Страница 118 из 138
16 грудня. Неділя, дванадцята дня. Ранок згаяв марно — спав і читав газети. Острах писати рецензію для празької «Таґеблат». Такий острах перед тим, як сісти писати, щоразу виражається в тому, що я принагідно, не сідаючи до письмового столу, придумую вступні фрази до статті, а вони відразу виявляються непридатними, сухими, розсипаються задовго до кінцівки, і їхні уламки стирчать уже немовби з невтішного майбутнього…
Нема сумніву, я вже ніколи не зможу використати неділю краще, ніж будній день, позаяк вона особливим своїм розпорядком ламає всі мої звички, і мені додатково потрібен вільний час, щоб хоч трохи пристосуватися до цього особливого дня…
18 грудня. Позавчора «Гіпподамія»[24]. Жалюгідна п’єска. Блукання в грецькій міфології без будь-якого сенсу й причини. Замітка Квапіла в театральній програмці, який між рядків висловлює очевидну думку, що червоною лінією проходить крізь усю виставу: добра режисура (тут вона, однак, не що інше, як наслідування Райнгардта) з нікудишнього твору здатна зробити велике театральне видовище. Сумним може здатися все це чехові, який бодай трохи щось бачив. Намісник, який у перерві крізь відчинені двері своєї ложі ковтав повітря з коридора. Викликана тінь мертвої Аксіохи, що швидко зникає, бо її, недавно померлу, в цьому світі знов надто гостро поймають колишні людські страждання.
Я непунктуальний, бо не відчуваю болю очікування. Я чекаю, як віл. Коли я починаю бодай невиразно усвідомлювати мету нинішнього свого існування, я, людина слабка, стаю таким марнославним, що заради цієї колись поставленої мети радо все терплю. Чого б лишень я не зробив, якби був закоханий! Скільки разів я чекав багато років тому під альтанами на Рінґу, поки повз мене пройде М., навіть коли вона була зі своїм коханим. Я не приходив у призначений час на зустрічі — почасти через недбалість, почасти через те, що не знав, що таке біль очікування, але почасти й задля того, щоб ускладнити собі нові непевні пошуки тих, із ким домовлявся, тобто щоб воднораз дістати змогу довго й непевно очікувати. Уже з того, що хлопчиком я відчував глибокий нервовий страх перед очікуванням, можна зробити висновок: я був призначений для чогось кращого і водночас, однак, передчував своє майбутнє.
Кожен мій добрий стан не має часу й права виявити себе в усій повноті; кожен поганий стан, навпаки, має і того, й того більше, ніж удосталь. Тепер я, як можу вирахувати за щоденником, страждаю через такий стан від дев’ятого числа. Учора знов ліг у постіль із розпаленілою головою й уже радів, що поганий час позаду, й уже потерпав, що погано спатиму. Але це минуло, спав я досить добре, а от не сплю — погано.
19 грудня. …Сьогодні за сніданком я випадково завів розмову з матір’ю про дітей та одруження, я сказав лише кілька слів, але вперше виразно збагнув, яке хибне й по-дитячому наївне в неї уявлення про мене. Мати вважає мене здоровим молодиком, який трохи страждає через те, що забрав собі в голову, нібито він — хворий. Усі ці фантазії, мовляв, із часом зникнуть самі, а коли одружишся й народиш дітей, то від фантазій і сліду не зостанеться. Тоді й інтерес до літератури спаде до такої міри, яка, мабуть, і потрібна освіченій людині. А інтерес до моєї професії, чи до фабрики, чи ще до чого-небудь, що саме трапиться під руку, розвинеться до природної, нічим не обмеженої міри. Отож нема ані найменшої підстави впадати в тривалий і геть незбагненний розпач щодо мого майбутнього; привід для тимчасового, але також не надто глибокого розпачу з’явиться тоді, коли мені знову видасться, нібито я зіпсував собі шлунок, або коли я, позаяк багато пишу, не зможу спати. Можливостей зарадити собі — тисячі. Найвірогідніша з них — я раптом закохуюся в дівчину й не бажаю від неї відступитись. Ось тоді я й зрозумію, що мені бажали добра й що перепон мені не чинитимуть. Та якщо я не одружуся, як мій мадридський дядько, — теж не велика біда, бо з моєю головою я вже якось та влаштуюсь.
23 грудня. Субота. Коли батько, спостерігаючи мій спосіб життя, що веде в чужий усім родичам і знайомим бік, висловлює побоювання, нібито з мене вийде ще один дядько Рудольф[25], тобто блазень у новій молодій сім’ї, блазень, трохи змінений відповідно до потреб нинішнього часу, то від тієї хвилини я відчуваю, як у матері, що з року в рік чимдалі менше протестує проти такої думки, нагромаджується й міцніє все, що промовляє за мене й проти дядька Рудольфа і клином входить поміж уявлень про нас двох.
Позавчора — на фабриці, ввечері — в Макса, де художник Новак саме показував літографічні портрети Макса. Я перед ними розгубився й не міг сказати ні «так», ні «ні». Макс висловив кілька думок, які вже встиг сформувати, і моя думка закрутилася навколо них, проте без успіху. Кінець кінцем я призвичаївся до окремих аркушів, принаймні позбувся збентеження, властивого недосвідченому оку, й завважив, що на одному портреті підборіддя округле, обличчя стиснуте, тулуб немовби в кольчузі, але вигляд у нього швидше такий, неначе під звичайним костюмом на ньому величезна фрачна сорочка. У відповідь на це художник висунув кілька заперечень, втямити які мені не пощастило ні з першої, ні з другої спроби, проте він послабив їхню вагу вже тим, що висловив їх саме нам, людям, котрі мололи чистісінькі дурниці, тоді як його заперечення були внутрішньо доказові. Він стверджував, що відчуте й навіть усвідомлене завдання художника — переносити того, з кого малюють портрет, у власну художню форму.
Щоб цього досягти, він спочатку зробив кольоровий ескіз портрета; ескіз також лежав перед нами, і в його темних барвах справді прозирала надто гостра, суха схожість (цю надзвичайно велику схожість я здатний визнати й тепер); Макс назвав цей портрет найкращим, позаяк він був там не просто схожий — очі й губи на портреті мали шляхетні риси, належною мірою підкреслені темними барвами. Ніхто з тих, кого питали, цього не заперечував. За цим ескізом художник потім працював удома над літографіями й, удосконалюючи їх одну по одній, прагнув усе далі й далі відходити від натури, не лише не завдаючи шкоди, однак, власній художній формі, а й штрих за штрихом наближаючись до неї. Так, вушна раковина втратила природні вигини й чітко пророблені краї, обернувшись на напівкругле заглиблене завихрення довкола невеличкого темного отвору. Максове кістляве підборіддя, що починається вже біля вух, втратило прості обриси, і, хоч яким неминучим це здається, відхід від правди колишньої дав глядачеві надто мало правди нової. Чуб передано впевненими, чіткими штрихами, він лишився людським чубом, хоч художник це й заперечував.
Вимагаючи від нас зрозуміти ці перетворення, художник потім тільки мимохідь, але з гордістю зауважив, що на цих аркушах усе має сенс і що навіть випадкове завдяки його впливу на все другорядне стає необхідним. Так, вузенька бліда кавова пляма край голови тягнеться вниз майже через увесь портрет, її нанесено зумисне, з певним розрахунком, і усунути її, не порушивши всіх пропорцій, неможливо. На іншому аркуші ліворуч у кутку — велика, позначена негустим пунктиром, ледве помітна блакитна пляма; цю пляму зроблено навіть з наміром — задля неяскравого світла, яке виходить з неї й осяває все зображення і в якому художник потім працював далі. Тепер його наступною метою було взятися за перетворення насамперед рота, з яким дещо, хоч і не достатньою мірою, вже сталось, а тоді — носа, й коли Макс поскаржився, що в такому разі літографія ще дужче віддалиться від чудового кольорового ескізу, художник відповів: цілком можливо, що вона наблизиться до нього знов.
Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».
24
П'єса чеського поета і драматурга Ярослава Врхліцького (1853—1912).
25
Рудольф Льови — зведений брат матері Ф. Кафки, також лишився неодружений, у родині його мали за дивака.