Кораловий острів

З сорока напасників живих лишилося тільки двадцять вісім. Двох вони послали в чагарі виловити жінок і дітей. З противного загону, як я вже згадував, вижило всього п'ятнадцять, і вони лежали на траві, зв'язані й безпорадні.

Ми з Джеком і Пітером перезирнулися й почали пошепки раду радити: адже в пошуках прісної води дикуни могли вилізти на скелю і відкрити наш сховок. Але нам було цікаво довідатися, що ж буде далі, і ми вирішили залишитися, — до того ж, хай би ми звелися на ноги, нас одразу б помітили.

Один дикун подався в ліс і небавом вернувся з в'язкою хмизу. Ми здивовано спостерегли, як він запалив вогонь тим самим способом, що й Джек першого разу — тобто свердлячи луком. Коли багаття спалахнуло, двоє тубільців знову пішли до лісу й вернулися зі зв'язаним полоненим. Серце моє зайшлося з жаху: мене осяйнуло, що вони збираються спалити своїх ворогів. Коли ті двоє піднесли бідолаху до багаття, я ледве не втратив над собою владу. Мені забило дух і, схопивши кийка, я хотів був скочити на ноги. Але дужа Джекова рука притиснула мене до землі. Наступної миті один дикун замірився кийком і розчерепив бідоласі голову. Напевно, він помер одразу, і, хоч як дивно, мені полегшало на душі, бо я переконався, що сердегу вже не спалять живцем. Тим часом тії звірюки, порізавши людське м'ясо, ледь його підсмажили й пожерли.

Нараз із лісу долинув крик, і за мить з гущавини вийшли два дикуни, тягнучи до багаття трьох жінок і їхніх двох дітей. Одна жінка була набагато молодша за інших, і нас вразила її стриманість і лагідний погляд очей. Хоч вона теж мала плаский ніс і товсті губи, але шкіра в неї була світло-брунатного кольору. Тож ми вирішили, що вона належить до іншого племені. І вона, і її товаришки були вбрані в коротенькі спідниці, а за спиною мали щось на зразок каптурів. Коси в них були чорні, мов вороняче крило, але не довгі, а короткі й кучеряві, хоч і не скручувалися на манір баранячої вовни.

Ми пильно стежили за нещасними полонянками, тривожачись за їхню долю. Аж ось здоровило-ватажок підступив до одної старшої жінки й поклав руку на дитину. Мати відсахнулася, пригорнула дитя до грудей і залементувала. Ватажок люто зареготався, вирвав маля у неї з рук і пошпурив у море. Коли Джек побачив той нелюдський вчинок і почув, як зойкнула мати, падаючи непритомна на пісок, з його грудей вихопився тихий стогін. Але пожмурені хвилі винесли дитину на берег, наче відмовилися брати участь у мерзенному вбивстві, і ми помітили, що маля ще живе.

По тому до ватажка підвели дівчину, і він звернувся до неї. Та хоч ми виразно чули його голос і навіть розрізняли слова, однак, ясна річ, не могли втямити, що він каже. Дівчина не відповідала на його люті запитання, і ми побачили, що він показує на вогнище, загрожуючи їй смертю.

— Пітере, — хрипко прошепотів Джек, — ніж у тебе є?

— Так, — відповів Пітер, білий як стіна.

— Гаразд. Слухай мене уважно і, не гаючись, зроби те, що я скажу. А тобі на ось малого ножика, Релфе. Мерщій біжіть удвох чагарями й поперерізуйте на полонених мотузки. Швидше, а то буде пізно.

Джек скочив на ноги і вхопив важкого, але короткого кийка; його дуже тіло тремтіло з хвилювання, а з чола котився великими краплинами піт.

Тієї миті чолов'яга, що замордував був полоненого тубільця, підступив до дівчини, тримаючи важкого кийка. Джек пронизливо скрикнув, і його голос віддався серед скель, наче передсмертний зойк. Не вагаючися, він стрибнув з кручі заввишки добрих п'ятнадцять футів і опинився серед нестямлених дикунів. Тим часом ми з Пітером гайнули чагарями до полонених. Торохнувши чолов'ягу з кийком, Джек зразу повалив його додолу. По тому він крутнувся і люто кинувся до жовточубого ватажка. Якби Джек улучив так, як хотів, то було б по ватажкові; але дикун виявився спритний, мов кіт: він прудко відсахнувся і водночас замірився своїм важезним кийком у голову супротивника. Тепер настала Джекова черга відскочити; добре, що в нього минув напад сліпої люті, а то б він став легкою здобиччю своєму здоровецькому ворогові. Але Джек уже охолов. Він орудував кийком швидко і вправно, блискуче доводячи перевагу легкої зброї: звільна ухилявся від ударів важкого кийка, а ватажкові було куди гірше ухилятися від Джекового легкого. Проте велетень був такий спритний і так гатив своєю могутньою зброєю, що, хоч Джек улучав мало не з кожного маху, а не завдавав ворогові великої шкоди.

На Джекове щастя, дикуни вважали, що їхній ватажок напевне переможе, і не встрявали в бійку. Аби в них були щодо цього сумніви, то вони б умить його порішили, а так стояли осторонь, чекаючи, доки бій скінчиться.

Намахавшися важким кийком, ватажок почав очевидячки підупадати на силах. Рухався він повільніше і важко дихав крізь зціплені зуби, тож здивовані дикуни підступили ближче, аби стати йому на поміч. Джек те помітив. Відчувши, що життя його висить на волосині, він зважився на ризикований випад. Ватажок замірився знову, і його важкий кийок от-от мав упасти на Джекову голову. Хлопець легко міг ухилитися, але замість того він схопив свого кийка ближче до середини, ринувся до ворога, з усієї сили торохнув його межи очі й упав додолу так, що знепритомнілий ватажок навалився на нього всім тілом. Десяток дикунів замахнулися кийками, готові луснути ними Джека по голові, але на мить завагалися, бо тілистий ватажок зовсім його прикрив. Та мить урятувала Джекові життя. Затим дикуни встигли відтягти ватажкове тіло, семеро їх попадали під ударами кийків полонених, яких звільнили ми з Пітером, а ще двох ворогів доконали ми власними руками. Нам не пощастило б так, аби вороги наші не захопилися двобоєм між Джеком і ватажком. Вони спостерегли нас аж тоді, коли ми на них напали. Їх усе ще було більше на три чоловіка, але перемога додала нам сили, а вони розгубилися з несподіванки і занепали духом після поразки свого ватажка. До го-го ж їх приголомшило бойове завзяття Джекове: випручавшися з-під ватажкового тіла, він стрибнув у саму гущу ворогів і трьома ударами поклав на місці ще трьох. Ми з Пітером поспішили йому на допомогу, наші спільники посунули слідом, і менш як за десять хвилин усі вороги лежали долі або попали в полон. Зв'язавши їм руки й ноги, ми поклали їх рядком на березі.

РОЗДІЛ XX

Розмова з тубільцями. — Ми спиняємо людожерство. — Мертвих поховано, а живі подалися геть, залишивши нас знову в самотині на нашому Кораловому острові

Коли битва скінчилася, тубільці оточили нас юрбою і, здивовано оглядаючи, закидали запитаннями, які ми не могли втямити і на які, природна річ, не могли дати відповіді. Аби покласти їм край, Джек узяв ватажка (що вже на той час очуняв) за руку й привітно її потис. Як тільки тубільці вгледіли ту ознаку приязні, усі вони заходилися з нами ручкатися. По тій церемонії Джек підійшов до дівчини, що сиділа непорушно на камені, де її залишили, і водночас пильно стежила за всіма подіями. Він дав їй знак іти слідом і, взявши за руку ватажка, хотів був вести його до куреня, аж тут йому впала в очі бідолашна дитина, яку кинули в море і яка й досі лежала на березі. Пустивши ватажкову руку, Джек поспішив до дитини і на превелику радість виявив, що вона жива. Тим часом мати поволі опритомнювала. Ми нахилилися над нею, силкуючись привести її до тями.

— Ану розступіться, — сказав Джек, нас розштовхуючи, — Я зроблю так, що вона враз очуняє.

І він поклав дитину їй на груди, притуливши дитинячу теплу щічку до материної. Наслідки були дивовижні. Жінка розплющила очі, помацала дитину, подивилася на неї і, радо скрикнувши, притулила до себе, водночас силкуючись звестися на ноги — мабуть, щоб утекти до лісу.

— Ну, от і гаразд, — мовив Пітер, знову беручи ватажка за руку. — А тепер, Релфе й Пітере, ведіть жінок і чоловіків слідом за мною до куреня. Давайте привітаємо їх якомога гостинніше.