Страница 119 из 138
Коли пишеш щоденника, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки збереглося…
24 грудня. …У дитинстві мене поймав страх, а якщо й не страх, то досить неприємне відчуття, коли батько — а він, чоловік діловий, робив це частенько — заводив розмову про останній день місяця, або про «ultimo». Позаяк я не був допитливий (а якби хоч один раз і поставив запитання, то, міркуючи дуже повільно, не зміг би достатньо швидко збагнути відповідь, і коли в мене часом і проминалася сяка-така цікавість, то її здебільшого задовольняли вже самі запитання й відповідь, сенс був зайвий), вислів «останній день» лишився для мене нестерпною таємницею, і хоч як напружено я прислухався до нього, він щоразу ніби відступав від мене, так ніколи й не набувши конкретного значення. Погано було й те, що я ніколи не міг остаточно впоратися з отим так довго і з таким острахом очікуваним «останнім днем», бо щойно він минав — без особливих прикмет, ба навіть без особливої уваги (а що він щоразу наставав приблизно через тридцять днів, я завважив багато пізнішне) — і щасливе наставало перше число, знов заводили мову про «останній день», щоправда, без особливого жаху, що я, не довго розмірковуючи, зараховував до решти незрозумілих речей…
25 грудня. Все, що я довідуюся від Льови[26] про сучасну юдейську літературу у Варшаві й що я знаю про сучасну чеську літературу (почасти завдяки власним спостереженням), вказує на те, що багато переваг літературної роботи — пробудження умів, збереження цілісності національної свідомості, яка у зовнішньому житті нерідко бездіяльна й постійно розпорошується, гордість і опора, яку нація дістає для себе, надто перед лицем ворожого оточення в літературі, у цьому щоденнику нації, який становить щось зовсім відмінне від історіографії, завдяки якому розвиток може відбуватися швидше й воднораз постійно діставати всебічну оцінку, деталізоване одухотворення широкого суспільного життя, стримування невдоволених елементів, котрі відразу виявляються корисними там, де шкоди може завдати просто байдужість, цілеспрямована організація мас шляхом пожвавлення роботи й розповсюдження часописів, зосередження уваги нації на власних проблемах і сприймання чужого лише у віддзеркаленому вигляді, народження поваги до людей літературної праці, тимчасове, але багате наслідками пробудження високих прагнень у молодого покоління, залучення літературних процесів до актуальної політики, ошляхетнення і створення можливостей для обговорення суперечностей між батьками й дітьми, показ національних помилок хоч і в особливо болючий, проте гідний прощення й воленосний спосіб, народження жвавої, а тому самоусвідомленої книжкової торгівлі й потягу до книжок, — усіх цих результатів можна досягти вже за допомогою літератури, яка хоч насправді набуває й не надто широкого розвитку, а проте внаслідок браку видатних талантів справляє враження широкорозвиненої. Така література виявляє активність навіть більшу, ніж та, котра багата талантами, бо, позаяк тут нема жодного письменника, обдарування якого примусило б замовкнути принаймні більшість скептиків, літературна боротьба стає великою мірою справді виправданою. Тому в літературі, не проламаній талантом, нема й шпарини, крізь яку можуть протиснутися байдужі. Тим нагальніше така література вимагає уваги. Самостійність окремого письменника зберігається краще, звичайно, лише в межах національних кордонів. Брак незаперечних національних авторитетів стримує цілковитих нездар від творчості. Та навіть невеликих здібностей мало, щоб підпасти під вплив провідних на цей час письменників, наділених невиразними характерними ознаками, чи щоб опанувати досягнення чужих літератур, чи щоб наслідувати вже освоєну чужу літературу, що можна побачити з того, як, наприклад, усередині такої багатої на великі таланти літератури, як німецька, найгірші письменники тримаються на поверхні завдяки наслідуванню вітчизняних зразків. Особливо ефективно виявляється у вищезгаданих напрямах творча й доброчинна сила поганої через окремі її зразки літератури, коли починають складати історико-літературний реєстр покійних письменників. Їхній незаперечний тодішній і нинішній вплив стає чимось таким реальним, що це можна переплутати з їхньою творчістю. Говорять про друге, а на увазі мають перше, ба більше, навіть читають друге, а бачать лише перше. Та позаяк той вплив не забувається, а творчість самостійного впливу на спогади не справляє, то нема ні забуття, ні воскресіння з пам’яті. Історія літератури пропонує тільки незмінний, гідний довіри блок, якому скороминущі смаки можуть завдати лише невеликої шкоди.
Пам’ять малої нації не менша, ніж пам’ять великої нації, тому наявний матеріал вона опановує ґрунтовніше. Щоправда, дослідників історії літератури працює менше, однак література — справа не стільки історії літератури, скільки всього народу, і тому вона зберігається хоч і не в чистому своєму вигляді, зате надійно. Бо вимоги, які висуває національна свідомість малого народу, зобов’язують кожного завжди бути готовим знати, нести, захищати ту частину літератури, що припадає на нього, — захищати в будь-якому разі, навіть якщо він її не знає й не несе.
Давні творіння тлумачить велике число дослідників, вони беруться за слабкий матеріал з такою заповзятливістю, яку гальмує лише побоювання, що можна надто швидко дійти кінця, а також загальноусвідомлена побожна шанобливість. Усе робиться якнайчесніше, щоправда, робота триває з якоюсь стриманістю, що ніколи не минає, не допускає втоми й порухом чиєїсь вправної руки поширюється далеко навкруги. Зрештою та стриманість заважає не лише побачити перспективу, а й скласти об'єктивну думку, що перекреслює всі ці зауваження.
Позаяк нема взаємопов’язаних людей, не може бути й взаємопов’язаних літературних акцій. (Одне яке-небудь явище забгають у глибину, щоб спостерігати його з висоти, чи піднесуть на висоту, щоб там поруч із ним утвердитися самому. Фальш.) А якщо окреме явище неріздка й осмислюють спокійно, то однаково не досягають його меж, де воно взаємопов’язане з іншими однорідними явищами, найскоріше меж досягають щодо політики, атож, навіть прагнуть розгледіти ці межі раніше, ніж вони з’являються, і часто намагаються побачити ці завужені межі повсюди. Стиснутість простору, потім озирання на простоту й рівномірність, зрештою й думка про те, нібито внаслідок внутрішньої самостійності літератури її зовнішній зв’язок з політикою не завдає шкоди, — все це призводять до того, що література у країні поширюється, тільки міцно тримаючись за політичні гасла.
Загалом у літературі люблять розробляти малі теми, яким вільно бути лишень настільки великими, щоб викликати невеликий захват, і які мають полемічні перспективи й підтримку. Літературно осмислені лайливі слова перекочуються туди-сюди, а в колі сильніших темпераментів вони просто літають. Те, що у великих літературах відбувається внизу й утворює підвал будівлі, без якого можна й обійтися, тут діється при повному освітленні; те, що там викликає короткочасне пожвавлення, тут примушує всіх не менше, ніж робити вибір між життям і смертю…
Важко перелаштуватися на інший лад після того, як усіма фібрами своєї душі відчув це корисне, радісне життя.
26
Ісаак Льови — актор мандрівної юдейської трупи, з яким тісно приятелював Ф. Кафка.