня, — ставив їх у велику зеленкувату гутного скла вазу. Особливо подобалися йому ромашки і волошки. Квіти в кімнаті робили її зовсім іншою, якоюсь чепурнішою чи святковою, це піднімало настрій і веселило — та й що може бути краще в житті, ніж квіти?

Одна з тіток продавала голчасті айстри — лілові й білі, були вони якісь витончені, ніжні й свіжі, наче скромні й сором’язливі дівчата поруч з розкішно одягнутими красунями. Хаблак вирішив уже купити букет айстр, але згадав про два наступних візити до потерпілих і зримо уявив собі це видовисько: інспектор карного розшуку з букетом у руках дзвонить до квартири директора магазину госптоварів, і сам Володимир Йосипович Перовський відчиняє йому й дивиться отетеріло.

Майор усе ж вирішив повернутися до базарчика після того, як улаштує справи, — певно, айстри ще дісталися б йому…

Хаблак перетнув вулицю Ентузіастів і піднявся ліфтом на дванадцятий поверх висотного кооперативного будинку. Відчинив йому сам господар. Володимир Йосипович Перовський стояв у дверях, одягнутий у спортивні трикотажні штани й не зовсім свіжу майку. Загородив величезним черевом увесь прохід і дивився підозріло, насторожено — охороняв свою квартиру, і Хаблак подумав, що пізнувато схаменувся шановний завмаг: не допомогли йому кустарні замки, які виблискували нікелем на оббитих білим дерматином дверях.

Перовський продовжував дивитись на Хаблака мовчки й насторожено.

Майор також витримав довгу паузу, нарешті постукав пучками по бронзовій табличці на дверях, де було виведене каліграфічно прізвище та ініціали господаря, і запитав коротко й сухо:

— Перовський Володимир Йосипович?

Завмаг зблиснув на нього очима й сам запитав — у відповідь:

— Ну?

Хаблак витягнув з кишені посвідчення, розгорнув перед самим носом у Перовського. Той прочитав, подивився на Хаблака, звіряючи фото з оригіналом, пошкрябав нігтями живіт і сказав зневажливо:

— Так би й одразу. А то швендяють тут різні… — Він явно зневажав цих “різних”, і можна було здогадатися, що зараховує до цієї малошанованої категорії майже все людство, крім тих, що на торговельному щаблі стоять вище за нього чи обіймають якусь впливову посаду, котра дає їм можливість без дозволу заходити до нього в підсобку. Певно, в його табелі про ранги Хаблак займав якусь проміжну позицію, принаймні зараз Перовський якоюсь мірою залежав від майора, і завмаг відступив до передпокою, пропускаючи його.

Квартиру Перовський мав не стандартну, а поліпшеного типу, кооперативну, отже, передпокій був на півметра ширший од звичайного, і все ж Хаблак ледь протиснувся між господарем і стіною, обклеєною імпортними шпалерами під дерево.

Перовський клацнув замками, підштовхнувши майора до кімнати.

— Проходь, — мовив грубувато, — і вибач, я на тебе не чекав, то зовсім по-домашньому. — Він одразу й категорично почав Хаблакові “тикати”, видно, не міг уявити собі іншого звертання, звик до такого поводження, бо бачив людей переважно в ролі прохачів. Хаблак на мить скипів, навіть зупинився, щоб зауважити цьому зарозумілому череваневі, проте одразу збагнув: це ні до чого не приведе й загострить з самого початку їхні стосунки, а цього майор не хотів, навіть не мав права допустити. Тому лише подумав: “Нах-хаба! Зарозумілий череватий нах-хаба!”

Вони пройшли до вітальні, обставленої ще кращими, ніж у Капштиків, меблями.

“Кожен будує хатку по достатку”, — подумав Хаблак, зупинившись під кришталевою люстрою, яка коштувала понад тисячу карбованців. Знав це з протоколу, складеного ще Затуливітром, — люстру, виявляється, злодій хотів зняти, лишив навіть подряпини на стелі. Потім, очевидно, відмовився від цього наміру — мабуть, робота виявилась не під силу, — саме тому Затуливітер і дійшов висновку, що злодій працював самотужки.

Хаблак зміряв люстру уважним поглядом: важка, потребує розбирання, і збути її не так уже й просто.