Погоня за вівцею

— А пополудні жінка пішла.

— І це ти бачив?

— Не тільки бачили, а самі її спровадили.

— Спровадили?

— Ага. Заглянули в кухню і сказали: «Вам краще піти звідси».

— Чому?

Чоловік-Вівця насупився і замовк. Напевне, вважав таке запитання до себе недоречним. Однак, поки я думав, як спитати його по-іншому, в його очах поволі зажевріло зовсім інше світло.

— Жінка повернулася в готель «Дельфін», — сказав він.

— Це вона так сказала?

— Нічого вона не казала. Просто повернулась у готель «Дельфін» та й усе.

— Звідки ти це знаєш?

Чоловік-Вівця нічого не відповів. Поклав руки на коліна і мовчки втупився у склянку на столі.

— Отже, вона повернулася в готель «Дельфін»? — перепитав я.

— Ага. Готель «Дельфін» — непоганий готель. Вівцями пахне, — сказав Чоловік-Вівця.

Ми знову замовкли. Уважно придивившись, я побачив, що овеча шкура на гостеві страшно брудна, а вовна збилася в ковтуни.

— І вона нічого не просила переказати, коли відходила?

— Ні-і… — і Чоловік-Вівця похитав головою. — Жінка нічого не казала, а ми не питали.

— Ти сказав їй: «Тобі, жіночко, краще піти!» — і вона мовчки послухалася, чи не так?

— Саме так. Вона сама хотіла піти, а тому ми їй сказали, щоб ішла.

— Але ж вона прибула сюди з власної волі!

— Брехня! — заперечив гість. — Жінка хотіла піти звідси, але хтось їй морочив голову, і вона вагалася. А тому ми самі її спровадили! Не сумніваюсь, це ти її морочив!

Чоловік-Вівця встав з дивана і гупнув долонею правої руки об стіл. Склянки з віскі відскочили вбік сантиметрів на п’ять.

Якусь мить гість завмер у такій позі; потім полум’я в його очах згасло — і він знесилено опустився на диван.

— Це ти її заморочив, — повторив він, цього разу вже тихо. — Як тобі не соромно! Ти нічого не розумієш. Думаєш тільки про себе.

— По-твоєму, вона не повинна була сюди приходити?

— Саме так! Не повинна була сюди приходити. А ти думав тільки про себе.

Розлігшись на дивані, я потягував віскі.

— Ну, гаразд. Хоч би там що, а все вже скінчилося, — сказав Чоловік-Вівця.

— Скінчилося?

— Ту жінку ти вже ніколи не побачиш.

— І це тому, що я думав тільки про себе?

— Так! Ти думав тільки про себе. Ось за це й розплачуєшся.

Чоловік-Вівця встав, підійшов до підвіконня і, легко, однією рукою, піднявши важенну раму, вдихнув свіжого повітря. Що й казати, силач.

— У такий погідний день вікна треба відчиняти, — сказав Чоловік-Вівця. Потім обійшов половину кімнати, зупинився перед стелажами і, сплівши руки на грудях, взявся розглядати спинки книжок. Ззаду з-під його шкури витикався маленький хвостик. Здавалося, ніби це справжнісінька вівця встала на задні ноги.

— Я шукаю свого друга, — сказав я.

— Он що, — відповів він байдуже, все ще повернувшись до мене спиною.

— Якийсь час він тут жив. Ще тиждень тому.

— Не знаємо!

Чоловік-Вівця зупинився перед каміном і швидко перетасував колоду карт.

— А ще я розшукую вівцю із зіркою на спині, — сказав я.

— Ніколи не бачили! — відповів Чоловік-Вівця.

І все ж таки було ясно, що він щось знає про Пацюка і про вівцю. Занадто вдаваною була його байдужість. Занадто швидкою відповідь і неприродною інтонація.

Я змінив тактику: позіхнув, удаючи, ніби зовсім утратив до нього цікавість, і почав перегортати книжку, що лежала на столі. Чоловік-Вівця, здавалось, трохи занервував і знову сів на диван. Якийсь час він сидів мовчки, дивлячись, як я читаю книжку.

— А що, книжки читати — цікаво? — запитав він.

— Ага, — коротко відповів я.

Чоловік-Вівця знову вичікував. А я і далі читав книжку, не звертаючи на нього уваги.

— Вибачте, що ми оце недавно так грубо з тобою розмовляли… — тихо сказав він. — Таке буває іноді, коли вівця й людина в мені буцають одне одного… Та ми зовсім не хотіли тебе образити. Крім того, ти нам дорікнув, а тому…

— Та нічого, — заспокоїв я.

— А того, що ти вже ніколи не побачиш ту жінку, нам справді жаль. Та в цьому ми не винні.

— Ага…

З кишені рюкзака я добув три пачки «Ларку» і передав Чоловіку-Вівці. Схоже, що це його трохи здивувало.

— Дякую! Таких ми ще не курили. А тобі що, не треба?

— Я кинув курити, — відповів я.

— О, це правильно! — і він переконливо кивнув головою. — Від сигарет тільки шкода здоров’ю.

Чоловік-Вівця обережно запхав коробки сигарет у нарукавну кишеню. Вона роздулася, набравши квадратної форми.

— Мені будь-що треба зустрітися зі своїм другом. Заради цього я й пришов з такої далечі…

Чоловік-Вівця кивнув.

— Те ж саме стосується вівці.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Але ти, здається, нічого про це не знаєш, правда?

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Саморобні вуха загойдалися. Однак цього разу заперечення було набагато слабшим, ніж раніше.

— Місцевість тут прекрасна! — змінив тему розмови Чоловік-Вівця. — Чудові краєвиди, чисте повітря. Гадаю, тобі також подобається.

— Прекрасна! — погодився я.

— А взимку — чиста благодать. Навколо видно тільки сніг, все замерзає. Звірі впадають у сплячку, людей — ні душі.

— Ти тут давно?

— Ага.

Я вирішив ні про що більше не розпитувати. Чоловік-Вівця поводився, як дика тварина. Трохи наблизишся — дає драла, почнеш відходити — підкрадається ближче. Якщо вже я збираюсь затриматися тут надовго, то нема чого спішити. Не треба шкодувати часу, а поволі все вивідати.

Чоловік-Вівця лівою рукою стягував — по черзі, починаючи з великого пальця, — чорну рукавичку на правій. Після кількох таких посмикувань рукавичка сповзла — і показалася загрубіла смаглява кисть. Невелика, але м’язиста, із шрамом від давнього опіку, що тягнувся від великого пальця до середини тильної сторони долоні.

Чоловік-Вівця уважно роздивлявся спочатку тильну сторону долоні, а потім — саму долоню. І робив це він точнісінько так, як колись Пацюк. Та Чоловік-Вівця не міг бути Пацюком. Бо навіть зростом вони відрізнялися — сантиметрів на двадцять.

— Ти залишишся тут надовго? — спитав Чоловік-Вівця.

— Та ні. Поїду, як тільки знайдеться друг або вівця. Я ж заради цього сюди прибув.

— Взимку тут добре, — повторив Чоловік-Вівця. — Сніг усюди білий-білісінький — аж блищить. І все-все замерзає.

Чоловік-Вівця захихикав, і його великі ніздрі ще більше роздулися. З рота виглянули брудні зуби. На місці двох передніх видніла діра. Ритм його думок чомусь був нерівний, а тому здавалося, ніби повітря в кімнаті то розширюється, то стискається.

— Ну, я скоро піду, — раптом сказав Чоловік-Вівця. — Дякую за сигарети.

Я мовчки кивнув.

— От було б добре, якби швидко знайшовся твій друг або вівця, чи не так?

— Ага, — відповів я. — Якщо раптом щось дізнаєшся, дай знати. Добре?

Чоловік-Вівця якийсь час мулявся так, наче йому незатишно в цьому світі.

— Гаразд. Дамо знати, — пообіцяв він.

Я ледве стримався, щоб не розсміятися. З усього було видно, що Чоловік-Вівця — нікудишній брехун.

Чоловік-Вівця натягнув рукавиці і підвівся.

— Ми ще прийдемо. Може, через кілька днів, а таки прийдемо, — сказав він, і його очі потьмяніли. — Сподіваюсь, клопоту тобі не завдамо?

— Звичайно, ні, — поспішив я захитати головою. — Обов’язково хотів би з тобою зустрітися.

— Ну, тоді прийдемо, — сказав він і хряснув за собою дверима. Овечий хвостик мало не прищемило, та, на щастя, якось обійшлося.

Крізь щілини у віконницях я бачив, як Чоловік-Вівця зупинився перед будинком і знову витріщився на облізлу білу поштову скриньку. Як усім тілом крутонувся, щоб припасувати до себе овечу шкуру, і мерщій подався через пасовище до лісу на сході. Як гойдалися, немов трамплін після стрибка у воду, його горизонтально відстовбурчені вуха. Чоловік-Вівця, поступово віддаляючись, перетворився у білясту цятку, а потім нарешті розтанув між стовбурами беріз.

Чоловік-Вівця зник, а я ще довго дивився на пасовище і березову діброву. Що довше я дивився, то щораз більше сумнівався в тому, чи Чоловік-Вівця щойно сидів у цій кімнаті.