Хатина дядька Тома

— Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати, — промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.

— Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь, — сказав містер Шелбі.

Торговець уклонився і вийшов з кімнати.

— Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! — мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились. — Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: «За кого ти мене вважаєш, за собаку?» Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб’ється свого.

Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце-то й наводить світло на вищезгадану розмову.

Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула, що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.

І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.

— Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? — запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.

Еліза здригнулася.

— Ой пані! — мовила вона, зводячи очі, а тоді упала на стілець і гірко заплакала.

— Та ну ж бо, Елізо, голубонько, що таке? — знову спитала господиня.

— Ой пані, пані! — відказала Еліза. — Там у вітальні якийсь торговець балакає з хазяїном! Я сама чула.

— Ну, а коли й так, дурненька, то що тобі до того?

— Ой пані, невже хазяїн продасть мого Гаррі? — І бідолашна жінка, скулившись на стільці, конвульсивно заридала.

— Продасть Гаррі? Та що ти, дурненька! Ти ж знаєш, що твій хазяїн ніколи не має справ з тими південними гендлярами й нізащо не продасть жодного з своїх слуг, поки вони шануються. Та й подумай, дурненька, хто б то захотів купити твого Гаррі? Чи ти гадаєш, усім тільки й того світу, що він, як оце тобі, полохлива ти квочко? Ану хутенько утри сльози та застебни мені сукню, А тоді заплетеш косу й гарненько викладеш її, як навчилась недавно. І ніколи більше не підслуховуй під дверима.

— Але ж, пані, ви самі… не дасте… не погодитесь…

— Не кажи дурниць, серденько! Звісно, що ні. До чого ці балачки? Та це ж для мене однаково, що продати власну дитину. Зрештою, Елізо, чи не надто вже ти трусишся над своїм малим? Тільки хтось поткнеться на поріг, як тобі одразу ввижається, що то прийшли його торгувати.

Заспокоєна впевненим тоном господині, Еліза швидко і вправно заходилась чепурити її, вже й сама сміючись із свого недавнього переляку.

Місіс Шелбі, нічого не знаючи про чоловікові скрутні обставини й цілком покладаючись на його добру вдачу, анітрохи не покривила душею, рішуче відкинувши Елізині здогади. Вона й справді не надала їм ніякої ваги і, заклопотана приготуванням до виїзду в гості, дуже скоро й думати про все те забула.

Розділ ІI

Мати

Елізу від самого дитинства виховувала господиня, і дівчинка завжди була її улюбленицею і пестункою.

Ті, кому траплялося подорожувати американським Півднем, мабуть, не раз помічали оту особливу зграбність, оту співучість мови та елегантність рухів, що здебільшого вирізняють квартеронок і мулаток з-поміж інших жінок. До цієї природної грації квартеронок часто долучається своя особлива зваба, а що вже вродливі вони, то нема чого й казати.

Еліза, як оце її щойно змальовано, теж не витвір нашої уяви — така вона лишилась у нашій пам’яті, відколи ми бачили її багато років тому в Кентуккі.

Живучи під дбайливим крильцем господині, Еліза досягла повноліття, не зазнавши лиха, що випадає на долю більшості вродливих рабинь, для яких краса так часто буває фатальною. її віддали заміж за вродливого й здібного молодого мулата, раба з сусіднього маєтку, на ім’я Джордж Гарріс.

Господар цього молодика послав його в найми на джутову фабрику, де своєю вправністю і кмітливістю він скоро здобув собі славу чудового майстра. Джордж змайстрував машину очищати коноплі, що, зважаючи на мізерну освіту й підневільний стан винахідника, являла собою справжній витвір технічного генія, не гірший від бавовноочисника Уітні1.

1 Таку машину справді винайшов один темношкірий робітник у штаті Кентуккі. (Примітка автора)

Гарний на вроду, з приємними манерами, він був загальним улюбленцем на фабриці. Та оскільки перед лицем закону цей молодик вважався не за людину, а лише за річ, то всі його видатні здібності підлягали владі грубого, обмеженого й свавільного господаря. Оцей-то пан прочувши про те, якого шуму наробив Джорджів винахід, власною персоною приїхав на фабрику, щоб побачити, що там вигадала його наділена розумом худобина. Власник фабрики захоплено вітав його й поздоровив з тим, що він має такого тямущого раба.

Господаря провели в цех, і Джордж показав йому свою машину. Радісно збуджений, він говорив так вільно, тримався з такою гідністю, був такий мужній та гарний на вигляд, що господаря охопило прикре відчуття приниження. Справді, з якої б то речі його раб мав роз’їжджати по країні винаходити машини й не схиляти голови перед панами? Ось він покладе цьому край. Забере його назад і змусить копати й шарувати землю, а там, мовляв, «побачимо, де подінеться його гонор».

І власник фабрики, і всі робітники, що були при цьому, аж заніміли з подиву, коли він раптом зажадав Джорджеву платню і сповістив про свій намір забрати його додому.

— Але ж, містере Гарріс, — спробував заперечити власник фабрики, — чи не буде це трохи зопалу?

— А хоч би й так? Адже він м і й!

— Ми можемо збільшити йому платню, шановний пане.

— Не про те йдеться. Ні до чого мені віддавати в найми своїх рабів, коли я сам цього не хочу.

— Але ж він показав себе таким здібним робітником!

— Може, й так. А от у мене в маєтку, мушу вам сказати, він ніколи не був дуже здібний, хоч би до якого діла я його приставляв.

— Та він же сам придумав он яку машину! — досить необачно докинув один робітник.

— Атож! Машину, що заощаджує працю, еге? Чого ж би ще від нього чекати! Тільки негр і міг до такого додуматись, будьте певні. Та вони самі тільки те й роблять, що заощаджують працю, всі як є. Ні, він тут не залишиться!

Джордж стояв мов громом уражений, так зненацька почувши присуд влади, що їй, як він знав, марно було опиратися. Він згорнув руки, міцно стулив уста, але в грудях у нього бурхав справжній вир гірких почуттів, і гаряча кров стугоніла в жилах. Віддих його уривався, а великі темні очі палали, мов дві жарини. Він, певно, не стримався б від якогось небезпечного вибуху, коли б не добросердий власник фабрики, що торкнув його за руку і тихенько промовив:

— Не супереч, Джордже, їдь поки що з ним. А ми спробуємо допомогти тобі.

Свавільний пан помітив це і хоч не дочув шепоту, однак збагнув, про що йдеться; а тому ще дужче затявся і твердо вирішив не попускати влади над своєю жертвою.

Джорджа відвезли додому і звеліли робити найтяжчу, найбруднішу роботу на фермі. Він ані словом не виказував свого невдоволення, проте була й інша мова, яку несила приховати, — мова палючих очей та смутного й нахмуреного чола, і ті прояви щонайпевніше говорили: ця людина ніколи не стане річчю.