Мушкетери

— Грицьку, — розлютовано зашипів Леонід, — он слухай…

— Промовчав би, — попросив його Тарасюк.

— Тепер ми знаємо, що в той же час на Землі були збудовані дві геометрично правильні піраміди, — задумливо говорив Матвій. — Гробниці? Ні, не гробниці. Виходить, це символи… Але зрештою один з них не орієнтований за сторонами світу. Отже, ці знаки не присвячені ніякому божеству…

Майя кинула в багаття цурку. Яскраве полум’я освітило задумливі зосереджені обличчя.

— З якою метою треба було ставити два таких знаки за десять тисяч кілометрів один від одного, га, товариші? Я думаю, — Бєлов підвівся, — що ми маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання — розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?

Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.

Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…

Першою порушила мовчанку Майя.

Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:

— “…Жило там могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом. Але ще більші — мудрістю.

І ось одного разу вирішили вони підкорити собі навіть сонце. І збудували високі вежі, щоб штурмувати небо…

І перш ніж зійти на свої вежі, запитали велети людей, що зібралися з усього світу, — який би подарунок хотіли мати від них люди?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтеся нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?

І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, день, що дорівнює ночі, зірку опівночі і священне число..”

Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.

— Спробуймо мислити спокійно, — сказав Тарасюк. — Припустимо, що відомі нам піраміди — це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?

— Ну, припустимо, — захищав велетів Серьогін, — день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.

— Все одно, — запально сказав Тарасюк, — хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?

— Гаразд, друзі, — примирливо сказала Майя. — Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…

Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.

Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…

Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.

Якщо з Москви на Кришталевий Серьогін добрався всього за добу, включаючи й автобус, то назад він подорожував три доби. Через нельотну погоду літак простояв у двох аеропортах по одному дню. В третьому затримався на всю ніч з якихось невідомих для пасажирів “технічних причин”. І, врешті-решт, у Москві їх прийняли тільки після того, як літак цілісіньку годину прасував повітря над передмістям. Та й то — не на Внуковський аеродром, а на Биковський, звідки треба їхати в місто електричкою, яка вже не ходила — було пізно. Щоправда, існувало таксі. Але який командировочний в останній день відрядження має гроші на таксі? Особливо якщо він на зворотному шляху просидів два дні без погоди і обидва рази обідав у вокзальному ресторані, та ще до того з пивом.

Одне слово, чекати в Биково довелося до ранку. На щастя, це був недільний ранок, а в неділю газета не виходила.

Отже, можна було відіспатися після триденного життя в повітрі і на твердих кріслах транзитних аеропортів.

197

А потім… Серьогін уже відчував, яке воно буде, оте саме “потім”.

…Черги біля газетних кіосків. Заголовок афішними літерами: ЇЇ ПОСТАВИЛИ АСТРОЛЬОТЧИКИ. Її — це кришталевську піраміду. Заінтригований “шапкою” читач з мало не звуковою швидкістю кинеться розгортати хрустку газету, аби негайно довідатись, що це за астрольотчики з’явилися на нашій Землі, кого й куди вони поставили.

…Величезне кліше з велетнем у скафандрі. Адже Матвій каже, що в жодній радянській газеті і в жодному радянському журналі немає про це ні слова, і Серьогін все одно виявиться першим, хоч і довідався про це останнім.

…І розповідь — схвильована, детальна, майстерно закручена розповідь про гігантську пірамідальну брилу в тайзі…

Серьогін заснув на середині наступної, вимовленої ним у думці фрази:

“Коли керівник групи вчених Бєлов і ваш кореспондент зміряли напрямок…”

Якби ми почали розповідати про все, що довелося пережити Леонідові Серьогіну в понеділок, ця книжка не була б дописана, через те, що серця авторів розірвались би від жалю до героя.

Почалося з того, що головний взагалі не прийняв Серьогіна, а звелів секретарці сказати, щоб він зайшов увечері з готовим матеріалом.

Але це ще нічого б. Головний завжди недолюблював розмови і надавав перевагу готовому матеріалові. Не раз на планерках він навчав репортерів “не язиком теліпати, а сокирою рубати”, маючи на увазі, звичайно, не сокиру, а авторучку та друкарську машинку.

Гірше прийшло через шість годин, коли головний сам подзвонив у відділ, запросив до себе Серьогіна і, приязно довідавшись про його здоров’я, провів рукою на рівні власних вух спочатку зліва направо, а потім справа наліво. Від цього жесту в животі у Серьогіна похололо, як у гладіатора, який угледів на трибунах опущені вниз пальчики римських матрон.

Даремно намагався Серьогін хвацько бравувати іменами Тарасюка й Бєлова. Даремно пробував переконати редактора в суперактуальності матеріалу, в тому, що цей матеріал відкриє нову еру — еру журналістики на міжзоряному рівні. Редактор лише заперечливо крутив головою, розділеною акуратним косим проділом. Досить з нього перших місць. Краще він обійдеться без перших повідомлень про загадкову знахідку серьогінських протеже, але зате й без перших спростувань з того ж самого приводу. До речі, хай Серьогін завдячує, долі, що його не пустили тоді в пустелю. Чи не хоче він потішитися з того, які “знахідки” робили там його підлеглі і на що вони витрачали там командировочні гроші, та й до того ж в іноземній валюті?

Головний показав Серьогіну явно неросійський журнал у крикливій барвистій обкладинці, звідки грізно глянули на Леоніда марсіанські очі з круглого скафандра й… усміхнені очі Майї Кремньової.

Хто дав головному цей журнал, Серьогін до пуття не зрозумів. Чи то сам академік, чи то якийсь його заступник…

Серьогін вийшов із кабінету редактора о десятій годині вечора, вже цілком підкорившись категоричному наказові: “П’ятдесят рядків на третю полосу. І щоб без ніяких космонавтів”.

Він погасив верхнє світло, сів за стіл, акуратно склав купкою написані за день аркуші й почав методично рвати їх на дрібні шматки, кидаючи обривки в кошик.