Погоня за вівцею

Однак на столі залишилася пляшка з-під віскі і недокурки сигарет «Севен Старз», а навпроти на дивані — кілька овечих волосинок. Я порівняв їх із жмутиком вовни, знайденим на задньому сидінні «Лендкрузера». Повний збіг.

Щоб дати лад своїм думкам, після відходу Чоловіка-Вівці я взявся готувати на кухні гамбурзький біфштекс. Дрібно нарізав і підсмажив на сковорідці цибулю, потім вийняв з холодильника кусень яловичини, розморозив його і пропустив через м’ясорубку.

Загалом у кухні панував цілковитий порядок, але посуду, кулінарського знаряддя та приправ зі спеціями було більше, ніж звичайно треба. От якби прокласти сюди шосе, то можна було б у цьому будинку відкрити ресторан у стилі гірської хатини! Було б зовсім непогано сидіти отак за обіднім столом і через відчинені вікна споглядати, як під блакитним небом пасуться овечі отари. Батьки могли б виводити своїх малюків погратися на пасовищі з вівцями, а закохані — гуляти у березовій діброві… Не сумніваюсь, ресторан процвітав би, як ніде.

Пацюк управляв би, я — куховарив. Знайшлася б якась робота і для Чоловіка-Вівці. У гірському ресторані його чудернацька одежа сприймалася б зовсім природно. Зрештою, і практичний вівчар міг би до нас приєднатися. Зовсім не завадило б мати серед нас хоч одну реально мислячу людину. Знадобилися б і собаки. Напевне, приїжджав би в гості й Професор Вівця…

Я розмішував дерев’яною лопаточкою цибулю на сковорідці й снував фантазії про ресторан.

І саме тоді раптом важким тягарем мені на голову налягла думка: невже я назавжди втратив подружку з чудесними вухами? Мабуть, Чоловік-Вівця був правий. Напевне, треба було приїхати сюди самому. Напевне… Я потряс головою і повернувся до думок про ресторан.

От якби сюди приїхав Джей — напевне, все пішло б як по маслу. Все трималося б на ньому. На його здатності прощати і співчувати.

Поки цибуля на сковорідці холонула, я сидів біля підвіконня і знову дивився на пасовище.

8. Особливий маршрут вітру

Збігло ще три нічим непримітні дні. Без жодних подій. Не показувався і Чоловік-Вівця. Я готував страви, їв, читав книжки, після заходу сонця пив віскі й лягав спати. Вранці прокидався о шостій, пробігав півколом по краю пасовища, приймав душ і голився.

Вранішнє повітря надворі ставало щораз холоднішим. З кожним днем рідшало яскраво-багряне листя на березах, і крізь їхнє оголене гілля на плоскогір’я з північного заходу вривалися перші зимові вітри. Зупиняючись після пробігу серед пасовища, я виразно чув їхнє свистіння. «Вороття немає!» — виносили вони мені вирок. Коротка осінь минула.

Живучи без фізичних вправ і без куріння, в перші три дні я потовстішав на два кілограми, але згодом завдяки бігу збавив свою вагу на цілий кілограм. Відмовитися від курива трохи важко, та коли в радіусі тридцяти кілометрів навкруги немає жодного сигаретного автомата, доводиться терпіти. Щоразу, коли хотілося курити, я думав про подружку та її вуха. Тоді в порівнянні з дотеперішньою втратою нестача сигарет здавалася чимось абсолютно дріб’язковим. Насправді так воно й було.

Щоб згаяти вільний час, я спробував свої кулінарні здібності. У духовці смажив ростбіф. Розмороженого лосося натирав на терці і маринував. Свіжих овочів бракувало, а тому я збирав на пасовищі їстівні трави, додавав до них пластівці сушеного тунця і варив юшку. Без особливих спецій заквашував капусту. На випадок приходу Чоловіка-Вівці готував різноманітні закуски до випивки. Однак Чоловік-Вівця не з’являвся.

Пополудні я здебільшого споглядав пасовище. Коли я довго не відривав від нього очей, мені раптом почало ввижатися, ніби ось зараз хтось вирине з березової діброви й через пасовище попрямує до мене. Найчастіше мені здавалося, що це йде Чоловік-Вівця, іноді привиджувався Пацюк або подружка. А одного разу — і вівця із зіркою на спині.

А проте, хоч скільки я ждав, ніхто не приходив. Тільки вітер пролітав над пасовищем. Здавалось, наче тут пролягає його спеціальний маршрут. Ніби виконуючи важливе завдання, вітер спішив і ніколи не оглядався назад.

На сьомий день після мого прибуття в гори випав перший сніг. Ранок того дня видався на диво безвітряним, а над землею висіли важкі олов’яні хмари. Я вернувся з пробіжки по пасовищу, прийняв душ, потім поставив платівку і сів пити каву — от саме тоді й почався снігопад. Тверді овальні сніжинки дзвінко зацокотіли об віконні шибки. Незабаром знявся вітер, і сніжинки ринули під кутом тридцять градусів до землі, розкресливши косими штрихами краєвид за вікном. Спочатку все нагадувало візерунок на обгортковому папері якогось універмагу, та коли сніг посипався густіше, все надворі — і ліс, і гори — побіліло і зникло. То був не легенький токійський снігопад, а справжній, північний, що вкриває під собою усе на світі і геть-чисто заморожує землю.

Як тільки я невідривно дивився на сніг, відразу починали боліти очі. Тоді я опустив штори і сів біля гасової грубки читати книжку. Коли платівка скінчилася і голка піднялася вгору — навколо запала могильна тиша. Схожа на ту, що настає після того, як усе живе вимерло. Я відклав книжку і, сам не знаючи чому, взявся обходити весь будинок. З вітальні пройшов у кухню, перевірив комору, ванну, туалет і погріб, заглянув у кімнати на другому поверсі. Ніде не було нікого. Тільки тиша, що зав’язла по кутках, мов олія. Трохи інша в кожному приміщенні — залежно від його розмірів.

Я був один-однісінький — здавалось, ніби ще ніколи в житті я не почувався так самотньо. Уперше за останні два дні страх хотілося курити, але ж, звісно, сигарет не було.

Замість цього я пив віскі без льоду. Якщо я так проводитиму всю зиму, то, дивись, стану алкоголіком. А втім, цього не буде, бо не вистачить випивки. Залишилося тільки три пляшки віскі, одна — бренді та дюжина коробок пива — й більш нічого. Напевне, і Пацюк думав про те ж саме.

Невже, мій компаньйон і далі пиячить? Цікаво, чи вдалося йому, як я радив, перебудувати фірму в маленьку перекладацьку контору? Мабуть, що вдалося. Не сумніваюся, що і без мене він дає собі раду. Так чи інакше, ми вдвох уже до того наближалися. До того, щоб через шість років усе починати спочатку.

Пополудні сніг перестав. Так само раптово, як і почав іти. Де-не-де у густих, немов з глини, хмарах з’явилися прогалини, — і величні стовпи сонячного світла, що пробивалися крізь них, мандрували з одного кінця пасовища до іншого. Незрівнянне видовище!

Я вийшов з будинку. Землю вкривали тверді, схожі на малюсінькі льодяники, сніжинки. Міцно злипнувши докупи, вони, здавалось, відмовлялися танути. А проте, коли годинник вибив третю, сніг розтанув майже повністю. Земля зволожіла, і надвечірнє сонце огорнуло пасовище лагідним світлом. Бадьоро, ніби вирвавшись з клітки, защебетали птахи.

Після вечері я взяв у кімнаті Пацюка роман Конрада разом з книжкою «Як спекти хліб» і, вмостившись на дивані у вітальні, почав його читати. Прочитавши десь третину книжки, я натрапив між сторінками на газетну вирізку сантиметрів десять на десять, яку Пацюк використовував як закладку. Вона була без дати, але, судячи з кольору паперу, я зробив висновок, що газета вийшла порівняно недавно. Зміст вирізки — виключно місцеві новини. Відкриття симпозіуму в готелі в Саппоро про проблеми старіння суспільства. Проведення спортивної естафети поблизу міста Асахікава. Читання лекцій про кризу на Близькому Сході… Зовсім нічого, що могло б привернути увагу Пацюка або мою. На звороті — суцільна газетна реклама. Я позіхнув, закрив книжку і пішов на кухню розігрівати залишки кави.

Прочитавши газетні новини, я вперше відчув, що цілий тиждень живу відірваний від подій, які відбуваються у світі. Без радіо, телебачення, газет і журналів. Може, саме зараз ядерні ракети нищать Токіо, а по всьому світу шириться епідемія якоїсь хвороби. Або ж Австралію окупували марсіани. Та навіть якщо це правда, навіщо мені її знати? Якби я зайшов у гараж, то міг би послухати радіо «Лендкрузера», але робити цього мені не хотілося. Якщо можна обійтися без новин, то вони не потрібні, а, крім того, в мене і так є багато причин для неспокою.