Кораловий острів

— Принаймні в кущах сховаємося, — сказав він, коли човен полинув за вітром. — А за товариство нам правитимуть пінгвіни.

Тієї миті вітер змінив напрямок, подув насупроти, і нам довелося ще більше розгорнути вітрило, бо нас відносило до завітряного боку острова. До того ж вітер бурхав нападами і раз по раз мало не перекидав човна.

— Агей, пильнуйте! — застережливо вигукнув Джек. — Будьте готові згорнути вітрило. До острова, бачу, нам не дістатися.

Ми з Пітером так покладалися в усьому на Джека, що небезпечної миті не вдавалися в зайві міркування. Нам і на думку не спадало, що можна доскочити лиха, тож ми неабияк стривожилися, почувши його зауваження. Проте не мали часу розпитувати, бо саме насувався шалений шквал, і що наш завітряний облавок раз по раз занурювався в хвилю, то ми мусили зовсім згорнути вітрило. Ще мить, і налетів шквал, але ми з Пітером таки впоралися з вітрилом, тож човен не перекинувся, хоч і набрав води білье як половину. Воду я швидко вичерпав, а Пітер тим часом розгорнув край вітрила; однак нас не минуло лихо, якого Джек боявся. Досягнути Пінгвінячого острова вже не можна було ніякісіньким побитом. Борвій гнав човна у відкрите море, і нас осяйнула страшна думка: скоро ми опинимося серед неозорого океану, де нас чекає повільна смерть.

Ми були цілком певні того, бо попереду виднілися самі розбурхані хвилі. Нас пойняв дрож. Ми вийшли з-під захистку островів, і, здавалося, кожний запінений вал може нас поглинути за одну мить. Вода заливала наш човен, і мені доводилося вичерпувати її безнастанно самому, бо Джек з Пітером не могли кинути керма і вітрила. Цієї жахливої хвилини Джек урадувано скрикнув і показав на низький острів чи скелю, що вирнула попереду. Досі її не було видно, бо темні хмари обложили геть усе небо і бризки сліпили нам очі, завинувши обшир щільною завісою.

Підпливши ближче, ми побачили, що на скелі тій не росло ані кущика, ані травинки і хвилі перекочуються через неї з кінця в кінець. Насправді то була вершина коралової формації, яка випиналася над морем лише на кілька футів, а бурю й зовсім зникала під хвилями. Над тим острівцем хвилі стиналися аж надто люто, і коли ми вгледіли, що, хоч куди б приткнули свого човна, його одразу розтрощить на друзки, серця наші зайшлися з непоборного страху.

— Розгорни трохи вітрило! — крикнув Джек, коли ми з шаленою швидкістю промчали повз навітряний бік скелі.

— Слухаю! — відповів Пітер, випустивши його ще десь на фут.

Хоч площа вітрила ледь збільшилася, човен наш ураз перехилився і так зарипів, розтинаючи запінені хвилі, що здавалося, ми от-от перекинемося. Я вже ладен був звинуватити Джека за необачність, проте він таки мав рацію. Хоча секунди зо дві вода плинула у човен потоком, нам пощастило круто повернути до завітряного боку скелі, де море було відносно спокійне і вітер підупав на силах.

— Ну ж бо, хлопці, мерщій до весел! Добре! Вперед!

Ми не гаялися ані секунди. Весла враз занурилися у воду. Ми налягли щосили й опинилися в порівняно тихій бухті, такій вузенькій, що човен ледве в ній помістився. Тут нам було зовсім безпечно, ми вискочили на берег і прив'язали кодолу до скелі. Проте хоч ми й уникнули небезпеки, навряд чи хто з читачів нам би позаздрив. Правда, харчів у нас було вдосталь, але ми змокли до рубця, навколо пінилися розбурхані хвилі, і над нами шугали хмарою бризки — ми опинилися, так би мовити, у водяному полоні; місцина та була завширшки й завдовжки не більша як дванадцять футів, і ми не могли й кроку ступити без ризику, що нас не змиють хвилі. У дальшому кінці бухти була невелика дуплина чи печера, яка дала нам захисток од вітру й хвиль; а що скеля утворювала вгорі дашок, то ми врятувалися від бризок.

— Здається мені, — мовив, підбадьорившись, Пітер, — що ми попали в русалчину печеру, бо навколо нас сама вода, а земля й небо лишилися в потойбічному світі.

Пітерові слова були дуже слушні: біля самісіньких наших ніг шумувало білою піною море, бризки раз по раз злітали над нами білим завоєм, вода дзюрчала з дашка, утворюючи перед печерою щільну завісу, тож здавалося, що ми не на землі, а під водою.

— Ану, хлопці, ворушіться! — вигукнув Джек. — Давайте влаштуємося якомога зручніше. Неси-но сюди харчі, Пітере. А ти, Релфе, допоможи витягти човна. Обережно!

— Слухаєм, капітане! — відгукнулися ми, підбадьорені молодецьким тоном нашого товариша.

На щастя, печера була хоч і не дуже глибока, але зовсім суха, отож ми розташувалися набагато вигідніше, аніж сподівалися. Видобули свої харчі, повикручували одежу, підстелили замість килима вітрило і, наївшися досхочу, зовсім звеселились. Та коли настала ніч, ми знову підупали духом, бо разом з денним світлом зникли докази нашої безпеки. Уже не видно було твердої скелі, що дала нам притулок, а буря приголомшувала нас своєю непомірною люттю. Настала така темрява, що хоч в око стрель, і ми власної руки не могли вгледіти, навіть підносячи її до самісінького носа. Раз по раз нам доводилося шукати один одного навпомацки, аби пересвідчитися, що все гаразд, бо за бурею майже не чути було й людського голосу. Вітер, мабуть, злегка міняв свій напрямок, і час від часу бризки порскали нам у лице, а хвилі, шалено вируючи, вривалися в бухту, сягали наших ніг і загрожували змити човен. Щоб зарадити тому лихові, ми підтягли човен вище й тримали кодолу в руках. Інколи крізь водяну завісу пробивалося моторошне сяйво блискавки, і від нього картина ставала ще жаскіша. Проте ми чекали тих зловісних спалахів, бо вони були не такі страшні, як густа темрява, що після них наставала. Лунка громовиця роздирала небо навпіл, та крізь дике виття гургану вона долинала, як подих літнього вітерця; а велетенські хвилі гуркали об надвітряний берег острова, і зрештою нам здалося, що скеля от-от розвалиться, тож ми з великого ляку вчепилися за кам'янисту долівку, чекаючи кожної миті, що буря нас вергне у чорну розбурхану безодню. Ой, страшна то була ніч! Навіть уявити важко, з якою полегкістю ми зустріли світанок, що пробивався крізь завої туману.

Три дні й три ночі ми перебували на тому кам'янистому острівці, і весь час надворі лютувала страшенна буря. На четвертий день вона раптово вщухла, і вітер стих, але на морі гуляли такі височезні хвилі, що ми не зважилися спустити човна. Усі ті дні ми майже не спочивали, склеплюючи очі хіба на кілька хвилин, але третьої ночі міцно заснули і, рано прокинувшись, побачили, що море втихомирилося, хмари розвіялися, а на синьому небі сяє ясне сонце.

З легкою душею ми спустили свого човника й попрямували до острова, який, на превелику нашу радість, виразно виднівся над обрієм: ми ж боялись-бо, що буря занесла нас хтозна в які далекі краї. Вітер зовсім завмер, і нам довгенько довелося веслувати; але опівдні подув свіжий бриз, тож ми спромоглися поставити вітрило. Невдовзі ми минули Пінгвінячий острів, а також інший острівець, до якого нам не пощастило пристати того дня, коли нас заскочив шторм; але що харчів ми мали доволі й прагнули якнайшвидше дістатися додому, то навіть не спробували висадитися, на велике розчарування Пітера, який, здавалося, закохався в пінгвінів.

Хоч бриз подував кілька годин не вщухаючи, ми досягли зовнішнього рифу аж тоді, коли надворі запала темрява. Ледве ми пропливли сотню ярдів лагуною, як вітер завмер, і нам довелося знову братися до весел. Нашого берега ми дісталися пізно, на небі вже сяяли променисті зорі й світив місяць. Вистрибнули ми на пісок і чимдуж помчали до куреня подивитися, чи все там гаразд, раді-радісінькі, іцо безпечно вернулися на свій милий острів. З радощів ми навіть не витягли на берег човна. Мушу признатися, що мою радість потьмарювало побоювання: а що, коли за нашу відсутність домівку сплюндровано. Але все було на своїх місцях, і бідолашний чорний кіт спав, скрутившись калачиком, на кораловому столі перед нашою скромною оселею.

РОЗДІЛ XIX

Як Пітер шив черевики. — Тихий плин нашого життя нагально перервано. — Несподівані гості й жорстокий бій. — Ми всі стаємо вояками, і Джек виказує себе героєм