Хатина дядька Тома

Почасти завдяки похвальним рекомендаціям містера Шелбі, а почасти своєю навдивовижу лагідною і покірливою поведінкою Том несподівано для себе здобув неабияку довіру навіть у такої людини, як Гейлі. Спочатку торговець цілими днями не спускав його з ока й ніколи не залишав на ніч розкутого. Та врешті мовчазне терпіння, з яким Том зносив ті утиски, переконало його, і, звірившись на Томове слово, Гейлі дозволив йому вільно ходити по всьому пароплаву.

Завжди тихий і доброзичливий, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу судновій обслузі, Том швидко здобув симпатію всіх матросів і годинами працював з ними разом так само охоче й старанно, як колись у панському маєтку в Кентуккі. А коли ніякого діла для нього не знаходилось, він сідав собі в закапелку між паками бавовни на верхній палубі й брався читати свою біблію, як оце й тепер.

Десь за сотню миль перед Новим Орлеаном рівень Міссісіпі піднімається, і цей могутній потік плине вище берегів між двома великими насипами у двадцять футів заввишки. З верхньої палуби пароплава, наче з вежі якоїсь пливучої фортеці, можна озирнути всю околицю на багато миль навкруги. Отож і перед Томовими очима проходила плантація за плантацією, являючи картини того життя, якого йому судилося скоро зазнати.

Він бачив удалині рабів, що гнули горба в полі, бачив їхні вбогі хижки, що рядами бовваніли ген осторонь пишних панських будинків, оточених зеленими парканами; перед ним поволі змінювались краєвиди, а його бідне нерозважливе серце поривалося назад, до рідного кентуккійського маєтку з тінястими буками та просторими панськими покоями, до яких притулилась невеличка хатина, оповита рясноцвітними трояндами та бігноніями. Йому ввижалися знайомі з дитинства обличчя товаришів, заклопотана дружина, що поралась біля плити, готуючи йому вечерю; він чув дзвінкий сміх своїх пустотливих хлопчаків та веселе белькотіння малої донечки в нього на колінах… Та раптом ті привиддя зникли, і він знову бачив лиш буйні хащі очерету, чорні кипариси і все нові й нові плантації; знову чув хрипкий стогін пароплавної машини, і все воно незаперечно говорило про те, що ті щасливі дні минули без вороття…

Серед подорожніх на пароплаві був один багатий та високородний молодий пан, житель Нового Орлеана, на прізвище Сен-Клер. ним їхала маленька дочка, років п’яти-шести, за якою наглядала поважна дама, — очевидно, їхня родичка.

Дівчинка часто потрапляла Томові на очі. Вона була з тих жвавих непосид, яких, вдержати на місці не легше, аніж сонячний зайчик чи легкий літній вітерець. До того ж, раз побачивши, її важко було забути.

Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Сповнена чарівливої грації, вона скидалася на неземне, казкове створіння. Личко її вабило не так своєю довершеною вродою, як дивовижною, мрійливою одухотвореністю, що вражала навіть людей грубих і нечутливих, хоч вони й самі того не усвідомлювали. Зграбна голівка, благородний вигин шиї та обрис плечей, пишні золотисто-каштанові кучері над високим чолом, глибокі й розумні фіалково-голубі очі, відтінені довгими віями, — все це вирізняло її з-поміж інших дітей і привертало до неї захоплені погляди. Вона й хвилини не сиділа на місці й легко, мов пір’їнка, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на рожевих устах, завжди щось тихенько собі наспівуючи, немов у щасливому сні. Батькові й поважній доглядачці весь час доводилось шукати дівчинку, та навіть коли вони її врешті знаходили, вона тут-таки зникала знову. Та хоч би що вона виробляла, ніхто й разу не насваривсь на неї ані словом, отож вона й далі гасала собі, як хотіла, по всьому пароплаву. Завжди вдягнена в біле платтячко, вона, мов легенька хмаринка, з’являлась то тут, то там, і ніде до неї не брався ніякий бруд. Не було такого куточка нагорі чи внизу, де б не мелькала її чарівна золотиста голівка та ясні голубі очі.

Кочегар, на хвильку розігнувши спину, щоб утерти піт з чола, часом перехоплював заворожений погляд тих очей, втуплених в огненні надра топки, а тоді вони з ляком і жалем зверталися на нього, ніби йому загрожувала хтозна-яка страшна небезпека. Часом і стерновий на мить спиняв своє колесо й усміхався, побачивши у віконці перед собою ту гарненьку голівку. Непрохані лагідні усмішки закрадались і на інші суворі обличчя щоразу, як дівчинка з’являлася десь поблизу, а коли вона безбоязно потикалась у небезпечні місця, зашкарублі, вимазані в сажу руки мимохіть тяглися до неї, щоб уберегти її від біди.

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з-за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою ангела небесного.

Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в кайдани невільники Гейлі. Посмутніла на личку, вона тихо скрадалася між ними й поглядала на них з подивом і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а тоді, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з’являлася поміж них з повними руками солодощів, горіхів та апельсинів, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала.

Том довго спостерігав, поки зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок — то на них він був просто-таки неперевершений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різних забавок, нароблених ще вдома для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став виймати їх одну по одній, щоб почати знайомство та приязні стосунки.

Хоч яка велика була спокуса, та спершу дівчинка трималася насторожено, і приручити її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх від Тома боязко й невпевнено. Та зрештою він таки здобув її довіру.

— Як панночку звуть? — спитав Том, вважаючи, що таке запитання вже цілком доречне.

— Єванжеліна Сен-Клер, — відказала дівчинка. — Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?

— Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.

— Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався, — мовила Єва. А куди ти їдеш, дядечку Томе?

— Не знаю, панночко Єво.

— Не знаєш? — здивовано перепитала Єва.

— Ні. Мене везуть, щоб комусь продати. А кому— я не знаю.

— Тебе може купити мій тато, — швидко сказала Єва. — Якщо він тебе купить, тобі буде добре. Ось я попрошу його, сьогодні ж.

— Дякую, маленька панночко, — мовив Том.

Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані, щоб узяти дрова, і Єва, почувши внизу батьків голос, мерщій гайнула туди. Том підвівся і пішов запропонувати свою допомогу матросам. За хвилину він уже вантажив дрова разом з ними.

Єва та її батько стали біля поруччів, щоб подивитися, як пароплав одчалюватиме від пристані. Його велике колесо почало повільно обертатись у воді, коли раптом від якогось різкого руху дівчинка втратила рівновагу і впала за борт. її батько, майже не тямлячи, що робить, метнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.

Коли сталося нещастя, Том був на нижній палубі, якраз проти того місця. Він побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і в ту ж мить кинувся за нею. Такому здоровому й дужому чоловікові було за іграшку продержатись на воді, доки дівчинка зрине на поверхню, а тоді він підхопив її рукою і поплив до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись, щоб узяти її. За хвилину Євин батько вже поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Як завжди буває в таких випадках, доброзичливе жіноцтво, сповнене щонайкращих намірів, зчинило страшенну метушню і хоч несамохіть, а всілякими способами заважало відходжувати дівчинку.