Хатина дядька Тома

— Щасливої дороги, друзі! — мовив Саймон.

— Бувайте здорові! — озвалися втікачі.

Фургон рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.

Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом фургон сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу заспокоїлась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, „висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.

Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й рівне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней І прислухався.

— Здається, Майкл, — мовив він. — Чути, начебто його кінь біжить чвалом.

Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.

На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис вершника, що чимдуж скакав до них.

— Напевне він! — сказав Файнес.

Джордж і Джім, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з фургона. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння — усе ближче й ближче, — аж ось нарешті він вигулькнув з-за пагорка, де його вже можна було гукнути.

— Так, це Майкл! — мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: — Гей, Майкле!

— Це ти, Файнесе?

— Еге! Ну що там? Вони вже близько?

— На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Позаливали очі, лаються, люті, наче вовки.

Об тій-таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит.

— Ану, хлопці, мерщій у фургон! — мовив Файнес. — Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.

Обидва миттю скочили в фургон, і Файнес стьобнув коней. Майкл поскакав поряд. Фургон гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з-заду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із фургона, побачили на гребені далекого пагорба гурт вершників, обриси яких бовваніли на тлі червонястих смуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх фургона, що вирізнявся вдалині, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джім відчайдушно стискали в руках пістолі.

Погоня швидко наближалася. Аж раптом фургон круто повернувся і опинився біля великого стрімчака, що височів над самотнім кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.

— Приїхали! — гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка. — Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до фургона й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.

Всі миттю вискочили з фургона.

— Отак! — мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі. — Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі — і ходу!

Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.

— Сюди, — мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння. — Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!

Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джім ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з переляку, а Джордж з Елізою ступали позаду. Тим часом вершники вже під’їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.

Ще кілька хвилин — і втікачі вибрались нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Минувши її, втікачі раптом опинилися на краю провалля, понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла окрема купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.

— Всі сюди! — гукнув він. — Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!

Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам’яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від ворожих очей.

— Ну от, усі ми разом, — сказав Файнес, визираючи через кам’яний вал на супротивників, що безладно тупали стежкою попід скелями. — Нехай тепер спробують нас дістати. Тому, хто сюди поткнеться, доведеться пролазити між отих двох скель, і поцілити його з пістоля вам буде за іграшку, правда ж, хлопці?

— Атож, — відказав Джордж. — Тільки бій — це справа наша, отож і ризикувати ми будемо самі.

— Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно, — мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю. — Але ж і мені, гадаю, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті панове нібито радяться там унизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й Достріляти.

У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі Том Локер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, які за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими Неграми.

— Ну, Томе, попалися твої пташки! — сказав один з них.

— Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору, — озвався Том. — А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.

— Слухайте, Томе, але ж вони можуть стріляти в нас із-за скель, — мовив Мерк;с— А це, знаєте, не смішки.

— Ха! — глузливо відказав Том. — Завжди ви труситесь за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові негри надто полохливі!

— Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою, — пробурмотів Меркс. — Вона ж у мене одна. А негри часом б’ються, мов чорти.

В цю мить на краю скелі над ними з’явився Джордж і спокійним голосом запитав:

— Хто ви такі, панове, і чого вам треба?

— Нам треба збіглих негрів, — сказав Том Локер. — Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джіма Селдена з матір’ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?

— Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли той містер Гарріс із Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джім і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо захищатися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.

— Ну годі вам, годі! — обізвався присадкуватий одутлий чоловік, ступнувши наперед і висякавши носа. — Не випадає вам так розмовляти, молодий чоловіче. Ви ж бачите, ми охоронці правосуддя. На нашому боці закон, і влада, і все таке інше. Отож спускайтеся краще по-доброму, бо вам однаково доведеться здатись.

— Я добре знаю, що закон і влада на вашому боці, — гірко відказав Джордж. — Ви хочете забрати мою дружину й продати в Новому Орлеані, а хлопчика, мов безсловесне теля, кинути в обору до работорговця. Джімову стару матір ви хочете повернути негідникові, що бив її і знущався з неї, бо не міг знущатися з її сина. А нас із Джімом ви воліли б оддати на тортури тим, кого ви звете нашими панами, щоб вони затоптали нас у болото. І коли ваші закони дозволяють вам таке робити, то ганьба і вам, і тим законам! Але ви нас ще не схопили. Ми не визнаємо ваших законів і вашої країни! Ми вважаємо себе такими ж вільними, як і ви, й будемо битися за нашу волю до останку!