Кораловий острів

Багато по тому місяців жили ми у злагоді й щасті. Часом ловили рибу в лагуні, часом полювали в лісі або задля переміни вилазили на гору, хоч Пітер завжди твердив, що ми ходили туди дати знак кораблеві, аби він з'явився на видноколі. Але я певен: жоден з нас не бажав визволитися з того полону, бо ми почувалися вкрай щасливі, і Пітер казав, що за нашого юного віку можна без усякої шкоди порозважатися рік або два. Пітерові, як я вже згадував, було чотирнадцять років. Джекові вісімнадцять, а мені п'ятнадцять. Але Джек удався дуже високий, дужий і рослий, як на свій вік, і йому можна було дати всі двадцять.

Підсоння острова виявилося чудове. Здавалося, тут триває вічне літо, а що багато дерев круглий рік і цвіли, і родили, то харчів нам ніколи не бракувало. Поголів'я свиней теж скоріше зростало, аніж зменшувалося, хоча Пітер частенько чинив на них наскоки зі своїм списом. Варто було йому тільки навідатися до згаданої вище сливи — під її гілками завжди спало ціле свиняче плем'я.

Ми заходилися шити собі одяг із кокосової тканини, бо вбрання, в якому ми врятувались, уже геть подерлося. Пітерові також пощастило злагодити чудові черевики з шкіри старої льохи. Злагодив він їх у такий спосіб: спочатку вирізав довгастий клапоть шкіри, довший на кілька дюймів за ногу, намочив його і зшив з одного кінця краї, витворивши грубу подобу закаблука. Далі він проколов по краях дірочки, пройняв грубу шворку і вставив у зшитий закаблук п'ятку; потім затягнув туго шворку, краї піднялися й прикрили ногу. Щоправда, на черевиках тих було багато складок, які аж ніяк їх не прикрашали, та ми визнали нове взуття за дуже вдатне, і Джек навіть почав віддавати йому перевагу перед своїми чоботями. Також ми зробили чимало інших корисних речей, якими набагато полегшили своє життя, і навіть завели мову про те, щоб збудувати хату; проте ми були такі залюблені в свій курінь і вважали його таким зручним, що вирішили краще залишитися в ньому і не братися до нової хати, бо жити в ній в умовах гарячого підсоння навряд чи було б добре.

Ми часто оглядали пістоля, якого знайшли в хатині на тім боці острова, і Пітер жалкував, що в нас немає ані пороху, ані куль, бо з ними полювати свиней стало б набагато легше; однак ми навчилися вправно орудувати пращею, луком та списом і могли обійтися без смертоноснішої зброї.

Пірнаючи в підводний сад, ми й досі страшенно тішилися, і навіть Пітер почував себе у воді вже трохи вільніше. А для мене з Джеком море стало рідною стихією, і ми плавали так легко і вправно, що Пітер сказав, буцімто він боїться, аби ми не перетворилися в рибин і не подалися геть, залишивши його на самоті; до того ж він буцімто спостерігав, що Джек з кожним днем більше й більше скидається на акулу. А Джек на відповідь зауважив, що якби він, Пітер, перетворився на морську істоту, то з нього б вийшла хіба що креветка. Бідолашний Пітер не заздрив нам, коли ми вирушали в підводні походи, йому ставало заздрісно лише тоді, коли Джек пірнав у підводний сад, сідав на каменюку й строїв йому гримаси. Тоді Пітера й справді брали завидки, і він часто казав, що віддав би все на світі, аби й сам умів так зробити. А мені було смішно теє чути, бо якби він бачив своє обличчя, коли пробував пірнати, то вмить переконався б, що Джекові до нього далеко; от тільки що Джек кривився навмисне, а Пітер — мимоволі.

Отак ми бавили час і ділом, і розвагами. Аж ось одного дня сталася несподіванка, прикра й жахлива.

Ми з Джеком сиділи, за своїм звичаєм, на каменюках біля Водограйної скелі, а Пітер викручував одяг, бо ненароком упав у море — таке з ним бувало частенько. Раптом нашу увагу привернули дві цятки, що з явилися на обрії.

— Як ти думаєш, що воно таке? — запитав я Джека.

— Не маю уявлення, — відповів він. — Я їх помітив кілька хвилин тому і вважав за чорних чайок, але що далі, то більше переконуюсь: вони більші за чайок.

— Здається, вони прямують до нас, — зауважив я.

— Агов! Що там сталося? — запитав, підходячи, Пітер.

— Глянь он туди, — сказав Джек.

— Кити! — скрикнув Пітер, приклавши до чола долоню. — Е ні. А може, то човни, Джеку?

Серця наші закалаталися від думки, що ми знову побачимо людські обличчя.

— Здається, ти таки маєш слушність, Пітере. Але як на човни, то вони пливуть трохи дивно, — мовив стиха Джек, начебто сам до себе.

Я помітив, що на його обличчі промайнула тривожна тінь. Він напружено вдивлявся в тії дві цятки, що швидко наближалися, і зрештою скочив на ноги.

— То каное, Релфе! Не скажу, чи воєнні вони, чи не воєнні, але знаю напевне, що серед тубільців південних морів є людожери, і вони не дуже жалують чужинців. Треба поховатися на той випадок, якщо вони пристануть до острова, хоч сподіваюся щиро, що вони цього не вчинять.

Я непомалу стривожився. Правду казати, мене вразили не так Джекові слова, як йоготон, і коли ми з Пітером Хутко подалися слідом за ним у ліс, на душі в нас було дуже неспокійно.

— От біда! — сказав я, коли ми сховалися в кущах, — Ми ж забули вдома зброю!

— То байдуже, — відмовив Джек. — Кийків у нас більше ніж доволі.

І він показав на купу грубих, різної довжини дрючків, що їх роботящий Пітер вирізував щоразу, коли ми навідувалися до скелі. Вирізував без певної мети: просто щоб не сидіти без діла.

Кожен з нас вибрав собі кийок до вподоби, і ми полягали за скелею, звідки могли бачити каное, а самі лишатися непомічені. Спочатку ми перекидалися словом про ті каное, та як вони запливли в лагуну і наблизилися до берега, ми принишкли й почали їх розглядати пильно й уважно.

Тепер ми спостерегли, що друге каное гналося за переднім і що в першому, крім чоловіків, сиділи жінки й діти — всього душ сорок, а в тому, яке переслідувало, — самі чоловіки. Хоч їх було не більше за втікачів, але вони мали кращу зброю й, очевидячки, являли собою військовий загін. І ті, й ті веслували щосили: переслідувачі, мабуть, прагнули перейняти втікачів, перш ніж ті сягнуть берега. Проте їм не пощастило. Переднє каное прямувало до тієї скелі, за якою ми сховалися. Коротенькі гребки шугали у воду, як метеори, здіймаючи водограї бризок. Перед носом піроги здіймалася шума, і видно було, як виблискують на темних обличчях очі веслярів, як напружуються м'язи на голих тілах. Утікачі не послаблювали зусиль, аж доки їхнє каное з розгону врізалося в пісок; по тому всі вони, визивно вигукнувши, повистрибували на берег і то так прудко, наче їх вітром змело. Троє жінок, з яких дві тримали в руках дітей, кинулися в ліс, а чоловіки скупчилися край берега, затиснувши в руках каміння, наставивши списи, вимахуючи кийками, щоб спинити своїх ворогів, якщо ті спробують висадитися.

Відстань між каное була десь із півмилі, і переслідувачі її швидко подолали. Вони не виказували ані вагання, ані страху — перли, мов несамовиті, незважаючи на град каміння. Каное їхнє сягнуло берега, з диким криком скочили вони у воду і посунули на ворогів.

По тому розпочалася страшна бійка. Майже всі чоловіки орудували грубезними кийками, якими вони щосили торохкали один одного по голові. Я мало не зомлів, дивлячися на ту криваву кресанину, а проте якась сила не давала мені відвести од неї очей. Я спостеріг, що напасників очолював чудернацький чолов'яга. За всіма ознаками то був ватажок. Він мав буйну кучеряву чуприну солом'яної масті, і це мене вельми здивувало. Шкіра в нього була чорна, як сажа, і я виснував, що волосся, мабуть, фарбоване. Потатуйований він був з голови до п'ят, а обличчя до того ж вимастив червоною фарбою і помережив білою. Не людина, а якесь страховисько: жовтий, схожий на тюрбан, чуб, могутній чорний торс, якому сам Геркулес позаздрив би, блискучі очі, білі вищирені зуби. Бився він дуже завзято і вже порішив чотирьох ворогів.

Раптом на жовточубого ватажка напав чолов'яга, що не поступався перед ним ані зростом, ані силою. Він вимахував важким кийком, що мав схожий на орлиний дзьоб гостряк. Хвилину два велетні сторожко озирали один одного, ходячи колом, ніби хотіли напасти зненацька; але як побачили, що, зволікаючи, можуть тільки програти, то зважилися водночас розпочати напад. Дико крикнувши, вони підскочили один до одного й замахнулися зброєю. Кийки гучно стукнулися. Раптом жовточубий дикун заточився, його ворог стрибнув і замірився кийком, але тієї ж миті сам упав додолу: його влучив каменем тубілець, який спостеріг, що ватажок у скрутному становищі. Це був поворотний мент усієї битви. Дикуни, які висадилися перші, побачивши, що їхній ватажок упав, повернулися й дременули до чагарів. Але жодному не пощастило втекти. Їх наздогнали і всіх повалили на землю, проте не повбивали. З усього було видно, що переможці прагнуть захопити їх живцем. Полонивши п'ятнадцять чоловік, вони зв'язали їм мотузкою руки й ноги, віднесли в ліс і поклали серед кущів. Залишили вони їх там бозна з якою метою, а самі вернулися на поле недавнього бою, де решта вояків обмивали свої рани.