Страница 39 из 48
Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його — капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.
— Ну, чого скис? — обережно розсунув губи в посмішку Захаров. — Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?
Миша через силу усміхнувся.
— Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! — сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. — Нормально!
— Навіщо говориш неправду? — Захаров помовчав, набираючись сили. — Знову за папірці полковник посадив?
— Авжеж! — сумовито кивнув Миша. — Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.
— Чого це так? — втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.
— Не виходить у мене, товаришу капітан! — покірно відповів Миша. — Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… — Миша пригнічено замовк.
— А ти подвиг хочеш зробити? — тепло усміхнувся Захаров.
Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.
— Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг — це ще й характер! — повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. — Я інше зараз подумав, — продовжував він… — Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа — професія, а інша — покликання! Лікарем, наприклад, бути — потрібне покликання! Педагогом — також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!
Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.
— Ні, ні, я тут, — сказав він Миші. — Це зі мною тепер буває. Ні з того ні з сього начебто вимикач у мені хтось поверне… Коли поздоровію… Про що ми з тобою? Ні, я повинен сам згадати. Ага, про покликання. Я, бачиш, колись був учителем. Для мене кращої роботи нема. Але не в тому справа. Почалась війна, я пішов в ополчення. Звідти — в армію. Служив у піхоті, розвідником. За партійною мобілізацією послали мене працювати в органи. Відмовлятись я не міг, я ж комуніст, розумів: люди потрібні на важкій ділянці. І ось до цього часу. Але я, Мишко, завжди партійну роботу любив. Ще з комсомольських років звик усе з людьми, все цікавився, чого людині важко та як допомогти. І ось, коли я потрапив в органи, зрозумів — різниці нема. Тут, Малий, така ж сама партійна робота, тільки умови важчі. Завжди лише наступ! А ти ще молодий! Для тебе люди нецікаві, ти ще сам в собі не розібрався. Похизуватись хочеться, ти все ще про себе!..
— Не треба, товаришу капітан, вам важко говорити!
— Та ну, важко!.. — роздратовано зморщився Захаров. — Лікар говорить — видужаю!
Він знову заплющив очі і деякий час лежав мовчки. Миша сидів з ним, скорчившись на маленькому, незручному стільці, і злякано слухав білу тишу.
— Про що я? — голосно сказав Захаров. — Ні, сам… Лікар каже, що це пройде. Ага! Ти хочеш іти від нас? Ну що ж, Михайле. Тут без покликання служити не можна. Але я думаю, ти ще сам себе не знаєш. Я до тебе придивився. Ще трохи, і захочеться тобі всі сили віддати за те, щоб люди жили спокійно… Я раджу — почекай…
— Ось ви повернетесь у відділ, тоді я вирішу!
— Я, Малий, у відділ уже не повернусь! — однотонно сказав Захаров і відвернувся до стіни. — Здоров'я не дозволить…
— Видужаєте, товаришу капітан! Рана заживе! — квапливо підхопив Миша.
— Рана — що! Звичайно, заживе! З отрутою боровся, серце зірвав… Ну та що про це зараз говорити. Розкажи, як живеш. Цікаве що-небудь розкажи!
— Цікаве… — Миша почав усміхатись, згадавши. — Аякже, є, товаришу капітан! Ще до вас ішов, думав: обов'язково розповім. Я тут з Кубиковим познайомився. З Ігорем Олександровичем. З експертом.
— Та ну? — Захаров пожвавішав, трохи підвівся в подушках, і взяв із столика порожню люльку.
— Їздив до нього матеріали оформляти, ну, він мене залишив обідать. У неділю на глісері катались. Ось бачите, який у мене у відділі авторитет. Для всіх гарячка, а я з Кубиковим… — ображено зітхнув Миша.
— Ну гаразд, я дещо поясню, — усміхнувся Захаров, посмоктуючи порожню люльку. — Використати тебе у справі Горелла більше не можна. Ти сам винен, ти йому показався.
— Коли? — побілів Миша, враз забувши про Кубикова.
— Давно. Ще в самий перший раз, коли ти Окунева підтримував спостереженням… Горелл їхав позаду на іншій машині. Па тій, що світлофор за вами проскочила — пам'ятаєш?
— Дурень я, товаришу капітан… Ой, шляпа!
— Так про це й мова! Зачекай, я поясню, з якого боку шляпа. Біля Нікітських воріт він наказав шоферові обігнати вас спеціально для того, щоб на тебе подивитись. А ти сидів відкрито, наче на іменини їдеш… Ну ось тепер і зміркуй, як тебе використати, якщо з самого початку розшифрувався. На кого тобі ображатись? Мовчиш? Ну, ото ж то й воно. А ти рапорт зібрався подавати.
— Дурень я! — з гіркотою повторив Миша.
— Дурнів у нас не тримають. Незрілий ти ще, Михайле! І надто вже носишся з своєю персоною. Мабуть, тоді на завдання вискочив, любувався собою! Мовляв, ось він, молодий талановитий контррозвідник Михайло Соловйов, безстрашно переслідує ворога… Ти, Малий, простіше! Більше думай про людей, для яких працюєш! Ну, так що ж Кубиков?
— Нічого особливого, товаришу капітан! — мляво відповів Михайло, приголомшений тим, про що дізнався від капітана. Та зараз же інша думка витіснила прикрість. Він з новим, важким почуттям вглядівся в обличчя капітана.
— А як же ви тепер будете, товаришу капітан, якщо не повернетесь у відділ? — несміливо, з співчуттям спитав він.
— Звичайно! — вдруге відвернувся Захаров. — Знову піду в школу. Я історію викладав. Ось трохи зміцнію, вступлю на курси підвищення кваліфікації вчителів. Клас дадуть, Мишко! Тридцять п'ять дитячих душ — це, знаєш, велике господарство!.. Я зараз…
Голос Захарова стих, ніби згас… Він знову задрімав. Миша почекав, але дрімота у Захарова перейшла в глибокий, тихий сон. Тоді Миша написав капітанові записку, в якій прощався з ним і говорив усе те, що говорять тяжко хворим, і навшпиньках, нечутно вийшов.
Кіра вирішила поговорити з матір'ю рішуче й відверто. Це була одна з тих важких, безформних розмов, під час яких люди погано розуміють, чого вони хочуть один від одного, і виливають роздратування, яке зібралось за багато років.
Годині о третій ночі розмова досягла вершини напруження. Аделіна Савеліївна стояла серед кімнати, і її великі чорні зіниці дивились сліпо, нічого не бачачи навколо. Кіра сиділа за столом, підперши голову руками, і голосно, по-дитячому плакала.
— Чого ти від мене хочеш? — з погрозою сказала Аделіна Савеліївна.
— Я хочу, щоб ми були порядними! — сказала з відчаєм Кіра. — Розумієш? Щоб ти хоч що-небудь любила, хоч чомусь раділа! Жити, як усі, спати спокійно! Я ненавиджу твого Мещерського, тому що вій до цього часу заважає нам жити. Не відповідай йому на листи. Нехай не приходять більше від нього, не жди від них нічого…
— Добре! — раптом покірно погодилась Аделіна Савеліївна і сіла за стіл поруч з Кірою. — Я згодна. Тільки давай зараз ляжемо спати!
Вона говорила на диво спокійно і доброзичливо. Кіра надто втомилась, щоб вдуматись у щирість Аделіни Савеліївни; вони помирились і лягли спати.
Рано-вранці Аделіну Савеліївну арештували. Прощаючись, Кіра обняла матір, струснула її за плечі і сказала майже спокійно:
— Мамусю, це помилка. Або тимчасова необхідність. Ти недоладна, але чесна людина, чуєш, мамо? Ти не повинна боятись, тобі нічого боятись! Ми скоро побачимось!
Аделіна Савеліївна поморщилась і нетерпляче відштовхнула Кіру.