Хатина дядька Тома

Ґаррієт Бічер-Стоу

Хатина дядька Тома

Розділ І

Що знайомить читача з однією дуже людяною особою

Холодного лютневого надвечір’я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.

Задля зручності ми щойно сказали «два джентльмени». Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов’яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов’язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.

Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.

— У такий-от спосіб я й закінчив би цю справу, — сказав містер Шелбі.

— Е ні, на такий торг я погодитись не можу… аж ніяк не можу, містере Шелбі, — озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла.

— Кажу ж вам, Гейлі, Том — не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.

— Тобто чесний як на чорношкірого, — промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.

— Ні, по-справжньому чесний. Том — добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно — гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.

— Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі, — сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом. — А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому — дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана.

— Ну, в Тома цей товар що най справжніший, можете не сумніватися, — відказав містер Шелбі. — Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п’ятсот доларів. «Томе, — сказав я йому, — я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене». І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: «Томе, чого б тобі не дременути до Канади?» — «Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу». — Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу — і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.

— Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові, — таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися, — жартівливо відповів торговець. — Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу… ніяк не можу.

Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.

— Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? — озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.

— А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома якесь хлопчисько чи дівча?

— Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з’явився.

І маленький хлопчик-квартерон2, років чотирьох-п’яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м’які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з-під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.

1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.

2 Квартерон — мішанець мулата з білим.

— Гей, Джіме-Галченя! — мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок, — Ану держи!

Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.

— Іди-но сюди, Джіме-Галченя, — сказав він.

Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.

— А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.

Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.

— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина.

— Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм, — сказав господар.

Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.

Обидва чоловіки зареготали.

— Бравої Знаменито! Оце-то малий! — примовляв Гейлі, — цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив… А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу. — Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому… отак. Ну що, хіба це не по справедливості?

Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.

Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.

— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.

— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.

Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.

— Ну, то забирай його, — сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.

— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря. — Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.

— Я не хочу наживати на ній багатства, — сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.